Період визвольних змагань українського народу протягом 1917–1921 рр. викликає багато дискусій серед фахівців і донині. Він, напевно, є одним із найгіркіших моментів в історії нашої країни, особливо з позицій набуття державності, як не до кінця реалізована спроба. Серед головних причин поразки багатьма дослідниками цього періоду української історії називаються внутрішня слабкість і «незрілість» національного руху, різновекторність дій та відсутність консолідованості політичних сил, вразливі ілюзії парламентського та федералістичного кшталту як політичної еліти, так і військовиків, у справі будівництва незалежної держави.
Для успішної розбудови нашої держави сьогодні важливо знати і розуміти причини цієї поразки. Не менш важливо докладно вивчати подальші події в історії України, що стали можливими саме через поразку визвольних змагань, були проявом помсти за намір створити самостійну окрему державу, що упокорили українців через фізичний страх знищення за саму приналежність до української нації.
Чи пов’язаний злочин Голодомору, інспірований і здійснений владою радянської Росії в Україні у 1932–1933 роках із становленням української державності? Злочин, який позбавив українців опори нації – споконвічного селянина-хлібороба з його віковічними моральними цінностями і повагою до своєї тяжкої праці і землі-годувальниці; позбавив нас найкращих представників інтелектуальної еліти, переведених до категорій запроданців, шпигунів, зрадників від часу першого гучного процесу над учасниками Спілки визволення України.
З приходом більшовиків в Україну селяни зіткнулися з узаконеним державним грабунком, позначеним поняттям «продрозверстка», що викликав спротив і появу організованих загонів протидії владі. Потім у повсякденне життя прийшло словосполучення «колективне господарство» і політика потенційних окупантів змінилася – безліч партійних і державних документів 1919–1920 рр. свідчать про пошук владою підтримки серед українського селянства, зокрема й резолюція ЦК РКП(б) «Про радянську владу на Україні». У цьому документі визначено перспективи національної, земельної та продовольчої політики більшовиків та наголошено на поступовому і обережному запровадженні радгоспів та колективних форм господарювання «на добровільній основі» [1].
Проте очікування у сторін від майбутнього були різні. Якщо український селянин хотів отримати власний наділ землі для господарювання, то влада прагнула тільки одного – отримати якомога більше хліба. Тодішній провідник більшовиків Ленін у доповіді на засіданні фракції ВЦРПС 12 січня 1920 р., коли мова йшла про забезпечення продовольством голодуючих робітників і жителів міст та Червоної армії, наголосив, що «хліб є в надлишку тільки на Україні». Менш ніж за місяць, 5 лютого 1920 р., у доповіді про міжнародне і внутрішнє становище РРФСР на конференції залізничників Московського вузла зауважив таке: «Ми стоїмо зараз перед загрозою зупинки залізниць, що означало б остаточну загибель. Холод та голод в країні ніколи ще не був таким тяжким, як зараз, а між тим в наших руках багатства Сибіру та України, і нами заготовлено 90 000 000 пудів хліба» [5].
Остаточне утвердження радянської влади в Україні співпало у часі з несприятливими погодними умовами посухою 1921–1922 рр. і єдиним можливим виходом для голодуючого Поволжя стало українське зерно. Про південні степові райони України – Катеринославщину, Запоріжжя, Донеччину, Миколаївщину, Одещину майже не говорили. Між тим у доповіді представника об’єднаної місії Червоного Хреста Ф. Нансена згадано близько 8 млн селян, які голодували на півдні України взимку 1922 р. [2].
Потребують наголошення декілька моментів. Саме в цей період з метою викачування хліба стали використовуватися окремі загони червоноармійців, що із застосування збройної сили збирали продрозверстку. Для забезпечення процесу і нівелювання випадків індивідуального спротиву застосовано систему колективної відповідальності всіх жителів населеного пункту за виконання продрозверстки. Було відпрацьовано механізм протиставлення найбідніших верств українського села до заможних селян шляхом створення пролетарських об’єднань селян, так званих комнезамів, і використання їх членів у самий ниций спосіб – активна робота з вилучення зерна, інших продовольчих товарів винагороджувалася частиною реквізованого. У середині серпня 1921 р. введено систему надзвичайних заходів при вилученні продподатку, серед яких створення воєнізованих хлібозаготівельних робітничих формувань, продовольчих дружин, введення військових частин до тих волостей, що опиралися такій «продзаготівельній діяльності». Такі радикальні підходи вкупі із прямою загрозою смерті від голоду дуже швидко знизили градус соціальної напруги в Україні.
За твердженнями різних дослідників кількість померлих від голоду 1921–1923 рр. коливається в межах від 250 до 500 тис. осіб. Подальші події 1932–1933 рр. дають підстави говорити, що про жаль за людськими життями чи усвідомлення хибності використаних методів не йшлося. Найважливішим для нової влади стало розуміння, що людина, яка думає про порятунок свого життя і життя рідних мало схильна до антиурядових виступів. Позбавлення людини можливості задовольнити свою фізіологічну потребу в їжі для елементарного виживання виявилося найефективнішим способом упокорення незгідних з новою державною політикою.
Серед істориків, що вимушено приречені досліджувати спільну історію колишньої радянської імперії, до цього часу точаться непримиренні дебати щодо причин Голодомору 1932–1933 рр. в Україні – для українських істориків та переважної більшості світової наукової спільноти і так званого «всесоюзного голоду» – для російських. Останні схиляються виключно до помилок в економічній політиці і несприятливих погодних умов. Так, можна погодитися з наявними проблемами у плануванні засівних площ і хлібозаготівель та частково з примхами природи, хоча у численних опублікованих свідченнях людей, що пережили Голодомор, з різних куточків України дуже часто згадується хороший урожай у ті страшні роки. Численні архівні документи свідчать про іншу картину буття українського народу [3, 4].
Розпочатий у 1928 р. курс на суцільну колективізацію і методи її втілення в життя викликали широкий спротив серед українських селян, що виявився у великій кількості повстань протягом 1929–1932 рр. Щоб забезпечити її проведення найбільш здатних господарів серпневою постановою РНК УСРР 1929 р. віднесено до категорії так званих «куркулів» і створено протистояння між ними і найбіднішими селянами, які часто були активістами колгоспного руху. Це протистояння в подальшому було використано для проведення хлібозаготівельних кампаній. Застосований диференційований розподіл плану хлібозаготівлі між різними категоріями – тверде чи екпертне завдання для куркулів та підкуркульників, контрактаційні договори для господарів-середняків та система жорстких штрафів за невиконання будь-якого з планових завдань, включаючи державні позики і сплату податків призвели до розорення і знищення цих категорій самостійних господарів як альтернативи колгоспам. Тому перебування у колгоспі і успішне виконання плану хлібозаготівлі стало обов’язковою умовою для отримання зерна на трудодні чи баланди у їдальні на польовому стані. Після зруйнування традиційної системи хазяйнування, інституту церкви, як моральної підтримки існування громади, і суспільних відносин всередині неї останнім важелем впливу став організований дефіцит продовольчих товарів на територіях, де населення виявляло спротив. Навіщо цей важіль було використано відповів тодішній керівник радянської держави, який за декілька років до трагедії 1932–1933 рр. сказав, що «селянство є основна армія національного руху … і національне питання по суті є питанням селянським».
Література:
1. Рубльов О.С., Реєнт О.П. Українські визвольні змагання 1917–1921 рр. – Київ: ВД «Альтернативи». – 1999. – 320 с.
2. Самійленко І. Соціополітичне тло голодового геноциду в Україні (Комунізм – смертельний ворог села): Історичний нарис. – Київ: Просвіта. – 39 с.
3. Голодомор 1932–1933 років в Україні: документи і матеріали / Упоряд. Р.Я. Пиріг / НАН України, Ін-т історії України. – Київ: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 1128 с.
4. 33-й: голод: Народна Книга-Меморіал / Упоряд.: Л.Б. Коваленко, В.А. Маняк. – Київ: Рад. письменник, 1991. – 584 с.
5. Сайт «Ленін: революціонер, мислитель, людина». – Режим доступу: https://leninism.su/works/99-v-i-lenin-neizvestnye-dokumenty-1891-1922/3652-dokumenty-1920-g-fevral.html
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
