Європейська правозастосовна інституція в галузі захисту прав людини – ЄСПЛ за тривалий час діяльності напрацювала усталені та стабільні підходи до оцінювання тієї чи іншої дії, яка може призвести до порушення права на справедливий суд. В темпоральному вимірі Суд неодмінно слідує принципу, згідно з яким від самого початку цивільного процесу і до виконання остаточного рішення провадження має відбуватися упродовж розумного строку. При цьому вказується, що провадження в суді та виконавче провадження є відповідно першою і другою стадіями загального провадження. Таким чином, виконавче провадження не має бути відокремлене від судового, і ці обидва провадження мають розглядатися як цілісний процес [1, п. 197]. Відтак, подібне правозастосування використовується і у справах за скаргами громадян на незаконну бездіяльність з боку держави України. Так, при розгляді справи «Воскобойник проти України» ЄСПЛ вказав, зокрема, таке: «Суд зазначає, що тривалість судового провадження у справі становила один місяць і п’ять днів, починаючи з подання позову до суду 2 червня 2000 року і до винесення рішення на її користь 7 липня 2000 року. Тривалість виконавчого провадження на сьогоднішній день становить приблизно вісім років та чотири місяці з дати прийняття остаточного рішення. Суд підкреслює, що у справах щодо тривалості цивільного провадження виконавче провадження є другою стадією провадження по суті і що оспорюване право знаходить свою ефективну реалізацію тільки в момент виконання Тоді як надмірна тривалість провадження зумовлена тривалістю виконавчого провадження, тому не слід відокремлювати виконавче провадження, а розглядати провадження в цілому. У цій справі загальна тривалість провадження, в тому числі стадії судового провадження та стадії виконавчого провадження, становить вісім років і чотири місяці. Суд вже розглядав справи, що порушують питання, аналогічні питанням у даній справі, і встановлював порушення пункту 1 статті 6 Конвенції Після розгляду всіх матеріалів, які були йому надані, Суд вважає, що Уряд не навів жодного факту чи аргументу, які могли б привести до іншого висновку в даній справі. Тому мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції [2, п. 12-15].
Процес у Європейському суді з прав людини, як і будь-який судовий розгляд, має змагальний характер. Отже, держава-відповідач вправі висловлювати свої заперечення проти заявлених скаржником фактів та аргументів. Детальний аналіз справ у ЄСПЛ подібного змісту дозволяє нам зазначити, що найбільш поширеними запереченнями є скрутне становище держави або конкретних боржників, відсутність вини в затримці виконання вердикту з боку державної виконавчої служби, виконання грошового обов’язку на час розгляду справи в ЄСПЛ, невикористання заявником усіх можливих та необхідних засобів національного захисту тощо. Європейський суд надає досить однозначні оцінки всім вказаним урядовим аргументам, визнаючи їх, як правило, неналежними. До прикладу, при розгляді справи «Божко проти України», у якій йшлося про тривале невиконання рішення міського суду від 19 березня 2002 року про стягнення 2224,52 грн. на користь заявника з його працедавця, шахти «1/3 Новогродівська» (державного акціонерного товариства), Суд нагадав, що орган державної влади не може посилатися на відсутність коштів для виплати боргу, що ґрунтується на судовому рішенні [3, п. 20].
Не може вважатися належним і заперечення Уряду щодо того, що заявник на час розгляду справи у Європейському суді вже не може вважатися жертвою конвенційного правопорушення сенсі статті 34 Конвенції, позаяк воно наразі не існує, а борг, присуджений йому національними судами, виплачений. Відтак, заява має бути відхилена як така, що не відповідає правилу ratione personae у розумінні п. 3 статті 35 Конвенції. З данного приводу ЄСПЛ постійно посилається на свою позицію, викладену у кількох рішеннях, винесених проти України, відповідно до яких заявник може вважатися жертвою порушення його прав, гарантованих Конвенцією, з огляду на тривалість невиконання рішення, винесеного на його користь. Відповідно, Суд відхиляє заперечення Уряду [4, п. 19].
При цьому ЄСПЛ неодмінно перебуває на тій позиції, що відповідно до статті 34 Конвенції він може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, що вважають себе потерпілими від порушення з боку однієї із Високих Договірних Сторін прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Відповідно до усталеної практики Суду термін потерпілий означає особу, на яку безпосередньо здійснюється вплив діями чи бездіяльністю. Існування порушення Конвенції можливе навіть за відсутності шкоди. Отже, рішення чи захід на користь заявника не є в принципі достатніми для позбавлення його статусу потерпілого, якщо державні органи не визнали порушення, прямо або по суті, та не надали за це порушення компенсації. Суд погоджується з Урядом у тому, що виконання рішення, винесеного на користь заявника, вирішило питання невиконання як такого. Однак, таке запізнє виконання рішення не є адекватною відповіддю на твердження про невиправдану тривалість цієї процедури, яку державні органи не визнали і за яку не надали жодної компенсації. А тому Суд вважає, що заявник і досі може вважатися потерпілим від порушення, як він стверджує, його прав, гарантованих статтею 6 пар. 1 Конвенції в частині тривалості періоду, протягом якого рішення залишалось невиконаним.
Непереконливими, на думку суду, як правило, є і доводи Уряду з приводу недотримання заявниками процедури обов’язкового врегулювання спорів на рівні національного судочинства та вичерпаності відповідних можливостей. У даній категорії справ подібна аргументація зводиться до того, що особа не оскаржувала в суді діяльність певного державного органу, покликаного забезпечить належне виконання остаточних рішень судів, наприклад, державної виконавчої служби. При оцінці даних факторів ЄСПЛ звертається до своєї прецедентної практики, відповідно до якої заявник не зобов’язаний подавати скаргу на дії державних виконавців у зв’язку з невиконанням рішення суду в тих випадках, коли рішення суду неможливо виконати з незалежних від державних виконавців причин. При цьому Суд нагадує, що метою пункту 1 статті 35 Конвенції є надання Високим Договірним Сторонам можливості запобігти порушенню, у якому вони звинувачуються, або ж виправити такі порушення ще до того, як заяву буде передано на розгляд Суду. У той же час мають бути вичерпані лише ті засоби правового захисту, які є ефективними. Обов'язок доведення Суду того, що засіб національного юридичного захисту був ефективним, доступним як теоретично, так і практично у відповідний час, лежить на Уряді, який заявляє, що засіб юридичного захисту не вичерпано.
Прикладом такого правозастосування можуть бути ситуації, коли відповідальність за виконання судового рішення покладається на державу. За українським національним законодавством такі випадки передбачені Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» у разі, коли боржником є державне підприємство чи орган влади. В даному контексті Суд відмічає, що, отримавши рішення та виконавчий лист проти конкретного державного органу, заявники не зобов'язані порушувати, за своєю власною ініціативою, інші провадження проти різноманітних державних органів щодо своїх вимог. Виконання рішень суду, в яких відповідачем є державні органи, можливо здійснити, якщо державою передбачені та визначені асигнування на відповідні видатки Державного бюджету України шляхом здійснення відповідних законодавчих заходів. Українська правова система не наділяє ані суди, ані Державну виконавчу службу повноваженням скасовувати закон або примушувати державу вносити зміни до Закону "Про Державний бюджет". Відповідно навіть за умови, що національні суди змогли б прийняти відповідне рішення на користь заявника за його скаргою на дії виконавчої служби, виконання рішення щодо боржника все ще залишалося обов'язком держави. Відповідно Суд встановлює, з огляду на обставини справи, що заявник не був зобов'язаний звертатися до суду зі скаргою на дії державного виконавця. Спираючись на зазначене вище, заявника не можна звинуватити у тому, що він не вичерпав засоби юридичного захисту, про які стверджує Уряд, тому умова, яка передбачена пунктом 1 статті 35 Конвенції, виконана. Відповідно Суд відхиляє зауваження Уряду.
Тож, не маючи змоги ефективно захистити свої порушені права щодо оскарження невиконання судових рішень на національному рівні, заявник не зміг реалізувати свого конвенційного права, передбаченого у ст. 13: "Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження". З огляду на зазначене вище Суд доходить висновку, що заявник не мав ефективних національних засобів юридичного захисту, як це вимагає стаття 13 Конвенції, для компенсації шкоди, яка була заподіяна затримкою у виконавчому провадженні. Відповідно мало місце порушення цього положення. [5, п. 27-32, 41].
Також усталеною є позиція ЄСПЛ стосовно зауважень Уряду відносно того, що заявники не звернулись до суду для внесення їх до списку кредиторів у провадженні по справі про банкрутство боржника, Суд зазначає, що в умовах здійснення санації боржника, звернення до цього засобу є зайвим. Уряд ні в одній справі не довів, що визнання заявника кредитором у провадженні по справі про банкрутство боржника надало б йому переваг і було ефективним для виправдання закінчення звичайного виконавчого провадження. Суд зауважує, що у ході провадження у справі про банкрутство господарський суд може заборонити повернення будь-яких боргів підприємства боржника, і останнє залишається поза відповідальністю за затримку у виконанні своїх зобов`язань протягом перебігу такого провадження. Суд повторює, що у справі „Трихліб проти України” він вже вирішував, що така процедура, що застосовується за подібних обставин, може призвести до порушення п. 1 статті 6 Конвенції. Суд вирішує, що немає підстав робити інший висновок у цій справі [6, п. 24, 28].
Джерела:
1. Рішення ЄСПЛ від 29 березня 2006 року у справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. Italy) (no. 1), заява № 36813/97, URL:
echr.pravo.unizg.hr/ECtHR_praksa/scordino-no1.doc
2. Рішення ЄСПЛ від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) у справі «Воскобойник проти України», заява № 39874/05. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_468
3. Рішення ЄСПЛ від 4 жовтня 2005 року у справі «Божко проти України», заява № 3446/03. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_028
4. Рішення ЄСПЛ від 4 жовтня 2005 року у справі «Беліцький проти України», заява № 20837/02. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/980_446
5. Рішення ЄСПЛ від 13 липня 2006 року у справі «Васильєв проти України», заява № 10232/02. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_104
6. Рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2005 року у справі «Грачови та інші проти України», заяви № 18858/03, 18923/03 та 22553/03. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/974_082
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
