Роботодавець разом із працівником є одним із ключових суб’єктів трудового права та трудових правовідносин. Без його існування не можливо і уявити існування самого працівника. Воно взаємообумовлене. Тому їх значимість у якості суб’єктів трудових правовідносин є однаковою. Але у якості суб’єктів трудового права, роботодавець виступає більш універсальним суб’єктом. Так, з даного приводу ряд авторів слушно відзначають, що важливе місце роботодавця у системі суб’єктів трудового права зумовлене тим, що останній являється найбільш універсальним суб’єкта трудового права в цілому, що пояснюється наступним: а) у порівнянні з іншими суб’єктами трудового права він бере участь в доволі широкому спектрі трудових відносин; б) створює організаційно-економічні й правові умови для трудової діяльності працівника, здійснення працівником права на працю завдяки укладенню трудового договору; в) забезпечує організаційно-економічну та організаційно-правову фундаментальну основу задля створення і діяльності інших суб’єктів трудового права (трудові колективи, професійні спілки тощо) [1, с. 108].
Хоч і роботодавець виступає таким вагомим суб’єктом трудового права та трудових правовідносин, КЗпП України не надає його чіткого визначення. Більше того, він навіть не уживає терміну «роботодавець», замінюючи його на власник підприємства, установи чи організації, фізичну особу, що використовує найману працю. Вказане зумовило й зумовлює ряд конфліктів при визначенні сторін трудового договору. Що свідчить про необхідність внесення відповідних змін до КЗпП.
Використовуючи термін роботодавець необхідно керуватись визначенням, що міститься в Законі України «Про охорону праці» [2], який під останнім розуміє власника підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, незалежно від форм власності, виду діяльності, господарювання, і фізичну особу, яка використовує найману працю. Звісно, це не єдине визначення поняття «роботодавця», яке міститься у чинному трудовому законодавстві, але найбільш досконале з існуючих. Адже, якщо звернутися до терміну «роботодавець», який трактується Законом України «Про організації роботодавців, їх об’єднання, права і гарантії їх діяльності» [3], то із кола можливих роботодавців даний закон виключає фізичних осіб – не підприємців, чим фактично і обмежує останніх у праві на об’єднання у організації роботодавців з метою їх представництва і захисту у соціально-економічних, трудових та інших відносинах. Разом з тим, Закон України «Про охорону праці», використовуючи для означення роботодавця терміни «власник або уповноважений ним орган», разом із КЗпП України може ввести в оману з приводу того, що однією із сторін трудового договору є саме вказані суб’єкти. Насправді ж, вони є тільки уповноваженими представниками юридичної особи від імені якої вони виступають. У даному випадку відбувається представництво роботодавця – юридичної особи у трудових правовідносинах [4]. Зазначене випливає із змісту норм ЦК України.
Тут необхідно наголосити, що роботодавцем може бути не тільки особи наділені статусом юридичної або фізичної. Ними також можуть бути філії і представництва, відокремлені підрозділи юридичної особи, які не наділені статусом юридичної особи. У якості роботодавців вони можуть виступати тільки у випадку, коли таку їм можливість надала сама юридична особи.
Використовуючи термін роботодавець, необхідно пам’ятати про те, що він позначає саме учасника трудових правовідносин, а не просто одного з ключових суб’єктів трудового права. Звісно, кожен суб’єкт трудових правовідносин є одночасно суб’єктом трудового права, але не кожен суб’єкт трудового права є учасником трудових правовідносин. Тому для позначення можливих потенційних роботодавців необхідно використовувати терміни юридична чи фізична особа, які є суб’єктами трудового права.
Характеризуючи роботодавця як суб’єкта трудових правовідносин, не можна не згадати про притаманну йому трудову правосуб’єктність, яка якраз і виступає тією юридичною властивістю, що дала йому змогу вступити у такі правовідносини. Трудова правосуб’єктінсть (трудова право і дієздатність) і цивільна виникає у роботодавця одномоментно. Що стосується роботодавців – юридичних осіб, то вона виникає з моменту їх державної реєстрації. Фізичні ж особи роботодавці набувають її з моменту набуття повної цивільної дієздатності [5, c. 159-160]. Філії та представництва набувають такої правосуб’єктності не з моменту державної реєстрації, оскільки такої не потребують відповідно до ЦК України, а з моменту затвердження відповідного установчого документу про їх створення, в якому визначається їх право виступати у якості роботодавців.
Отже, момент виникнення трудової і цивільної правосуб’єктності у роботодавця збігається. Разом з тим, їх змістовне навантаження – не тотожне. Більше того, наявність цивільної правосуб’єктності є умовою набуття трудової. Це пов’язано із тим, що, перш за все, юридична особа і фізична особа, які використовуються для означення роботодавця – терміни, які притаманні цивільному праву для означення учасників саме цивільних правовідносин. По-друге, коло обов’язків, покладених на роботодавця вимагає від нього наявності цивільної правосуб’єктності. З цього слідує, що цивільна правосуб’єктність є умовою набуття трудової правосуб’єктності роботодавцями.
Література:
1. Кодифікація трудового законодавства України : монографія / [Хуторян Н. М., Лаврів О. Я., Вишневецька С. В. та ін.] ; за ред. дра юрид. наук, проф. Н. М. Хуторян, д-ра юрид наук, проф. М. І. Іншина, д-ра юрид наук, проф. С. М. Прилипка, д-ра юрид наук, проф. О. М. Ярошенка. Х. : Вид-во «ФІНН». 2009. 432 с.
2. Закон України «Про охорону праці» від 14 жовтня 1992 року № 2694-XII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2694-12#Text
3. Закон України «Про організації роботодавців, їх об’єднання, права і гарантії їх діяльності» від 22 червня 2012 року № 5026-VI. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/5026-17#Text
4. Козуб І.Г. Деякі аспекти представництва роботодавців у трудових відносинах. Юридична Україна. 2018. С. 100 – 106.
5. Гетьманцева Н.Д., Козуб І.Г. Трудове право України (загальна частина) : навчальний посібник. Чернівці: Чернівецький національний університет. 2013. 312 c.
|