Технології розвиваються, і генетично модифіковані організми (далі – ГМО) поступово долучаються до обороту, стаючи предметом суспільних відносин, у силу чого постає питання про необхідність нормативно-правового врегулювання порядку їх створення і застосування.
Актуальність дослідження зумовлена тим, що зростання конкуренції на світовому ринку, викликає необхідність вирішення проблеми дефіциту харчових ресурсів, зниження собівартості продуктів харчування, виготовлення харчових продуктів з іншими корисними властивостями і задля цього було запроваджено створення генетично модифікованих організмів.
Крім того, використання ГМО для виробництва харчових продуктів є економічно вигідним для підприємств. Виникнення товарів з використанням генетично модифікованих організмів на споживчих ринках обумовлює виникнення та розвиток нових суспільних відносин, що потребують відповідного нормативно-правового регулювання. За таких обставин в Україні виникає потреба розроблення комплексу норм щодо правового регулювання використання та забезпечення безпеки генетично модифікованих організмів.
На рівні законодавства ЄС закріплено поняття ГМО. Так, його загальна дефініція наведена у статті 2 Директиви Ради 2001/18/ЄС від 12 березня 2001 р. про навмисний випуск у навколишнє середовище ГМО: генетично модифікований організм – це організм (за винятком людини), у якому генетичний матеріал змінено у спосіб, неможливий у природних умовах у процесі парування й (або) природної рекомбінації [1].
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів» генетично модифікований організм (живий змінений організм) – будь-який організм, у якому генетичний матеріал був змінений за допомогою штучних прийомів переносу генів, які не відбуваються у природних умовах, а саме: рекомбінантними методами, методами, які передбачають безпосереднє введення в організм спадкового матеріалу, злиття клітин або методами гібридизації [2].
Прийняття даного Закону поклало початок реалізації державної політики в галузі генетично-інженерної діяльності та поводження з ГМО через закріплення в ньому принципів такої політики.
До міжнародних правових актів, які ратифіковані Україною в галузі використання ГМО слід віднести Директиву ЄС 2001/18/ЄС від 16 грудня 2002 р. про навмисний викид в навколишнє середовище генетично модифікованих організмів [1]. Директива чітко зазначає, що люди не вважаються організмами, і перелічує технології, які можна використовувати для отримання генетично модифікованих організмів.
На міжнародному рівні поводження з ГМО регулює один з основних міжнародних документів у цій галузі – Картахенський протокол про біобезпеку від 29 січня 2000 р. до Конвенції ООН про біологічне різноманіття, який набрав чинності 11 вересня 2003 р., і стороною якого є Україна. Цей Протокол встановлює потенційні ризики та пріоритетність принципу перестороги щодо ГМО, визначає сферу відповідальності за порушення норм поводження з ГМО [3]. Особливу увагу у ньому приділено транскордонному переміщенню таких об’єктів. Аналізуючи Картахенський протокол, можна зробити висновок, що міжнародне законодавство обмежує розповсюдження ГМО та передбачає необхідність інформування споживача про наявність ГМО у тій чи іншій продукції.
В Україні розроблено нормативну базу, яка регламентує контроль над поширенням ГМО. Вона включає оцінювання безпеки розроблених ГМО, їх реєстрацію та пост-реєстраційний моніторинг харчової продукції, виготовленої за їх участі.
Законодавча практика ЄС щодо поводження з ГМО є основним фактором у процесі розробки універсальних міжнародно-правових стандартів у цій галузі та є еталоном для розвитку національного законодавства. Закони України, незважаючи на їх значення в механізмі правового регулювання, встановлюють лише загальні принципи поводження з ГМО, конкретизація яких відбувається на підзаконному рівні.
Таким чином, процес становлення законодавства в сфері ГМО продовжується, адже асоціація з Європейським Союзом передбачає запровадження моделей правового регулювання застосування ГМО в Україні відповідно до європейських. Так як експорт харчових продуктів та іншої продукції яку виготовляють в Україні, можливий при наявності якості, а якість продукції можлива завдяки дотримання ратифікованих Україною міжнародних норм щодо використання ГМО.
Література:
1. Директива 2001/18/ЄС Європейського парламенту і Ради Європи про навмисний випуск у навколишнє середовище ГМО від 12 березня 2001 р. URL: http://www.biocert.ru/content/files/2001-18-EC.pdf.
2. Про державну систему біобезпеки при створенні, транспортуванні, випробуванні та використанні генетично модифікованих організмів: Закон України від 31.05.2007 № 1103-V. Відомості Верховної Ради України. 2007. № 35. Ст. 484.
3. Картахенський протокол про біобезпеку до Конвенції про біологічне різноманіття. URL: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_935.
|