У середині 30-х років минулого сторіччя фактична неспроможність Ліги Націй забезпечити мирне співіснування країн-членів стала особливо помітною. Замість передбачених Статутом негайного припинення економічних відносин та запровадження блокади члени організації (в першу чергу постійні – Велика Британія та Франція) фактично проігнорували агресію Японії в Китаї у 1931 р. та Італії в Ефіопії у 1935 р., а створений після заколоту в Іспанії у 1936 р. Комітет Ліги Націй із невтручання не тільки не зупинив підтримку Німеччиною та Італією військ генерала Франко, але фактично потурав заколотникам, домігшись припинення допуску добровольців на бік законного уряду республіканської Іспанії.
Не бажаючи бути пов’язаним своїм членством у Лізі Націй, Японія та Німеччина (у березні та жовтні 1933 р. відповідно), а згодом і одна з країн-засновниць – Італія (у грудні 1937 р.), – оголосили про свій вихід з організації. Натомість СРСР за пропозицією Франції, підтриманою ще 30 державами, був прийнятий до Ліги Націй у вересні 1934 р. та приєднався до руху колективної безпеки в Європі і загального роззброєння. Крім цього, Радянський Союз, намагаючись убезпечити власні кордони, послідовно уклав договори про ненапад із своїми західними та північно-західними сусідами.
Проте цього було замало, і у 1938 р. СРСР неодноразово намагався домовитись із Фінляндією про воєнній союз та про зміну державного кордону на Карельському перешийку (оскільки відстань від нього до Ленінграда складала близько 32 км, і місто було в межах дальності артилерійського вогню). Фінська сторона негативно поставилась до цих пропозицій. Вже наступного року делегація з Гельсінкі тричі прибувала до Москви, і радянське керівництво наполегливо намагалось орендувати (чи навіть придбати) низку островів у Фінській затоці та півострів Ханко (для створення там аеродромів і військово-морських баз), а також перенести кордон на Карельському перешийку вглиб Фінляндії в обмін на вдвічі більші за площею території у Карелії. Цього разу деякі воєнні та державні діячі були готові пристати на це, але настрої у фінському суспільстві були відверто радянські, і переговори були перервані. За два дні після інциденту у Майнілі СРСР заявив про те, що більше не вважає себе пов’язаним договором про ненапад 1932 р., відкликає з Гельсінкі своїх дипломатичних та торгівельних представників [1], і ще за два дні, 30 листопада 1939 р., радянські війська без оголошення війни перейшли кордон.
У перший же день бойових дій, о 10.30 за місцевим часом, вісім бомбардувальників ДБ-3 1-го мінно-торпедного авіаційного полку ВПС ЧБФ (ведучий – капітан М.О. Токарєв), які через погодні умови (низька хмарність) не знайшли кораблі фінського флоту біля півострова Ханко, атакували порт та залізничний вокзал Гельсінкі. Скинуті з великої висоти бомби впали на район щільної житлової забудови; постраждали будівлі парламенту та технологічного університету, автовокзалу та зоологічного музею; загинула 91 людина, були поранені 236. Цей наліт виявився найбільш руйнівним за всю війну (загалом столицю Фінляндії у 1939-1940 рр. бомбили вісім разів, загинуло 97 людей, отримали поранення 260).
Фотографії знищених будинків та поранених мирних мешканців у Гельсінкі (що деякі журналісти навіть порівнювали із бомбардуванням Герніки) практично повністю привернули світову громадську думку на сторону Фінляндії. Президент США Ф.Д. Рузвельт оголосив офіційний протест СРСР та закликав радянський уряд утриматись від бомбардування цивільного населення. У відповідь Голова РНК СРСР В.М. Молотов повідомив не фінські міста, а фінські аеродроми; на міста ж скидають лише контейнери із продуктами, «але Вам з Америки, за 8 тис. км звідси, це не видно» [2, с. 49].
Оголосивши війну СРСР 1 грудня 1939 р., Фінляндія звернулася за допомогою до Ліги Націй. На вимогу представника Фінляндії у Лізі Націй Е.Р. Холсті [3] Генеральний секретар організації Ж. Авеноль екстрено скликав Раду та Генеральну Асамблею, аби вжити заходів, щоб зупинити бойові дії. У відповідь на це СРСР заявив, що не вважає за можливе брати участь у засіданнях із цього питання, оскільки не перебуває у стані війни з Фінляндією; навпаки, ним 2 грудня 1939 р. укладено Договір про взаємодопомогу та дружбу з Урядом Фінляндської Демократичної Республіки; осіб же, від імені яких Холсті звернувся до Ліги Націй, радянська сторона не розглядає як виразників волі фінського народу [4]. Насправді згаданий Уряд був створений у фінському містечку Терійокі одразу після зайняття його Червоною Армією та носив виключно маріонетковий характер.
Спеціальний комітет Ліги Націй із фінського питання («комітет тринадцяти») на чолі із представником Португалії Х.К. да Матта, розглянувши стан справ та міжнародно-правові акти, що регулювали відносини між зацікавленими сторонами, встановив, що Радянський Союз своїми діями порушив положення радянсько-фінського договору про ненапад 1932 р. (не зважаючи на його денонсацію), Тартуського мирного договору 1920 р. (яким встановлювались кордони обох держав) та ст. 12 Статуту Ліги Націй (при порядок урегулювання міждержавних суперечок), а також вчинив акт агресії (у визначенні пакту Бріана-Келлога 1928 р.) [5]. Цікаво відзначити, що визнання Радянського Союзу агресором фактично базувалось на визначенні, що його радянська сторона сама запропонувала Лізі Націй в якості базового ще у 1933 р., коли СРСР не входив до складу цієї організації.
Проект резолюції Генеральної Асамблеї про вжиття заходів, передбачених ст. 16 Статуту Ліги Націй, був внесений Аргентиною та підтриманий 28 із 40 держав-членів (зокрема, обома постійними, що лишилися, – Великобританією та Францією, та їх колоніями і підмандатними територіями), ще 9 утримались (у тому числі Швеція, Норвегія та країни Балтії, що намагалися, дотримуючись суворого нейтралітету, не зіпсувати стосунки із СРСР).
Рада Ліги Націй підтримала рішення Генеральної асамблеї, засудила дії Радянського Союзу проти Фінляндії, та постановила, що СРСР з огляду на ст. 16 Статуту більше не є членом даної організації [6]. Слід зауважити, що це рішення було прийнято із процедурним порушенням, оскільки його підтримало лише 7 членів Ради Ліги Націй із 15 (з яких 3 були обрані до складу Ради за добу до голосування); 8 інших були відсутні на засіданні або утримались (у тому числі Фінляндія, яка все ще бажала досягти мирного урегулювання).
Виключення СРСР з Ліги Націй стало останнім значущим рішенням в історії цієї організації (аж до її формального розпуску та передачі повноважень ООН у квітні 1946 р.). Водночас це було перше в історії рішення про застосування міжнародно-правової відповідальності (хоча б і шляхом декларативної заяви) до держави, що здійснила акт агресії і порушила закони та звичаї ведення війни у частині заборони бомбардування населених пунктів (ст. 25 Конвенції про закони та звичаї сухопутної війни 1907 р.) [7].
Література:
1. Речь по радио Председателя Совета народных комиссаров СССР товарища В.М. Молотова 29 ноября 1939 года. URL: http://heninen.net/sopimus/ molotov1939.htm (дата звернення: 08.06.2020)..
2. Trotter, William R. The Winter War: The Russo-Finnish War of 1939-40. New York: Algonquin Books, 2002. 320 p.
3. Aide-memoire of Mr. Holsti, delegate of Finland to the League of Nations, handed on December 9th, 1939, to Mr. Avenol, Secretary-General of the League of Nations. URL: http://heninen.net/sopimus/19391209_e.htm (дата звернення: 08.06.2020).
4. Ответ Советского Правительства на телеграмму Генерального секретаря Лиги Наций господина Авеноля. URL: http://heninen.net/sopimus/1939t.htm (дата звернення: 08.06.2020).
5. Report of the Assembly of the League of Nations. URL: http://heninen.net/ sopimus/1939u_e.htm (дата звернення: 08.06.2020).
6. Resolution adopted by the Council of the League of the Nations. URL: http://heninen.net/sopimus/1939r_e.htm (дата звернення: 08.06.2020).
7. Convention on Laws and Customs of War on Land : adopted on October 18th, 1907. URL: http://avalon.law.yale.edu/20th_century/hague04.asp (дата звернення: 08.06.2020).
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
