Тривалість судового провадження має бути розумною Нерідко безпідставне затягування розгляду справи пов’язане з неправомірною відмовою суду у прийнятті позовної заяви, поверненні апеляційної чи касаційної скарги тощо. При цьому повернення позовної заяви, апеляційної чи касаційної скарги, що впливає на тривалість процесу, часто неправильно обгрунтовується необхідністю дотримання заявником певних процесуальних вимог, встановлених законом: направити заяву до конкретного суду, подати скаргу упродовж певного строку, сплатити судовий збір, надати копії документів у певній кількості. Якщо ці обов’язки заявника встановлені нормативно, то, зазвичай, їх недотримання тягне унеможливлення розгляду спору. На відміну від права на справедливий суд, право на доступ до суду не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави. Це включає часові обмеження, фінансовий тягар, вимоги щодо форми звернення тощо. Разом з тим, “обмеження не буде сумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не має правомірної мети і якщо відсутнє пропорційне співвідношення між вжитими засобами та поставленою метою” [1, п. 53].
Отже, оцінюючи можливість обмеження доступу до суду в зв’язку з недотриманням особою законних процесуальних вимог, суд мусить дослідити, наскільки співвідносяться встановлені обмеження з соціально прийнятими вимогами, доцільністю та моральністю таких обмежень у кожній конкретній справі. Так, ЄСПЛ неодноразово визнавав вимогу щодо сплати завеликих, як на майновий стан заявника, сум судового збору, несправедливою вимогою, і визнавав відмову у правосудді з причини несплати їх незаконною. Втім, якщо вказані обставини, що мають значну суспільну цінність, у справі відсутні, Суд, зазвичай, вважає, що оскільки не виявлено жодних підстав вважати, що застосування згаданих процесуальних обмежень у цій конкретній справі було свавільним чи невиправданим, скарга заявника про відсутність доступу до суду відхиляється як необґрунтована [2].
В той же час, в іншій справі «Мельник проти України» Суд визнав, що заявницю було позбавлено доступу до суду шляхом залишення без розгляду її касаційної скарги, і у такий спосіб порушено принцип пропорційності, як елемент справедливого судівництва. Відмова у розгляді касаційної скарги національним судом була обґрунтована тим, що заявниця не дотрималася нового процесуального строку на оскарження (один місяць замість трьох). Підтвердивши загальноправовий постулат щодо застосування при розгляді судового спору тих процесуальних норм, які діють на момент провадження, Європейський суд, тим не менше, зауважив, що таке застосування має відбуватись у відповідності до принципу правової певності, тобто чітко та прогнозовано. Відтак Суд вказав, що за відсутності будь-яких перехідних чи таких, що мають зворотну силу, умов у змінених положеннях законодавства, заявниця могла обґрунтовано очікувати, що новий кінцевий строк на звернення з касаційною скаргою буде перенесений на інший термін - через місяць після набуття чинності новою редакцією відповідної статті ЦПКУ [3, п. 18, 22-29].
З іншого боку, безпідставне ігнорування судами України процесуальних обмежень у доступі до суду, якщо відсутні чинники співмірності та пропорційності між ними та суспільно значимою метою, також має визнаватися порушенням пар. 1 статті 6. Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка наразі є джерелом українського національного законодавства. Тож, тлумачачи основоположні засади Конвенції, відповідне рішення було винесене Судом у справі «Пономарьов проти України» у зв’язку з тим, що поновлення строку на апеляційне оскарження судового рішення, постановленого на користь заявника, мало місце через два роки після його винесення і ґрунтувалось на тому, що боржник (юридична особа) не мав грошей, щоб подати вчасно апеляційну скаргу, хоча подавав такі скарги ще два роки до того і не просив зменшення чи відстрочки сплати судового збору. Справу переглянув апеляційний суд, який скасував остаточне рішення та відмовив заявнику у задоволенні його позову [4, п. 40-42]. Маємо констатувати, що саме порушення такого штибу – незаконне відновлення строків для оскарження судових рішень, які давно набрали чинності, є досить поширеними в національному судочинстві.
Принцип своєчасності судочинства для реалізації конституційних прав особи має дуже важливе значення. Річ у тім, що окремі категорії судових справ за чинним українським законодавством мають спеціальне правове забезпечення, у тому числі і в царині їхнього темпорального процесуального опосередкування. Так, інтереси дітей вважаються пріоритетним чинником, тому рішення щодо опіки над ними мають відповідати строгим стандартам. До цієї категорії належать справи, пов’язані з нещасними випадками і надання у зв’язку з цим відповідних компенсацій. Ще однією категорією подібних справ вважаються трудові спори, затягування вирішення яких є найболючішою проблемою для особи. Згідно з приписом ст. 210 ЦПКУ суд має розпочати розгляд справи по суті не пізніше ніж через шістдесят днів з дня відкриття провадження у справі, а у випадку продовження строку підготовчого провадження - не пізніше наступного дня з дня закінчення такого строку. Суд розглядає справу по суті протягом тридцяти днів з дня початку розгляду справи по суті. Як дослідниками питання, так і представниками влади сподываються, що подібна норма запрацює з прийняттям нового процесуального кодексу, адже раніше вона практично не виконувалася в Україні. Наприклад, справа № 553/4211/15-ц про відновлення працівника на роботі розглядалася з листопада 2015 року і до листопада 2017 року. Попри те, що справи, заради вирішення яких зупинялося провадження, остаточно вирішені ще у квітні 2016 року, подальше необґрунтоване затягування процесу можна пояснити лише домовленістю між суддею та роботодавцем, як більш економічно сильною стороною у спорі [5].
Поширеним є також невиправдане затягування процесу внаслідок несвоєчасного виготовлення судового рішення або затримки у надсиланні такого рішення особі, яка не була присутня у залі засідань під час його проголошення. Дана проблема була виявлена у декількох справах, розглянутих Європейським судом. До прикладу, у справі «Мушта проти України» внаслідок затримки з надісланням копії рішення апеляційної інстанції заявниця пропустила строк на касаційне оскарження, який не був поновлений Верховним Судом України. ЄСПЛ визнав порушення ст. 6 Конвенції. При цьому Суд відмітив, що застосування відповідних процесуальних обмежень не було чітким та передбачуваним у конкретній ситуації, тож вказані обмеження не є пропорційними та суперечать вимогам справедливого судочинства. Оскільки заявниця та її представник не були присутні при винесенні рішення апеляційним судом, цей суд мав надіслати їм копію рішення протягом п’ятиденного строку. Враховуючи, що вони звернулися з заявою про видачу рішення відразу, коли дізнались про нього, термін закінчення строку необхідно було перенести. Також, Суд врахував, що у цій ситуації заявниця і її представник діяли швидко та відповідно до ситуації, що строк був пропущений не з їх вини, що вони обґрунтували клопотання про поновлення строку і що касаційну скаргу було подано в межах загального річного обмеження [6, п. 40-43].
У контексті розгляду скарг про відсутність доступу до суду Європейським судом було виявлено деякі недоліки національного процесуального законодавства, які внаслідок застосування Україною припису ст. 13 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» були усунуті шляхом вжиття заходів загального характеру з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, а саме внесенням відповідних змін до внутрішнього законодавства. Скажімо, у справі «Воловік проти України» Суд встановив порушення статті 6 § 1 Конвенції у зв’язку з відсутністю у національній правовій системі належних гарантій проти можливих свавільних відмов передати апеляційну скаргу до апеляційного суду. Суд зауважив, що судам першої інстанції було надано неконтрольоване повноваження вирішувати, чи можна передати апеляційну скаргу на рішення цього ж суду до суду вищої інстанції. По суті, місцевий суд вирішував, чи передавати на апеляційний розгляд скаргу на своє рішення, а апеляційний суд не міг розглянути апеляційну скаргу заявника, доки районний суд не вирішить передати її на розгляд [7, п. 56-58]. Враховуючи позицію Європейського суду про неприпустимість таких широких процесуальних обмежень, вказаний юридичний механізм був вилучений із українського процесуального законодавства.
З метою приведення внутрішнього законодавства у відповідність до темпоральних вимог Конвенції 1950 року щодо гарантування справедливого судочинства низка європейських країн розпочали формування механізмів захисту осіб від порушень їхніх прав внаслідок надмірної тривалості розгляду справ у національних судах. Так, в Італії діє Закон Пінто, ухвалений 24 березня 2001 року, який передбачає можливість застосування національних засобів правового захисту у разі порушення «розумної» тривалості судового розгляду. Цей Закон встановлює право для кожного, кому завдано матеріальної або моральної шкоди внаслідок порушення «розумного строку», відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції, отримати «справедливу сатисфакцію» згідно з рішенням суду. Втім, поки що значного поступу стосовно усунення вказаних недоліків у національній правовій системі не спостерігається. Не розроблено чіткого механізму відповідальності судів за тяганину під час розгляду справ, а також суддів за некваліфіковане здійснення суддівських функцій. Відтак, має бути створена державна програма зміни концепції своєчасного судочинства, яка виконуватиметься на ділі, а не на папері, слід також прийняти спеціальний закон, яким буде запроваджена відповідальність за порушення права особи в коментованій царині.
Список використаних джерел:
1. Рішення ЄСПЛ від19 червня 2001 року у справі "Креуз проти Польщі" (Kreuz v. Poland), заява N 28249/95, URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/980_030
2. Рішення ЄСПЛ від 14 жовтня 2003 року у справі «Труш проти України», заява №. 50966/99, URL: http://echr.ketse.com/doc/50966.99-en-20031014/
3. Рішення ЄСПЛ від 28 березня 2006 року у справі «Мельник проти України», заява № . 23436/03, URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/974_037
4. Рішення ЄСПЛ від 3 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03, URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/974_434
5. Справа № 553/4211/15-ц. Архів Ленінського районного у м. Полтаві суду за 2015 рік.
6. Рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2010 року у справі «Мушта проти України», заява № . 8863/06, URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/974_660
7. Рішення ЄСПЛ від 6 грудня 2006 року у справі «Воловік проти України», заява № 15123/03, URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/974_336
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
