У період ведення воєнних дій досить часто журналісти стають єдиним джерелом повної та неупередженої інформації. Це відбувається через відсутність на полі бою будь-яких організацій громадянського суспільства. З огляду на це, представникам ЗМІ доводиться працювати в досить напруженій атмосфері, коли сторони конфлікту намагаються усіляко контролювати їх. Як наслідок – сьогодні для багатьох працівників ЗМІ військова журналістика перетворилася на напрочуд небезпечну професію, яка вимагає завжди бути в центрі подій – поряд із насильством, смертями, постійно ризикуючи власним життям, адже в зоні збройного конфлікту життя та здоров’я журналіста може піддаватися значній небезпеці.
Відповідно до норм міжнародного гуманітарного права (далі – МГП) журналісти не володіють особливим правовим статусом. Вони користуються лише загальним захистом, спрямованим на цивільних осіб. Проте, МГП таки містить і певні спеціальні норми, які відображають належність журналістів до окремої категорій жертв війни. І це стосується як договірних, так і звичаєвих норм.
МГП містить дві основні норми, які покликані формувати правовий статус журналістів під час збройного конфлікту міжнародного характеру. Ст. 79 Додаткового протоколу 1 зазначає, що журналісти мають такі самі права і ступінь захисту, що і мирні жителі в період збройного конфлікту [1]. Таким чином повинен забезпечуватися належний захист журналістів під час збройного конфлікту. Норми Женевської конвенції про захист військовополонених від 12 серпня 1949 р. зазначає, що правовий статус військовополоненого може поширюватися на осіб, що супроводжують збройні сили, а також мають для цього спеціальні посвідчення, не беруть участі у військових діях безпосередньо [2]. Тобто, журналісти – це єдина категорія цивільних громадян, яка може отримати статус військовополоненого [3, с. 37].
Слід звернути увагу на те, що мова зараз ведеться про збройні конфлікти міжнародного характеру. Що ж стосується неміжнародного конфлікту, то тут відсутні будь-які конвенційні норми, що були б безпосередньо спрямовані на захист такої категорії осіб, як журналісти. У подібних ситуаціях їм повинні надаватися загальні гарантії, що стосуються осіб, які не беруть участі у військових діях безпосередньо, або припинили брати участь у них [4].
Захисту журналістів присвячена стаття 34 звичаєвих норм МГП. Вона повинна застосовуватися до збройного конфлікту як міжнародного, так і неміжнародного характеру. Відповідно до звичаїв ведення війни, цивільні журналісти, які перебувають у професійному відряджені у районі збройного конфлікту, мають право на повагу і захист до моменту, коли вони починають безпосередньо брати участь у воєнних діях [5, с. 24].
Резолюція Ради Безпеки ООН №1738(2006) активно закликає усі сторони збройного конфлікту у період ведення воєнних дій поважати професійну незалежність та права працівників ЗМІ, журналістів, а також інших осіб, пов’язаних із ними [6].
Навіть якщо журналіст безпосередньо бере участь у збройному конфлікті, він все одно не набуватиме статусу комбатанта. У такому випадку відбудеться лише втрата імунітету від нападу супротивника [1]. Не можна вважати безпосередньою участю у воєнних діях здійснення працівником ЗМІ своїх професійних обов’язків, включно із здійсненням пропаганди чи самообороною [4].
Напад на журналістів оцінюються як напад на цивільну особу, а отже вважаються серйозним порушенням норм МГП і кваліфікуватиметься, як воєнний злочин. Також заборонено проводити напади на приміщення й місця, де здійснюються збори журналістів, а апаратура засобів масової інформації користується недоторканістю, як і цивільне майно [6].
Навіть якщо засоби масової інформації використовуються в цілях пропаганди, вони не є військовими цілями, вони не відповідають критеріям «ефективний внесок у військові дії», а також «явна військова перевага». Відповідно, засоби масової інформації, які використовуються для цілей пропаганди, не можуть бути атакованими, ні знищеними повністю або частково, ні взяті в полон або нейтралізовані [3, с. 68].
Проте, попри досить широке коло прав, працівники ЗМІ не позбавлені й обов’язків. Журналісти зобов’язані утримуватися від будь-яких ворожих дій або будь-якої діяльності, що несумісна з їхнім статусом цивільної особи.
Також журналіст цілком може нести відповідальність за порушення ним норм МГП, за безпосередню участь у воєнних діях як шпигун або як найманець. Прикриття статусом журналіста із корисливих мотивів або для здійснення нападу на супротивника вважається віроломством та карається міжнародними нормами [1]. Журналіст, окрім того, несе відповідальність за сприяння вчиненню міжнародних злочинів іншими особами і може бути суб’єктом індивідуальної кримінальної відповідальності згідно з міжнародним правом за вчинення міжнародних злочинів [4].
Можна виділити кілька основних дискусійних моментів щодо визначення правового статусу журналіста відповідно до норм МГП. Згідно з ст. 79 Додаткового протоколу, який вважається одним із основних документів, що окреслює специфіку захисту журналістів, які працюють у зоні конфлікту, стверджується, що «журналісти розглядаються як цивільні особи». Нюанси цього формулювання не надають журналістам жодних преференцій, оскільки МГП виділяє лише дві категорії: комбатантів та некомбатантів (включно із цивільними та, відповідно, журналістами).
Окрім того, за відсутності чіткого визначення категорії «журналіст», межі застосування Женевських конвенцій та Додаткових протоколів стають досить розмитими. І дійсно, враховуючи зростаючу кількість громадських журналістів, блогерів та беручи до уваги можливості, які надають соцмережі, непросто чітко визначити, хто є журналістом, а хто – медійно-активною особою.
У той же час, це не має принципового значення для норм МГП, оскільки, крім військових журналістів, які мають спеціальний статус, решта співробітників засобів масової інформації підпадають під категорію цивільного населення. Попри значний захист із сторони МГП, журналісти потребують розширення прав та гарантій задля покращення своєї, без перебільшень, надзвичайно важливої в умовах збройного конфлікту діяльності. А це можливо лише за умови, якщо журналістам буде надано особливий статус у порівнянні з цивільними.
Література:
1. Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I): Протокол ООН від 08.06.1977. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_199#o277
2. Женевська конвенція про поводження з військовополоненими: Конвенція ООН від 12.08.1949. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_153
3. Міжнародне гуманітарне право. Довідник для журналістів / М.М. Гнатовський, Т.Р. Короткий, Н.В. Хендель. 2-ге вид., доповн. Одеса : Фенікс, 2015. 92 с.
4. Захист журналістів під час збройного конфлікту (Дата публікації – 07.02.2016) – Українське право. URL: https://ukrainepravo.com/international_law/public_international_law/zakhyst-zhurnalistiv-pid-chas-zbroynogo-konfliktu/
5. Звичаєві норми міжнародного гуманітарного права / передм. Т.Р. Короткий, Є.В. Лук’янченко; вступ. стаття М.М. Гнатовський. Одеса : Фенікс, 2017. 40 с.
6. Резолюція 1738 (2006), ухвалена Радою Безпеки на її 5613-му засіданні, 23 грудня 2006 року: Резолюція ООН від 23.12.2006 № 1738(2006). URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_g16
______________________
Науковий керівник: Грубінко Андрій Васильович, кандидат історичних наук, доцент кафедри теорії та історії держави і права Тернопільського національного економічного університету
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
