Публічне обвинувачення як першочергова конституційна функція прокуратури і як основна конституційна засада судочинства є першоосновою взагалі всього кримінального процесу і провадження кримінальних справ у суді.
У теорії права немає єдиного підходу щодо розуміння сутності поняття «обвинувачення», хоча ця проблема викликає як науковий, так і практичний інтерес. І це зрозуміло, адже обвинувачення є одним із найдавніших і найбільш значущих процесуальних явищ.
Деякі автори намагались дати визначення поняття функції обвинувачення. Так, Сєрбулов В.А. під обвинуваченням розуміє здійснювану згідно з вимогами кримінально-процесуального закону діяльність по формулюванню і обґрунтуванню твердження про скоєння певною особою конкретного злочину (злочинів), спрямовану на встановлення винуватої в скоєнні злочину особи, і при необхідності на забезпечення умов для покладення на неї кримінальної відповідальності або застосування заходів громадського впливу чи адміністративного стягнення [1, с. 14]. Однак, у цьому визначенні, на нашу думку, є один суттєвий недолік - у ньому відсутні суб'єкти обвинувачення.
Обвинувачення як процесуальна функція, як вид кримінально-процесуальної діяльності пов'язане з предметом обвинувачення, тобто з матеріально-правовим відображенням тих кримінально караних діянь, у зв'язку з якими ведеться кримінальний процес. З точки зору Альперта С.А., під обвинуваченням треба розуміти засновану на законі процесуальну діяльність, спрямовану на викриття обвинуваченого у вчиненні злочину, застосування до нього справедливого покарання [2, с. 47]. Парадєєв В.М. доповнює вищезазначене визначення описом сукупності встановлених у справі обставин, що утворюють формулу обвинувачення та відображають склад злочину [3, с. 80].
Жогін М.В. і Фаткуллін Ф.Н. дотримуються точки зору, відповідно до якої під обвинуваченням варто розуміти «сукупність інкримінованих особі протиправних і суспільно небезпечних дій або бездіяльності» [4, с. 189]. Карєв Д.С. зазначав: «Під обвинуваченням розуміють обвинувальну діяльність, підтримання обвинувачення в суді уповноваженими на те особами, а також сутність і зміст обвинувачення в конкретному злочині» [5, с. 25]. Згідно з твердженням Давидoва П.М., обвинуваченням є «доведене, закріплене в процесуальному документі та спрямоване на реалізацію кримінальної відповідальності твердження органу дізнання, слідчого, прокурора, судді або суду про скоєння злочину даною особою» [6].
Підтримання публічного (державного) обвинувачення в суді є однією з конституційних функцій органів прокуратури.
Важливим питанням є формулювання назви цієї функції. Так, у ст. 131-1 Конституції Україні зазначається, що на прокуратуру покладається функція підтримання публічного обвинувачення [7]. Натомість у Кримінальному процесуальному кодексі України та Законі України «Про прокуратуру» міститься інша назва цієї функції — «підтримання державного обвинувачення» [8, 9].
Як підкреслює Долежан В.В., у Конституції України підтримання публічного обвинувачення в суді постановлено на перше місце серед інших функцій прокуратури, що певною мірою відображає підходи Європейського співтовариства до ролі прокурора, який передусім розглядається як публічний обвинувач у системі кримінального судочинства [10, с. 30].
Публічне обвинувачення, як правильно зазначає Дьомін Ю., пов’язане з публічними органами влади. Тому необхідно детальніше проаналізувати такі поняття, як «публічність», «органи публічної влади», а також знайти відмінність і співвідношення понять «державне обвинувачення» та «публічне обвинувачення» [11, с. 21].
У перекладі з латинської «публічний» (publicus) означає суспільний, народний. Словник іншомовних слів трактує «публічний» як такий, що відбувається в присутності публіки, людей; прилюдний, привселюдний, гласний, відкритий, загальний, загальнодоступний [12].
Тобто, першочергово слово «публічний» означає не стільки «державний», скільки «суспільний». Держава є офіційним представником усього суспільства. І така форма державного правління, як республіка (respublica), в дослівному перекладі означає «суспільна справа». На думку Чиркина В.Е., суспільну владу жодним чином не можна ототожнювати з публічною, тим більше державною. Державна влада є формою виявлення публічної влади. Звичайно, і публічна, і державна влада є владою народу в суспільстві, в цьому розумінні мають суспільний характер [13, с. 172].
Як зазначалось вище, публічне обвинувачення пов’язане з публічними правовідносинами. За визначенням Бевзенка В.М., публічно-правовими є відносини, які поширюються або можуть поширюватись на все суспільство загалом або на його значну частину й через це мають загальнозначущий, загальносуспільний характер [14, с. 7].
Таким чином, поняття «публічного обвинувачення» є дещо ширшим від поняття «державне обвинувачення». Адже виходячи зі змісту, вкладеного в термін «публічний», можемо констатувати, що прокурор у кримінальному провадженні виступає тепер не тільки від імені держави, а й від імені всього суспільства (принаймні більшої його частини).
З іншого боку, згідно з п. 12 Керівних принципів ООН щодо ролі обвинувачів, ухвалених VIII Конгресом ООН з профілактики злочинності і поводження з порушниками (27 серпня — 7 вересня 1990 р.), при виконанні своїх обов’язків обвинувачі захищають державні інтереси, діють об’єктивно, належним чином враховують положення підозрюваного та жертви і звертають увагу на всі обставини, що мають відношення до справи, незалежно від того, вигідні або невигідні вони для підозрюваного. Тож, державні інтереси з огляду на концепцію загального інтересу, прав і свобод людини, по суті є тотожними публічним інтересам.
Відповідно до п. 1 Рекомендації REC (2000) 19-го Комітету Міністрів державам-членам «Про роль служби публічного обвинувачення в системі кримінальної юстиції» (Ухвалена Комітетом міністрів 6 жовтня 2000 року на 724-му засіданні заступників міністрів), публічні обвинувачі — це державний орган, який від імені суспільства й у суспільних інтересах забезпечує правозастосування в разі, якщо порушення закону має наслідком кримінальне покарання, з урахуванням, з одного боку, прав особи, а з другого — потрібної дієвості системи кримінальної юстиції [15].
Таким чином, з огляду на наявні колізії у законодавстві, важливим і необхідним на даний час є своєчасне внесення змін до КПК України та Закону України «Про прокуратуру» щодо функцій органів прокуратури з урахуванням поданих нових визначень і їх внутрішнього змісту.
Слід відзначити, що реалізація функції обвинувачення органами прокуратури на сьогодні є вкрай важливою, адже забезпечення захисту прав та інтересів людини, посилення боротьби зі злочинністю вимагають підвищення якості та ефективності в цій діяльності з боку органів прокуратури.
Враховуючи ці обставини, слід визнати, що прокурор, який затвердив обвинувальний акт, підтримує в суді обвинувачення, яке було пред’явлено слідчим. Підтримує тому, що, наглядаючи за досудовим слідством, він керував його формуванням. Завдяки цьому висновок слідчого про винність не може бути для прокурора несподіваним. Тому підтримання публічного обвинувачення в суді - логічне продовження тієї функції кримінального переслідування, яке прокурор виконував на стадії досудового слідства.
Таким чином, здійснення прокурором у суді процесуальної функції обвинувачення - це практична реалізація тих висновків, яких він дійшов у результаті нагляду за досудовим слідством у формі процесуального керівництва. Публічне обвинувачення ґрунтується на діяльності органів розслідування, зусиллями яких підозрюваний, викритий у вчиненні злочину, і повинен постати перед судом. Надійшовши до суду, обвинувачення, яке сформульоване в обвинувальному акті, втілюється в життя за допомогою інших чинників у стадії судового слідства.
Підсумовуючи, відзначимо, що підтримання публічного обвинувачення в суді є найважливішим спектром процесуальної діяльності прокурора-обвинувача, який перебуває в нерозривному зв’язку з обов’язком сприяти цілям правосуддя та має на меті кримінальне переслідування особи за вчинений злочин, представляти публічний інтерес держави та суспільства і бути гарантом законних інтересів громадян, втягнутих у сферу правосуддя у кримінальних справах.
Література:
1. Рогатюк І. Функція обвинувачення - рушійна сила кримінального процесу. Право України. 2002. № 2. С. 79-82.
2. Максимович Р. Л. Поняття службової особи у кримінальному праві Україні : монографія. Львів : ЛьвДУВС, 2008. 303 с.
3. Рибалка О.В. Значення кримінально-процесуального доказування. Наука і практика. Адвокат. 2011. № 10 (1 33). С. 15-21.
4. Жогин Н.В., Фаткуллин Ф.Н. Предварительное следствие в советском уголовном процессе. Москва : Юридическая литература, 1965. 367 c.
5. Советский уголовный процесс: учеб. / под ред. Д.С. Карева. Москва : Высшая школа, 1968. 552 с.
6. Давыдов П.М. Обвинение в советском уголовном процессе. Свердловск: Сред. Урал. кн. Изд-во, 1974. 136 c.
7. Конституція України. Відомості Верховної Ради України (ВВР). 1996. № 30. С. 141. URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.
8. Кримінальний процесуальний кодекс України. Відомості Верховної Ради України (ВВР). 2013. № 9-13. C. 88. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17#Text.
9. Закон України «Про прокуратуру». Відомості Верховної Ради України (ВВР). 2015. № 2-3. C. 12. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1697-18#Text.
10. Долежан В. В., Притика Д. М., Косюта М. В. та ін. Підтримання державного обвинувачення : навч.-метод. посібник / ред. Ю. Є. Полянського. Одеса : Фенікс, 2012. 81 с.
11. Дьомін Ю. Функції органів прокуратури в контексті конституційних змін. Вісник Національної академії прокуратури України. 2016. №3. С. 20-28.
12. Словник іншомовних слів : веб-сайт. URL: https://www.jnsm.com.ua/.
13. Чиркин В.Е. Публичная власть. Москва: Юристь, 2005. 175 с.
14. Бевзенко В. М. Публічно-правові відносини: сутність та ознаки. Право і Безпека. 2009. № 1. С. 6-12. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Pib_2009_1_3.
15. Постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 по справі № 404/6160/16-к. URL : https://reyestr.court.gov.ua/Review/82885531.
________________
Науковий керівник: Копотун Ігор Миколайович, доктор юридичних наук, професор, Заслужений юрист України, професор кафедри кримінального права і правосуддя Міжнародного економіко-гуманітарного університету імені академіка Степана Дем’янчука
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
