Звичаєве право визначають як природне право народу у розумінні його стихійного походження із первинних психічних властивостей народу.
Звернення до проблем звичаєвого права зумовлено необхідністю вивчення витоків українського права, з’ясування впливу на його розвиток та місце у сучасній правовій системі України. На перший погляд, може здаватися що українське право є не просто самодостатньою правовою системою, а розвиненою, самобутньою й оригінальною системою, котра, хоча й зазнала певних впливів (як і будь-яка інша правова система), але його еволюція зумовлена внутрішніми закономірностями й засадовими принципами. Важливість дослідження звичаєвого права обумовлюється й тим, що у цій сфері знаходять своє відображення дуже важливі питання культурного, соціально-економічного та політичного розвитку суспільства, оскільки як регулятор поведінки людей, саме звичаєве право репрезентується й через повсякденне життя людей, та через всі історичні форми життєдіяльності (сім'я, етнічні та соціальні групи, держава) [11, c. 187-188].
Аналіз проблем дослідження звичаю як джерела права в Україні і його місця у сучасній правовій системі продовжує бути в центрі уваги наукової спільноти, проте значна їх частина ще залишається остаточно не вирішеною, а деякі з них є предметом дискусій. Увагу привертають роботи Андрейків А., Бедрій М., Вишневська Г., Завгородня Ю., Кушинська Л., Пайда Ю., Толкачова Н., Ятищук О., В. Ухач та ін. [10].
Саме поняття «звичаєве право» виникло та утвердилося в наукових працях саме представників Історичної школи права на початку XIX ст. та пов'язувалося із особливою увагою саме до народного звичаю, його дуже важливою роллю як джерела права. Саме це була нова, прогресивна саме на той час тенденція у юридичній науці, яка виникла як опозиція до попередньої наукової традиції підвищення ролі закону, та його ототожнення із правом, вирішального впливу саме римського права та інше. Саме відтоді, попри разючі відмінності саме в оцінці ролі звичаю у правовій практиці народів, термін глибоко вкорінився в юридичну науку [7, c. 175-178].
В українській науці саме поняття «звичаєве право» пов'язано передусім із іменами П. Чубинського, О. Єфименка та О. Кістяківського а також із активною діяльністю «Комісії для виучування звичаєвого права Всеукраїнської Академії наук» та «Комісії з історії західно-руського права Всеукраїнської Академії наук», котрі діяли протягом 1918-1933 років й дали змогу зібрати, записати та проаналізувати правові звичаї саме українського народу, порівняти їх із звичаєвим правом усіх інших країн та на цій підставі зробити висновок саме про високий рівень правової культури пращурів. В радянський час звичаєво-правова наукова традиція була не надто популярним об’єктом для дослідження як етнографів, так і юристів, про що свідчить мала кількість присвячених цій проблемі опублікованих праць [1, c. 159-160].
Із настанням незалежності збільшився інтерес до проблеми, проте тривала відсутність досліджень далася взнаки: адже по-перше, в розумінні цього питання виявляються дуже застарілі підходи XIX - початку XX ст., а по-друге, немає ніякої узгодженості у розумінні і трактуванні звичаєво-правової традиції в представників різних галузей знань - історії права, теорії права, соціології права, етнографії, соціальної антропології, соціальної історії тощо [3, c. 13-15].
Вже після набрання Україною незалежності, у процесі реформування всіх галузей права саме звичаєве право знову набуває все більшого значення у національній системі права. В зв’язку з цим увага до нього серед дослідників сьогодні активізувалась. Причиною саме цьому є те, що, звичай як одне з найдавніших джерел права вплинуло на розвиток українського права, саме багато звичаїв знайшли своє закріплення у правових нормах. А також те, що деякі регіони України вже заселені представниками різних національностей, котрі зберігають свою культуру, традиції і звичаї. Саме даний факт треба враховувати задля того, аби зберегти їхню самобутність й забезпечити мир та злагоду у багатонаціональній державі. Звичайно, саме такі елементи правової системи, як традиції й звичаї, несуть в собі відбиток автентичності певної нації. Саме вони неодмінно мають зберігати свою чинність як джерел права із можливістю їх практичного використання у повсякденному регулюванні суспільних правовідносин, а вже судді повинні мати можливість посилатися саме на норми звичаєвого права. Але сама природа звичаю не дозволяє установити чіткі рамки його застосування [9, c. 105-107].
Проте серед українських юристів простежується досить незначна увага саме до проблеми застосування звичаєвого права вже як невід’ємної частини української правової системи. Але, якщо ми говоримо про обрання Україною саме європейської моделі розвитку, то варто підкреслити, що одним із основних аспектів демократії є децентралізація усіх сфер суспільного життя, оскільки на принципах саморегулювання суспільних відносин ґрунтується сьогодні визначення звичаю джерелом права [5, c. 14-15]. Такий принцип з часом набуває чинності тільки в разі відсутності відповідної норми матеріального чи процесуального права, котра закріплена відповідним нормативно-правовим актом. Проте водночас в українському праві на сьогодні існує певна колізія у питанні правозастосування норм звичаєвого права, оскільки, Конституція України не надає правовому звичаю як такого статусу джерела права. Водночас, не враховуючи цього, окремі законодавчі акти можуть містити такі норми [2, c. 4-5].
Отже сучасне законодавство України закріплює застосування звичаю в різних галузях права (цивільно-процесуальна, цивільна, господарська, сімейна, трудова, кримінальна тощо). Водночас існує певна невизначеність саме в застосуванні термінології, й у встановленні практичної можливості саме застосування звичаєвого права задля регулювання тих або інших суспільних відносин. В сучасній науковій літературі поняття «правовий звичай» (звичаєво-правова норма) традиційно інтерпретується як загальні правила поведінки, які діють у межах певної спільноти відносно всіх її членів, котрі об’єднані змістом усіх цих правил, як таких, які усвідомлюються як правомірні та обов’язкові, саме вони відповідають і безпосередньо ґрунтуються на принципах природного права, та виступають як результат тривалої, однакової та постійної практики вирішення саме правових ситуацій, які виникають на основі типових відносин в практичному житті людей, та забезпечуються соціальною санкцією, та можуть мати захист з боку державних органів влади й суду [8, c. 76-78].
Таким чином, в результаті проведеного дослідження потрібно зробити висновок, що дуже багато звичаїв знайшли своє закріплення у правових нормах України, проте їхня роль набагато вужча, ніж та, яку відіграють інші джерела права, наприклад такі як нормативно-правові акти, та за юридичною силою більшість звичаїв поступаються останнім і можуть застосовуватися, лише тоді коли вони не суперечать законодавству чи моральним засадам суспільства. Проте звичаї продовжують займати певне місце в регулюванні суспільних відносин в Україні, саме про це свідчить той факт, що дуже багато звичаїв знайшли своє закріплення у правових нормах. Саме це дає нам підстави вважати звичай одним з джерел сучасного права в Україні.
Література:
1. Андрейків А. І. Тлумачення норм звичаєвого права у практиці міжнародних та національних судових установ // Право.ua. 2016. № 1. С. 159-165.
2. Бедрій М. М. Хронологічні межі історичних типів (підсистем) українського звичаєвого права // Прикарпатський юридичний вісник. 2017. Вип. 5. С. 3-5.
3. Вишневська Г. Г. Традиційні обряди звичаєвого права у контексті збереження та популяризації історико-культурної спадщини України // Українська культура: минуле, сучасне, шляхи розвитку. 2016. Вип. 23. С. 13-18.
4. Завгородня Ю. С. Сім’я звичаєвого (традиційного) права: аспекти типології // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. 2016. № 3. С. 49-55.
5. Завгородня Ю. С. Сім’я звичаєвого права: загальна характеристика // Право і суспільство. 2017. № 1. С. 14-18.
6. Кушинська Л. А. Козацьке звичаєве право як чинник самоідентифікації Українців ХVІІ-XVІІІ століття // Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова. Серія 18: Економіка і право. 2015. Вип. 28. С. 104-111.
7. Кушинська Л. А. Давньоруське звичаєве право та проблема правового статусу удільних князівств // Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова. Серія 18 : Економіка і право. 2015. - Вип. 27. С. 175-181.
8. Пайда Ю. Ю. Християнський закон і звичаєва правосвідомість як чинники соціальної регуляції у Київській Русі // Правовий часопис Донбасу. 2018. № 4. С. 76-82.
9. Толкачова Н. Звичаєве право України: особливості розвитку // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. 2010. Вип. 85. С. 105-113.
10. Ухач В. З. Історія держави і права України: Навчальний посібник (конспекти лекцій). Тернопіль: Вектор, 2017. С. 67.
11. Ятищук О. Звичаєве право та народна мораль українського народу (на прикладі творів класичної української літератури) // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія : Історія. 2015. Вип. 2(1). С. 187-190.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
