На сучасному етапі в умовах реалізації земельної реформи одним із найпоширеніших порушень земельного законодавства є самовільне зайняття земельних ділянок.
Питання, які стосуються сутності та характеру цього правопорушення, а також правових наслідків його вчинення, як свідчить практика, на сьогодні набувають практичної значущості та актуальності.
Характерною рисою самовільного зайняття земельної ділянки є те, що воно завжди спрямоване і безпосередньо пов'язане із порушенням належних власнику земельної ділянки правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження нею, які становлять зміст права власності.
Розпорядження землею — це основна правомочність, яка належить лише її власникові та не може бути передана іншій особі без зміни самого суб'єкта права власності. Володіти ж та користуватися земельною ділянкою може і не лише власник, але й орендар земельної ділянки.
Право розпорядження земельною ділянкою — це право власника визначати юридичну долю. Воно передбачає такі дії власника, як надання земельної ділянки в користування і вилучення її, відчуження земельної ділянки на підставі цивільно-правових угод, встановлення чи зміну цільового призначення земельної ділянки.
У разі самовільного зайняття земельної ділянки порушник або присвоює собі правомочність щодо розпорядження чужою земельною ділянкою, або створює перешкоди власнику щодо розпорядження нею.
Сутність самовільного зайняття земельної ділянки, як правило, вбачають у самовільному зайнятті особою чужої земельної ділянки та використанні її без наявності законних підстав, тобто за відсутності оформленого у встановленому порядку права власності чи іншого передбаченого законодавством права на землю [1].
Одним із способів самовільного зайняття вважають самовільне захоплення землі, тобто заволодіння ділянкою без дозволу органів, уповноважених виносити рішення про надання земельних ділянок у користування [2].
Визначення поняття самовільного заняття земельної ділянки міститься в Законі України „Про державний контроль за використовування та охороною земель” від 19.06.2003 року. Згідно із зазначеним Законом самовільне заняття земельних ділянок – це будь які дії особи, які свідчать про фактичне використання не наданої їй земельної ділянки чи намір використовувати земельну ділянку до встановлення її меж в натурі (на місцевості), до одержання документа, що посвідчує право на неї, та його державної реєстрації.
Аналіз наведеного визначення зазначеного правопорушення, яке фактично включає два відносно самостійних аспекти, дозволяє зробити певні припущення та висновки.
По-перше, йдеться про фактичне використання порушником не наданої йому земельної ділянки. В особи немає законних підстав для її експлуатації.
По-друге, суб'єктом самовільного зайняття земельної ділянки може бути будь-яка фізична чи юридична особа, що здійснює фактичне використання, тобто безпосередню експлуатацію цієї ділянки з метою вилучення її корисних властивостей і задоволення своїх інтересів.
По-третє, Закон не виключає будь-які дії особи, що свідчать про фактичне використання земельної ділянки. Самовільне зайняття земельної ділянки завжди є навмисним порушенням закону, воно не може бути результатом бездіяльності.
По-четверте, самовільне зайняття земельної ділянки Закон пов'язує з її фактичним використанням. Якщо ж бути логічно послідовним, то можна стверджувати, що сам факт незаконного заволодіння особою земельною ділянкою, як у встановленому порядку не надано в користування чи передано у власність, не може вважатися самовільним зайняттям земельної ділянки.
Між іншим, треба мати на увазі, що самовільне фактичне заволодіння земельною ділянкою створює серйозну загрозу не тільки правам власника цієї земельної ділянки, а й правам інших заінтересованих осіб.
На думку Ю. О. Вовка, незаконне заволодіння є визначальним моментом для характеристики самовільного використання природного об'єкта. Якщо такого заволодіння не було, то немає й підстав говорити про самовільне використання природного об'єкта [3].
Відносно самостійним різновидом самовільного зайняття земельної ділянки Закон вважає також будь-які дії особи, які свідчать про намір використовувати земельну ділянку до встановлення її меж у натурі (на місцевості), до одержання документа, що посвідчує право на неї, та до його державної реєстрації. У цьому випадку йдеться про самовільне використання земельної ділянки потенційним носієм земельних прав щодо конкретної земельної ділянки. Але річ у тім, порядок включає кілька стадій виникнення земельних прав: права власності на земельну ділянку чи права землекористування. У межах цих стадій уповноважений орган виносить рішення про передачу земельної ділянки у власність чи надання її в користування, відводиться земельна ділянка в натурі (на місцевості), видається документ, який посвідчує виникнення земельних прав та підлягає державній реєстрації.
У разі ж виникнення права власності на земельну ділянку в результаті придбання її, наприклад, на підставі цивільно-правової угоди, вона підлягає нотаріальному посвідченню, що є в подальшому підставою для видачі державного акта на право власності на земельну ділянку та його державної реєстрації.
Наявність лише рішення компетентного органу про передачу земельної ділянки у власність чи надання її в користування або укладення цивільно-правової угоди про придбання права власності на земельну ділянку ще не створює права користування нею чи права власності на неї. Це лише обов'язкова умова для потенційного виникнення такого права. Безпосередня експлуатація земельної ділянки є допустимою тільки після фактичної передачі її у відання законного власника чи землекористувача, одержання відповідного документа та його державної реєстрації.
Винесення відповідного рішення і передача земельної ділянки у власність чи надання її в користування — два органічно пов'язаних між собою моменти, які означають реалізацію приналежного власнику права розпоряджатися землею. Дещо іншими за своїм характером є дії щодо оформлення документів, які посвідчують право, що виникає, та їх державної реєстрації. Ці дії до права розпорядження землею з боку її власника безпосереднього відношення не мають. Наприклад, у разі відчуження приватним власником земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу він реалізує належне йому право розпорядження цією ділянкою. Реалізація права власності завершується в цьому випадку після підписання власником земельної ділянки договору. Видачу ж документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку (державного акта на право приватної власності), та його державну реєстрацію здійснюють інші суб'єкти, які не є власниками цієї ділянки.
У зв'язку з цим у літературі зроблено обґрунтований висновок, що з принципового погляду не можна визнавати самовільним використання земельної ділянки тільки на тій підставі, що немає відповідних документів, які посвідчують право, чи вони оформлені неналежним чином [3].
Фактично при здійсненні безпосередньої експлуатації земельної ділянки до одержання документа, що посвідчує право на неї та його державної реєстрації, має місце самостійне земельне правопорушення. Воно не пов'язане ні з привласненням правомочностей компетентного органу чи самого власника щодо розпорядження конкретною земельною ділянкою, ні з самовільним заволодінням нею. Ознаки та характер цього правопорушення потребують спеціального дослідження [4].
Самостійні види правопорушень вчиняються і в тих випадках, коли право власності чи користування земельною ділянкою надається некомпетентним органом, у підвищених розмірах, особам, яким це Законом не дозволено, тощо.
Відповідальність тут повинна наставати не за самовільне зайняття земельної ділянки, а за незаконне надання її в користування чи передачу у власність і за порушення самого порядку такого надання (передачі).
Якщо землекористувач чи новий власник земельної ділянки не знав і не повинен був знати про неправомірність дій відповідних органів і посадових осіб, то він взагалі не може притягуватися до відповідальності. В іншому ж випадку його слід розглядати як співучасника неправомірних дій.
У наведених прикладах взагалі немає порушень прав власника земельної ділянки, оскільки належне йому право розпорядження земельною ділянкою ніким не привласнюється, воно лише неправильно чи неналежним чином здійснюється ним самим, його ж органами чи за його дорученням іншими суб'єктами.
Під час аналізу поняття самовільного зайняття земельної ділянки, яке закріплено в Законі, звертає на себе увагу ще одна обставина. Відповідно до Закону для визнання будь-яких дій особи самовільним зайняттям земельної ділянки достатньо, щоб ці дії свідчили про намір використовувати земельну ділянку до встановлення її меж у натурі (на місцевості), до одержання документа, що посвідчує право на неї, та до його державної реєстрації. Уявляється, що намір використовувати земельну ділянку — це поняття оціночне. У кожному випадку уповноважений орган, який, наприклад, здійснює контроль за використанням та охороною земель, повинен враховувати всі фактичні обставини. Цей намір має бути якимось чином уже матеріалізованим. Про намір самовільно використовувати земельну ділянку можуть свідчити дії, які спрямовані на незаконне заволодіння земельною ділянкою (скажімо, її огородження тощо).
Насамкінець слід підкреслити, що для самовільного зайняття земельної ділянки специфічними ознаками є особиста заінтересованість суб'єкта правопорушення в отриманні певних благ матеріального чи іншого характеру, корисливий мотив тощо.
У зв'язку з цим не можна вважати правопорушниками осіб, які з власної ініціативи здійснюють благоустрій, наприклад, прибудинкової території шляхом висадження квітів та зелених насаджень, не претендуючи на якусь вигоду [4].
Відповідальність за самовільне захоплення земельних ділянок передбачається статтею 115 Земельного кодексу України. Метою даної статті є забезпечення адміністративно-правовими засобами виконання земельного законодавства в сфері дотримання й захисту прав землевласників та землекористувачів.
Об'єктом правопорушення є суспільні відносини, що складаються з приводу прав володіння та користування земельними ділянками. Предметом правопорушення є земельні ділянки, надані у володіння і користування громадянам і організаціям (ст. ст. 6 і 7 Земельного кодексу України від 18.12.90).
Література:
1. Погрібний С. О. Юридична відповідальність за порушення земельного законодавства Земельне право України: Підручник. За ред. Погрібного О. О., Каракаша І. І, К.: Істина, 2003. С.424.
2. Шемшученко Ю. С. Відповідальність за порушення земельного законодавства Земельний кодекс України: Науково-практичний коментар. За ред. В. І. Семчика. К.: Видавничий Дім Ін Юре, 2003.- С.646.
3. Вовк Ю. А. Советское природоресурсовое право и правовая охрана окружающей среды: Общая часть. Харьков: Вища школа, 1986. С.65.
4. М. Шульга. Самовільне зайняття земельних ділянок. Юридичний вісник України. 2004. №32. С.9.
________________
Науковий керівник: Бондарчук Наталія Валеріївна доцент, кандидат юридичних наук, Поліський національний університет
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
