Цілеорієнтація національних економік на максимально ефективне та результативне використання науково-дослідних розробок, у тому числі технологій, потребує удосконалення норм і принципів національного права у сфері інтелектуальної власності та трансферу технологій. Постає проблема створення конкретних правових механізмів, які б сприяли трансферу технологій. Першочерговим завданням є саме удосконалення договірного регулювання трансферу технологій, що забезпечить повну реалізацію та захист прав як правоволодільців, так і правоодержувачів технології.
На хвилі світових змін в Україні відбулося реформування системи регулювання діяльності у сфері трансферу технологій, що мало своє відображення у новій редакції Закону України «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» від 02.10.2012 р. № 5407-VI (далі — Закон про трансфер технологій). Нові правові реалії стосуються широкого спектру питань, пов’язаних з передачею технологій, в тому числі, і щодо застосування різних договірних конструкцій під час трансферу технологій.
Договори про трансфер технологій мають важливе значення для реалізації стратегічних завдань України та можуть використовуються у міжнародному співробітництві з метою залучення інвестицій у науково-технічний комплекс нашої країни, передачі технологій у рамках науково-технічної і виробничої кооперації та інвестиційного співробітництва, участі у розвитку вітчизняних сегментів міжнародних інформаційних і комунікаційних систем з питань інтелектуальної власності та трансферу технологій [3].
Форма господарського договору у сфері трансферу технологій є виключно письмовою, адже у відповідності до ч. 1 ст. 208 Цивільного кодексу України, ч. 1 ст. 181 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються виключно в письмовій формі. Крім того п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону про трансфер технологій, зазначається, що договір про трансфер технологій – договір, укладений у письмовій формі [1; 2; 3].
Відповідно до частини 1 статті 20 Закону про трансфер технологій, під час передачі технологій укладаються договори, визначені Цивільним кодексом України щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності з урахуванням вимог статті 19 Закону про трансфер технологій. Спираючись на приписи статті 1107 Цивільного кодексу України можна виокремити такі правові форми комерціалізації інтелектуальної власності, що передбачають укладення письмових договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності: ліцензія, ліцензійний договір, договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, договір комерційної концесії, внесення до статутного капіталу господарського товариства, інші договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності (наприклад, договір про спільну діяльність) [1; 5, с. 42-43].
Проте, складовими технологій є не лише об’єкти права інтелектуальної власності, але й наукові та науково-прикладні результати, ноу-хау (п. 10 ч. 1 ст. 1 Закону про трансфер технологій). Саме тому, Б. Падучак вважає недоречним визначати види договорів про трансфер технологій лише через види договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності. Науковець розподіляє договори, які опосередковують відносини у сфері трансферу технологій, на дві самостійні групи: договори, які безпосередньо опосередковують відносини у сфері трансферу технологій (забезпечують реалізацію майнових прав на технологію); та договори, які побічно опосередковують відносини у сфері трансферу технологій [6, с. 4].
Погоджуючись з думкою Б. Падучака, зазначимо, що перелік договорів, що можуть укладатися під час передачі технологій є невичерпним. При чому специфіка договірного регулювання трансферу технологій полягає у дотриманні вимог до конкретного виду договору (відповідно до норм цивільного та господарського законодавства) та вимог статті 19 Закону про трансфер технологій [3].
Невичерпність переліку договорів, що укладаються при передачі технологій означає, що також можуть укладатись такі договори, як: про технічно-промислову кооперацію, постачання промислової технології, надання технічних послуг, інжинірингу, про надання в оренду або лізинг складових технології, обладнання. Отже, договори трансферу технологій по суті мають різну природу та відносяться до різних типів: договори найму (оренди), засновницькі договори, договори про надання послуг, договори підрядного типу. При чому, такі договори можуть бути як пойменованими, так і непойменованими. Спільною ознакою є мета — передача технології [7].
Оскільки господарська діяльність орієнтовна на досягнення економічних та соціальних результатів, а не задоволення потреб, пов’язаних з особистим споживанням, відносини, що складаються між її учасниками, мають організований характер [4, с. 405]. У такій сфері господарської діяльності, як сфера трансферу технологій, відносини суб’єктів господарювання de lege lata повинні набувати організованого характеру. Робимо висновок, що за різновидом господарській договори у сфері трансферу технологій можна віднести до категорії організаційних договорів.
Різноманіття договірних конструкцій та неможливість «вписати» правовідносини, що виникають під час трансферу технологій, у єдиний договір випливає зі сутті самого поняття «технологія». Як було зазначено вище, технологія є комплексним явищем та об'єктом господарських правовідносин, до складу якого входять елементи, які різняться за своєю правовою природою. До таких елементів відносяться охороноздатні (засоби авторського права, права промислової власності, засобів індивідуалізації товарів та послуг) та неохороноздатні результати інтелектуальної діяльності. Часто трансфер технологій передбачає не лише передачу технологій, але також її налаштування, навчання персоналу, надання додаткових маркетингових, інжинірингових послуг та ін. Усе це зумовлює використання різноманітних договірних конструкцій, а іноді і їх сукупності.
Література:
1. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-IV зі змінами. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15 (дата звернення 02.02.2020).
2. Господарський кодекс України від 16.01.2003 р. № 436-IV зі змінами. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/436-15 (дата звернення 02.02.2020).
3. Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій: Закон України від 14.09.2006 р. № 143-V зі змінами. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/143-16 (дата звернення 02.02.2020).
4. Беляневич О. А. Господарське договірне право України (теоретичні аспекти): монографія. Київ: Юрінком Інтер, 2006. 592 с.
5. Майданик Л. Поняття та механізм комерціалізації інтелектуальної власності в праві України. Юридична Україна. 2014. № 7. C. 39-45.
6. Падучак Б. М. Щодо питання класифікації договорів у сфері трансферу технологій. Актуальні питання інтелектуальної власності та інноваційного розвитку. Харків : Науково-дослідний інститут правового забезпечення інноваційного розвитку, 2014. С. 189-194.
7. Правове регулювання ринку технологій в Україні. URL: http://ndipzir.org.ua/wp-content/uploads/2017/07/Atamanova/4_5.pdf (дата звернення 02.02.2020).
________________
Науковий керівник: Балюк Ірина Анатоліївна, кандидат юридичних наук, доцент кафедри підприємницького та корпортивного права, Державний вищий навчальний заклад «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
