Швидкий наступ німецьких військ влітку-восени 1941 р. призвів до захоплення фактично всієї території України (за винятком Ворошиловградської (тепер Луганська) та частини Харківської і Сталінської (тепер Донецька) областей, які були завойовані влітку 1942 р.). Окуповані землі були розподілені на кілька частин, кожна з яких мала свій адміністративно-територіальний устрій, що визначало особливості встановленого в ній окупаційного режиму.
Адміністративна та управлінська система окупаційної влади на території України була затверджена ще 17 липня 1941 р. наказом А. Гітлера про запровадження цивільного управління окупованих областей СРСР. Всі окуповані Німеччиною українські землі, крім тих, що входили до генерал-губернаторства, підпорядковувалися рейхсміністру окупованих східних областей А. Розенбергу. Вже 20 серпня 1941 р. було створено найбільшу за територією та населенням адміністративну одиницю – рейхскомісаріат “Україна” із центром у м. Рівне, який, у свою чергу, поділявся на генеральні округи або генеральні комісаріати (Generalbezirk), округи або гебітскомісаріати, гебіти, райони, міста, села [1, с. 15].
У директиві рейхсміністра А. Розенберга про адміністративний поділ окупованих областей України визначались адміністративні одиниці рейхскомісаріату “Україна”. На 1 січня 1943 р. у його складі нараховувалося шість із семи запланованих генеральних округів (“Волинь-Поділля”, “Житомир”, “Київ”, “Миколаїв”, “Дніпропетровськ”, “Таврія”); 114 гебітскомісаріатів, 434 райони з населенням 16,9 млн. чоловік. Гебітскомісаріати об’єднували в середньому 3-6 районів з площею 250-400 тис. га і населенням від 150 тис. до 200 тис. чоловік. Крім того, виокремлювали 5 округ (Kreisgebiet) міського типу – Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кривий Ріг, Кам’янське [2, с. 304-305]. Генеральний округ “Чернігів”, який мав стати сьомим у рейхскомісаріаті “Україна”, залишився існувати лише на папері, оскільки територія, що мала увійти до його складу, як і Харківська, Сталінська і Ворошиловградська області та півострів Крим, протягом усього періоду окупації перебували під юрисдикцією військової адміністрації, утворюючи оперативний тил німецької армії на Сході. Ця територія отримала назву “військова зона”, а її адміністративно-територіальний поділ, що існував за радянських часів, фактично залишився без змін: область, округа (повіт), район, місто, село. Слід відмітити, що на початковому етапі окупації в окремих обласних центрах (Луцьк, Рівне, Вінниця, Житомир, Дніпропетровськ, Кіровоград), військовим керівництвом були створені обласні управи, ліквідовані лише після підпорядкування їх цивільній владі [3, с. 24].
Решта областей України в межах довоєнних кордонів була поділена на окремі територіальні одиниці зі своїм адміністративним управлінням. Так, 1 серпня 1941 р. чотири західні області УРСР – Дрогобицька, Львівська, Станіславська і Тернопільська (без північних районів) – були об’єднані в дистрикт “Галичина”, який увійшов до Польського генерал-губернаторства з центром у м. Львові (Ламбергу) як окрема, п’ята, адміністративна одиниця. Дистрикт поділявся на окружні староства (крайзгауптманшафти), які, в свою чергу, ділились на округи (бецирки) та сільські громади (ландгемайнди). Окружні староства включали від двох до п’яти округів. Крім того, на території дистрикту існували так звані виділені міста (крайзфрайштадти). Всього налічувалося 17 окружних староств та виділених міст.
Південними та південно-західними регіонами України оволоділа Румунія. Було створено три губернаторства: “Бессарабія” – включало 6 повітів Молдавської РСР та Ізмаїльську область (нині територія Одеської області) з центром у Кишиневі; “Буковина” – Чернівецький, Хотинський та Сторожинецький райони Чернівецької області, деякі північні райони Молдавії із центром у м. Чернівці; “Трансністрія” – лівобережні райони Молдавії, Одеська, південна частина Вінницької і західні райони Миколаївської областей із центром спочатку до 17 жовтня 1941 р. у м. Тирасполь, а потім у м. Одеса. На відміну від “Бессарабії” та “Північної Буковини”, “Трансністрія” формально до складу Румунії не входила [2, с. 296-303, 328-331; 4, с. 175; 5, с. 768-769].
Територія Закарпаття з центром у м. Ужгород з 1939 р. протягом усього періоду війни перебувала у складі Угорщини, мала свій адміністративно-територіальний поділ та систему органів влади.
Таким чином, застосувавши по відношенню до України принцип “розділяй і володарюй”, нацистська Німеччина утворила на українських землях окремі територіальні одиниці з різним підпорядкуванням та з власним адміністраціями.
Література:
1. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. Збірник документів і матеріалів / За ред. П. М. Костриби та ін. – К.: Держполітвидав УРСР, 1963. – 487 с.
2. Історія державної служби в Україні: у 5-ти томах. – Т. 2. – К.: Ніка-Центр, 2009. – 512 с.
3. Гончаренко О. М. Організаційно-правове забезпечення функціонування окупаційної адміністрації Райхскомісаріату “Україна” (1941-1944 рр.): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора істор. наук.: спец. 07.00.01 “Історія України” / О. М. Гончаренко. – Переяслав-Хмельницький, 2011. – 51 с.
4. Косик В. М. Україна і Німеччина у Другій світовій війні / В. М. Косик. – Париж – Нью-Йорк – Львів: Українська бібліотека НТШ, 1993. – 659 с.
5. Лисенко О., Нестеренко В. Окупаційний режим на Україні у 1941-1943 рр.: адміністративний аспект / О. Лисенко, В. Нестеренко // Архіви окупації. 1941-1944. – К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2006. – С. 762-769.
_________________________
Науковий керівник: Вербовий Олексій Вікторович, кандидат історичних наук, доцент, Київський національний університет імені Тараса Шевченка
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
