Із ратифікацією Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенції), наша держава взяла на себе зобов’язання гарантувати кожному, хто перебуватиме під її юрисдикцією, права і свободи, передбачені цим міжнародно-правовим документом. На виконання зазначених зобов’язань Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 р. (далі – Закон № 3477-IV), який врегулював зокрема відносини, що виникають у зв'язку із впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини. Так, статтею 17 згаданого Закону № 3477-IV визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) як джерело права.
Застосування вітчизняними судами положень Конвенції та практики ЄСПЛ покликане сприяти усуненню причин порушення Україною Конвенції і протоколів до неї, орієнтувати правозастосовну практику на впровадження визнаних ЄСПЛ стандартів прав людини, а також створити передумови для зменшення числа заяв до ЄСПЛ проти України. При цьому особливого значення практика ЄСПЛ набуває у разі наявності у національному законодавстві прогалин, колізій чи інших системних деформацій правового тексту, у тому числі у випадках, коли наявна необхідність відмовитися від застосування припису законодавства, який суперечить зобов’язанням України у сфері забезпечення прав людини [1, с. 127].
В контексті наведеного проаналізуємо роль рішень ЄСПЛ для вітчизняної правозастосовної практики на конкретному кейсі. Так, на розгляді Великої Палати Верховного Суду (далі – Великої Палати ВС) перебувала справа № 233/4308/17, у якій позивачка, будучи викладачем позашкільного навчального закладу, намагалася через звернення до суду реалізувати право на отримання пенсії за вислугу років. Суд, розглядаючи зазначену справу встановив, що чинні нормативно-правові акти не передбачали для викладачів позашкільних навчальних закладів права на отримання пенсії за вислугу років. Відтак, у цій справі Велика Палата ВС, вирішуючи проблему правової невизначеності у сфері пенсійного забезпечення викладачів у позашкільних закладах освіти, спиралась на рішення ЄСПЛ у справі «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, у п. 52, 56 якого Європейський Суд з прав людини зазначив, що тлумачення й застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, у який тлумачиться й застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних із принципами Конвенції з погляду тлумачення їх у світлі практики Суду. На думку ЄСПЛ, відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення, порушує вимогу «якості закону», передбачену Конвенцією, і не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади в майнові права заявника. З огляду на проаналізовані норми законодавства й ураховуючи наявність у національному законодавстві прогалин щодо захисту прав людини та основних свобод, зокрема, у сфері пенсійного забезпечення викладачів у позашкільних закладах освіти, визначених у Конвенції, а також з метою реалізації положень ст. 46 Конституції України щодо недопущення обмеження конституційного права громадян на достатній життєвий рівень громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що викладачі позашкільних навчальних закладів, які входять до структури освіти України, мають право отримання пенсії за вислугу років (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 233/4308/17) [2].
У іншому кейсі, Велика Палата ВС, аналізуючи зміст статті 88 Закону України «Про нотаріат», якою передбачено, що нотаріус вчиняє виконавчі написи за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями - не більше одного року, дійшла висновку, що встановлення для юридичної особи-кредитора у порівнянні з фізичною особою-кредитором меншого строку для звернення до нотаріуса для вчинення ним виконавчого напису стосовно майна юридичних осіб-боржників є дискримінацією юридичної особи-кредитора за ознакою її статусу. Зазначеного висновку Велика Палата ВС дійшла на підставі аналізу положень статті 14 Конвенції, яка визначає, що користування правами і свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою, зокрема і за ознакою статусу особи, статті 1 Першого протоколу до Конвенції, відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном, а також практики ЄСПЛ, яка вказує на те, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб без об’єктивного та розумного обґрунтування у відносно схожих ситуаціях (див. mutatis mutandis рішення від 11 червня 2002 року у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства», заява № 36042/97, § 48). З урахуванням зазначеного, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що загальний строк для звернення до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису становить три роки незалежно від суб`єктного складу сторін правовідносин [3].
Отже, як можемо побачити, в аналізованому кейсі суд посилався на принцип заборони дискримінації, закріплений у ст. 14 Конвенції. Це надало можливість суду обґрунтувати висновок, що припис статті 88 Закону України «Про нотаріат» суперечить міжнародно-правовим актам, а відтак не повинен застосовуватися.
При визначенні місця Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики ЄСПЛ у системі джерел права в Україні необхідно враховувати ряд положень: (а) положення Конвенції та рішення Суду мають верховенство над національним правом для держав-учасниць; (б) якщо права не передбачені в Основному Законі, їх реалізація можлива безпосередньо на підставі положень Конвенції; (в) наявність прогалини в національному законодавстві не перешкоджає особі апелювати в національному суді до норм Конвенції, а національним судам – виносити на їх основі рішення, у тому числі у випадку наявності прогалини щодо тих прав і свобод людини, які встановлені Конвенцією або рішеннями Суду; (г) у випадках, коли законодавче регулювання на національному рівні здійснювалось на підставі рішення Суду (тобто після фактичної констатації Судом відповідної прогалини), при застосуванні цих норм необхідним є звернення до положень Конвенції або практики Суду, оскільки інший підхід унеможливить застосування таких норм національного законодавства у світлі міжнародних стандартів прав людини [4, с. 140].
Визнання в Україні на законодавчому рівні положень Конвенції та практики Суду джерелом права означає, що у випадку наявності недоліків правового регулювання, національні суди вирішують такі справи безпосередньо на підставі положень Конвенції та практики Європейського суду з прав людини, застосовуючи їх як джерело права. Виходячи з обов’язку дотримання положень Конвенції, національні суди мають тлумачити положення внутрішньодержавного права у світлі вимог, визначених Конвенцією, й застосовувати безпосередньо її положення у разі суперечності приписів законодавства міжнародним зобов’язанням України.
Література:
1. Загальна теорія права : підруч. / О. В. Петришин та ін. ; за ред. О. В. Петришина. Харків : Право, 2020. 568 с.
2. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 233/4308/17. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/79883404 (дата звернення: 27.11.2020).
3. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 916/3006/17. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/83589983 (дата звернення: 27.11.2020).
4. Матат Ю. І. Прогалини в законодавстві та засоби їх подолання в правозастосовній діяльності : монографія. Х. : Право, 2015. 176 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
