Початок ХХ ст. для України характеризується нестабільними змінами в соціально-економічному і політичному житті. Перша світова війна, Українська національно-демократична революція 1917-1920 pp. відзначилися для України національно-визвольною боротьбою, протягом якої змінювалася свідомість українського народу, його політичних лідерів. В цей час за українську державність боролися різні військові підрозділи та діячі, проте не всі із них залишилися вірними своїм ідейним переконанням до кінця.
Багато імен героїв, якими варто пишатися сьогодні, нажаль, в забутті. Одним із них є Яків Гандзюк – людина по-справжньому віддана своїй державі, навіть перебуваючи за її межами. Народився Яків Гандзюк 1873 року в Подільській губернії в селянській сім’ї відставного бомбардира. В 1896 році закінчив з відзнакою Одеське піхотне юнкерське училище і здобув звання підпоручика. Знав п’ять іноземних мов, багато читав, добре орієнтувався у тонкощах тогочасної політики. Виділявся Яків Гандзюк й загальнолюдськими якостями, бо не терпів зверхнього ставлення до рядових вояків. Був надзвичайно вимогливим до себе, чесним, мав рішучий характер і залізну волю. Тож не дивно, що бійці поважали свого командира, і вірили йому.
Пройшов три війни, був генерал-майором, командував 1-м Українським корпусом військ Центральної Ради. Після закінчення Російсько-японської війни 1904-1905 рр. отримав звання штабс-капітана із трьома медалями та орденами Св. Анни IV і III ступеня, Св. Георгія та «За хоробрість».
Яків Гандзюк був відомий не лише як талановитий офіцер, але і як влучний стрілець. Тричі вигравав офіцерські змагання зі стрільби з револьвера і отримував цінні подарунки. В боях Яків Гандзюк був відважним і абсолютно не шкодував себе. Дев’ять разів діставав поранення і контузії. За бойові заслуги українцю було присвоєнно звання полковника і нагороджено Георгіївською зброєю [2]. А Президент Франції Раймон Пуанкаре 3 грудня 1915 року удостоїв його однієї з найвищих військових нагород своєї держави – Військовою медаллю (Médaille militaire).
Зі спогадів Василя Кочубея – ад’ютанта Павла Скоропадського: «На його рукаві було 8 золотих нашивок – по одній за кожне поранення... На запитання, чому він не ховається за височиною, чому так легковажно ризикує своїм життям, полковник відповів: «На війні буває така мить, коли просто необхідно ставити ва-банк своє життя, інакше переможцем буде противник» [1].
Яків Гандзюк не забував і про просвітницьку діяльність, тому весь вільний час він присвячував підвищенню культурного рівня однополчан: організовував гуртки з читанням різноманітних лекцій, аматорські спектаклі, концерти. Серед товаришів та підлеглих користувався неабияким авторитетом і скромністю, яка дивувала інших.
У червні 1917 року Яків Гандзюк отримав погони генерал-майора. А вже наступного місяця прийняв командування 104-ю піхотною дивізією у складі 34-го армійського корпусу, на чолі якого стояв генерал-лейтенант Павло Скоропадський. Майбутній Гетьман України у спогадах дуже високо характеризував свого підлеглого: «Доблестный генерал… Я думав, що він загинув, але міцна його натура і цього разу витримала. Після страшної контузії вже через два місяці він знову очолив дивізію. Це був дійсно герой» [3].
9 лютого 1918 р. Яків Гандзюк був розстріляний. І навіть перед смертю він продовжував бути вірним своїм переонанням.
Література:
1. Гриценко А. Політичні сили в боротьбі за владу в Україні (кінець 1917 – початок 1919 рр.). – К., 1993. – 275 с.
2. Голос України [Teкст] // Газета. – 2017. – № 50.
3. Мироненко, О. М. Витоки українського революційного конституціоналізму 1917–1920 рр.: теоретикометодологічний аспект [Teкст] / О. М. Мироненко. – К., 2002. – 260 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
