Ознайомлення з історичним минулим держави та з особливостями боротьби різних суспільно-політичних течій є важливою основою ефективного державного будівництва. Актуальність пропонованої теми полягає, з одного боку, у встановленні об'єктивного соціально-правового статусу колишніх бійців повстанської армії, збройного націоналістичного підпілля, з другого, на підставі аналізу міжнародно-правових актів дати оцінку українському самостійному рухові, спростувати ідеологічні стереотипи.
Мусимо констатувати, що окреслена тема ще потребуватиме скоординованих зусиль як цивільних. Так і істориків держави і права. Окремі наукові розвідки з теми присвятили науковці: Д. Вєдєнєв, О. Лисенко, І. Мамонтов, С. Кульчицький, С. Білий, В. Ухач та ін. [5].
Метою наукової розвідки є проаналізувати діяльність Української повстанської армії (далі – УПА) через призму норм міжнародного-гуманітарного права (далі - МГП).
Діяльність УПА, яка утворилася у складний для України період і мала на меті створення самостійної української держави, є предметом дискусії як для вітчизняних так і для зарубіжних вчених. Вкрай неоднозначне ставлення українців до проблеми оцінки діяльності українського самостійницького руху й зусилля держави щодо формування офіційної позиції щодо УПА викликає необхідність аналізу повстанського руху у світлі норм міжнародного права, а також чинного законодавства держави. У теперішній час, ще на превеликий жаль, переважають емоційні підходи, а наукова оцінка підмінюється втягуванням проблеми минулого УПА у вир збігу політичних баталій. При цьому носії різних поглядів або обминають правовий аспект проблеми, або творять «міжнародно-правові міфи» на зразок вигадки про «засудження УПА Нюрнберзьким міжнародним трибуналом [3].
В останнє десятиліття виникає і набуває розвитку міжнародне-гуманітарне право(право війни, право збройних конфліктів), кодифіковане у Гаазьких конвенціях та деклараціях 1899 і 1907 років, Женевських конвенціях про захист жертв війни 1949 року і Додаткових протоколах до них 1977 року, резолюціях Генеральної Асамблеї ООН та інших документах, здійснює досліджує внутрішні та міжнародні збройні конфлікти [4, с. 18]. Гуманітарне право, як галузь міжнародного права та сукупність відповідних норм, що регулюють захист населення й об'єктів соціально-економічного призначення в умовах збройного конфлікту, визначають юридичний статус і відповідальність його учасників. Норми міжнародного-гуманітарного права сформульовані у міжнародних угодах про захист жертв війни, певних об'єктів, обмеження або заборону деяких видів зброї, юрисдикцію припинення воєнних злочинів. Отже, метою норм міжнародного гуманітарного права є реалізація принципів гуманності та обмеження наслідків збройних конфліктів [1, с. 48-49].
Під час проведення партизанських і анти партизанських дій, збройних конфліктів населення держави поділяється на дві категорії: комбатанти (учасники бойових дій) і не комбатанти, які за нормами МГП «не мають права брати безпосередню участь у воєнних діях». Комбатанти, потрапивши в полон, стають військовополоненими або особами, які входять до складу збройних сил однієї зі сторін, захопленими під час відповідного конфлікту, на яких до закінчення бойових дій поширюється лада протилежної сторони. Міжнародне гуманітарне право забороняє віддавати наказ не залишати нікого з них в живих (тобто йдеться про тотальне, суцільне фізичне знищення противника). Комбатантами є: особовий склад сухопутних, військово-морських і військово-повітряних сил, партизани, особовий склад полків та добровільних загонів, якщо вони мають на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих; мають визначений, добре видимий здалеку відмітний знак; дотримуються у своїх діях правил ведення війни; відкрито носять зброю під час кожного військового зіткнення, а також в час, коли перебувають на очах у противника в ході розгортання в бойові порядки, яке передує нападу в якому вони будуть брати безпосередню участь та ін.
Історичні джерела засвідчують, що діям воїнів УПА було притаманне гуманне ставлення до військовополонених, мирного населення, їхні дії не виходили за рамки законів ,які визнані в сучасних наукових історичних колах України. Організації української повстанської армії, дають підстави стверджувати, що це був цілком організований патріотичний мілітарний рух, якому були притаманні такі риси: 1) він розгортався під політичним проводом ОУН, яка стояла на засадах відродження суверенної національної державності; 2) формування УПА та озброєного підпілля мали чітку організаційну структуру, командний склад, який брав на себе відповідальність за всі дії підпорядкованих йому підрозділів і частин, нормативні документи, бойові й загальновійськові статути, створені за зразками аналогічних документів регулярних армій, систему військового планування, навчання, постачання медичного забезпечення тощо; 3) повстанці неприховано виступали проти радянського режиму, відверто декларували перед населенням готовність збройним шляхом блокувати заходи ворожої влади, у ході проведення бойових дій здебільшого намагалися відрізнятися від цивільного населення; 4) в УПА, а згодом (з 1948 р.) у Службі безпеки ОУН запроваджуються субординація, військові та спеціальні звання, розробляються і в міру появи матеріально-технічних можливостей впроваджуються проекти форми одягу, знаків розрізнення, нагородна система; 5) на вояків повстансько-підпільних формувань поширювалися норми дисциплінарного впливу, запроваджувалася система військового (в УПА) й організаційного (в ОУН) судочинства, розроблялися своєрідні кодекси покарань, у тому числі за злочини проти цивільного населення; 6) повстанці спиралися на широку підтримку суспільства, частина якого також потрапляла під визначення комбатантів [1, с. 51].
Здійснюючи оцінювання самостійницького руху, слід звернути увагу на те, що УПА виступала з чітко висвітленою політичною метою, а саме за самовизначення, самоуправління і державну незалежність України, якраз на цьому базувалася їх легітимність.
Отже, заперечення правомірності боротьби УПА за самостійність є нонсенсом у політико-правому відношенні. Те, що більшовицький тоталітарний режим поставив учасників національно-визвольного руху в Україні «поза законом», зовсім не означає його не легітимності за міжнародно-правовими нормами [6]. Також слід зазначити, що політичні, мілітарні й правові атрибути УПА, як і всього визвольного руху, цілком відповідали нормам і вимогам тогочасного міжнародного права (зокрема, Женевським конвенціям і додатковим протоколам до них, які на 1 серпня 1958 року підписали й ратифікували 84 країни, в тому числі СРСР, Українська й Білоруська РСР).
Література:
1. Вєдєнєєв Д. В., Лисенко О. Є. Військово-політична діяльність ОУН та УПА у світлі норм міжнародного-гуманітарного права. Український історичний журнал. 2007. № 3. С. 46-66.
2. Тексти. URL: https://www.istpravda.com.ua› articles (дата звернення 08.11.2019 р.).
3. Українська повстанська армія. URL: https://uk.wikipedia.org›wiki› (дата звернення 10.11.2019 р.).
4. Мамонтов І. О. Проблеми боротьби ОУН і УПА у сучасній юридичній науці. Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. 2014. Вип. 34. С. 12-21.
5. Ухач В. З. Історія держави і права України: навчальний посібник (конспекти лекцій). Тернопіль: Вектор, 2011. 387 с.
6. Ухач В. З. Правова оцінка боротьби УПА у світлі національного законодавства. URL: http://www.legalactivity.com.ua/index.php?option=com_content&view=category&id=197%3A1-122017&Itemid=244&layout=default&lang=ru (дата звернення 11.11.2019 р.).
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
