ГРОМАДСЬКІ ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ У ДЕРЖАВНОМУ БУДІВНИЦТВІ ЗУНР
06.11.2008 15:31
Author: Грубінко Андрій Васильович, кандидат історичних наук, старший викладач кафедри теорії та історії держави і права Тернопільського національного економічного університету
[For opening the list of partisipants this conference press here]
Процес формування і розвитку системи правоохоронних органів є невід’ємним атрибутом державотворення. Не стала винятком Українська держава, в якій з часу проголошення незалежності проходить пошук форм та засобів гарантування і охорони прав, свобод та законних інтересів людини. У зв’язку з цим виникає необхідність дослідження особливостей становлення нацiональних opгaнів правопорядку наприкінці 1918 – на поч. 1919 рр. – у яскравий період державотворення на теренах Західної України.
Нацiонально-демократична революцiя листопада 1918 р. мала наслідком утворення Захiдно-Української Народної Республiки. Проблема кваліфікованих кадрів в різних галузях господарства була вкрай важливою для ЗУНР. Однак, формування правоохоронних органів було в цілому достатньо кадрово та організаційно забезпеченим у порівнянні, наприклад, з транспортом, поштою, телеграфом чи фінансами.
Громадський порядок забезпечувала насамперед державна жандармерiя. У відозві Української Національної Ради від 1 листопада 1918 р. зазначено, що “всі жовніри української народности підлягають від нині виключно Українській Національній Раді і приказам установлених нею військових властий Української Держави. Всі вони мають стати на її оборону” [1, с. 99]. У документі передбачено відкликання “українських жовнірів” з фронтів для оборони державності та створення населенням “боєвих відділів”, що мали увійти до складку армії або охороняти правопорядок. Ось як згадував про цi часи сотник І. Козак: “Пiд час перевороту 1 листопада 1918 р. розоружено вci станиці жандармерiї. Видячи однак необхiднiсть сторожi безпеки, утворено в кожнiй мicцeвocтi т.зв. мiлiцiю, зложену з добровольців ... В мiсцевостях, де перед переворотом були придiленi жандарми-українці, перебрали вони органiзацiю мiлiцiї ... Однак їx у Східній Галичинi було ще замало. Тому мiлiцiя здебiлшого рекрутувалась з людей, якi не мали до ceї преважної служби нiякої квалiфiкацiї … Се спонукало повітові центри негaйно взятися за органiзацiю правильної сторожої безпеки. В кiлькох повітах завдання се перебрали добровiльно старшини-чужинцi (головно німці), бувшi австрiйськi вiддiловi команданти. Се були однак виїмкові випадки, так, що до прибуття старшин-українцiв припала органiзацiйна праця передусiм старшим старшинам жандармерiї української народностi, якi служили у Схiднiй Галичинi ...або вспiли були вже в перших днях вернути домiв з чужини ..." [2, с. 278-279].
Формування української жандармерiї супроводжувалося роззброєнням австрiйських вiддiлень та їх українiзацiєю. У першi тижнi цей процес вiдбувався переважно стихiйно, часто на розсуд мicцевої адмiнiстрацiї. Однак завдяки самовiдданим дiям українських жовнiрiв, селян та робiтникiв загалом вдалося зберегти правопорядок i уникнути кровопролиття в момент революцiйного зриву. 6 листопада 1918 р. сформовано Команду державної жандармерiї ЗУНР iз осiдком у Львовi. Першим її очолив майор Лев Iндишевський. У лютому 1919 р. його змiнив досвiдчений пiдполковник Олександр Красiцький. Команда (згодом – корпус) жандармерiї безпосередньо пiдпорядковувалася Державному секретаріатові вiйськових справ. Haвесні 1919 р. вона нараховувала 6 булавних старшин, 25 сотенних старшин i хорунжих, 1000 заводових (професійних) жандармiв, 4000 пробних (резервних) жандармiв (австрiйського та yкpaїнського вишколу) та 3000 мiлiцiонерiв [2, с. 279]. Поряд iз українцями в жандармерiї ЗУНР служило також кiлька десяткiв представникiв iнших нацiональностей – чехiв, полякiв, нiмцiв та євреїв. Територiя республiки подiлялася на 22 вiддiли жандармерiї: Львiв, Перемишль, Ярослав, Сянок, Самбiр, Рава-Руська, Городок-Ягайлонський, Дрогобич, Тернопiль, Теребовля, Чорткiв, Бучач, Броди, Золочiв, Бережани, Стрий, Долина, Станiславiв, Городенка, Коломия, Заставна, Чернiвцi. В окремих мicтax (Львiв, Гусятин, Щирець, Чорткiв, Станiславiв, Тернопiль) дiяли вiддiли єврейської міліції. У Станiславовi було вiдкрито жандармську школу, до якої приймали освiчену молодь iз вiйська.
Одночасно iз Корпусом Укpaїнської жандармерiї i за його безпосередньою участю в повiтах було сформовано “народну мiлiцiю”. Про це свiдчать повiдомлення з Бучацького, Бiбрського, Paдexiвського та iнших повiтiв [3, с. 139]. У своїй першій відозві “Український народе!” Українська Національна Рада закликала українську громадську та військову владу на місцях “завести негайно лад, публічну безпечність і спокій” [4, с. 4].
Загалом “народна мiлiцiя” утворювалась у першi листопадовi днi стихiйно, за мiсцевою iнiцiативою. Жодний державний акт це не скасував. Мiлiцiя дiяла там, де люди цього хотiли, як орган самооборони певної громади, орган правопорядку. Згодом частину мілiцейських вiддiлiв було реорганiзовано у жандармськi. Іншi вiддiли одночасно з жандармською службою здiйснювали охорону громадського порядку на мiсцях. Усього на територiї краю було майже 3 тис. “народних мiлiцiонерiв” [5, с. 459].
На вiдмiну вiд процесу формування державної жандармерiї її становлення на мiсцях не супроводжувалося конкретними нормативно-правовими актами. Не iснувало i власної назви цього органу. У бiльшостi документiв зафiксовано назву “мiлiцiя”. При цьому здебiльшого вказано i її статус – мiлiцiя повiтова, міська та сiльська. Це пiдтверджує звiт 9 листопада 1918 р. Зборiвського повiтового комicapa Наливайка Українськiй Нацiональнiй Радi про становище в місті Поморяни: “Органiзацiя мiлiцiї подiляється на повiтову, міську i сiльську…” [6, с. 210]. Ці формування залишалися громадським органом, який разом iз жандармерiєю був покликаний охороняти суспiльний порядок.
Зазначимо, що передача влади від колишньої адміністрації до нових українських органів на місцевому рівні відбувалася переважно мирним шляхом та нерідко за тісної співпраці сторін. Зокрема у місті Підгайці делегація уповноважених від Повітової Національної Ради увійшла до приміщення міської управи “і перейняла владу від тодішнього посадника (бургомістра) Франца Стобєцького. …Вацлава Дама, інспектора поліції, після заяви лояльности залишено на посаді. Недалеко при вул. Бережанській… містилася жандармерія. Туди подалася делегація, перейняла владу і передала в руки Володимира Била, поручника австрійської армії” [7, с. 62]. В селах загони “народної міліції”органiзували зазвичай старші чоловiки. Вони підтримували правопорядок, а також не давали змоги поширюватися дезертирству [4, с. 6]. У Тернополi та “Команчанськiй республiцi” (Лемківщина) українську мiлiцiю утримували коштами євреїв [3, с. 140].
Окремий шлях формування “народної мiлiцiї” запровадили громади Сокальського повiту. Тут вирiшено створити мiлiцiю на основі українських сiчових органiзацiй, якi дiяли ще до Першої світової вiйни. Встановлено також факти органiзацiї i дiяльностi в початковий перiод iснування ЗУНР у Львовi, Бориславi, Калушi, Коломиї, Станиславовi, Тернополi, Чортковi та Щирцi єврейської міліції [8, с. 113]. Загалом документальне підтвердження наявності органів міліції, які формувалися першочергово разом з адміністративними органами, наявне по всіх найбільших населених пунктах краю.
Власнi органи охорони правопорядку створювали поляки, що не суперечило законодавству ЗУНР. На початку листопада вони розпочали формування мiлiцiї у Перемишлi, Львовi, Дрогобичi та iнших містax. Державна мiлiцiя відокремлювалася iз секцiї Залiзничної мiлiцiї, що мiстилася на Головному вокзалi. 6 листопада 1918 р. створено Комітет Безпеки i Оборони Добра Республiканського [6, с. 278]. Підрозділи міліції формувалися в інших регіонах новопосталої Польської держави.
Відзначимо, що “народна мiлiцiя” ЗУНР діяла на основі принципу відокремлення від діяльності політичних партій як незаангажована структура, яка стояла на захистi інтepecів усього мiсцевого населення.
Поряд iз жандармерiєю та мiлiцiєю на територiї ЗУНР паралельно функцiонували вiйськовi органи правопорядку – вapтiвнi та полiцiя. В Галицькiй Apмiї дiяла своя польова сторожа, а на залiзницi – окрема залiзнична жандармерiя.
Отже, в ході бурхливих подій листопада-грудня 1918 р. на західноукраїнських землях відбувалося активне формування достатньо розгалуженої системи правоохоронних органів, значний сегмент якої складали органи громадського правопорядку – т. зв. “народна міліція”. Вони формувалися на основі принципів патріотизму, добровільності, фаховості та придатності до служіння, аполітичності, чесності тощо. Основну їх частину складали представники місцевого населення різних національностей та віросповідання, що засвідчує високу державницьку свідомість і потяг до збереження правопорядку на означених територіях в складних умовах збройного конфлікту. Керівний склад народних громадських загонів формувався переважно із відставних офіцерів австрійської армії, українців за національністю. За умов війни такі загони мали важливе значення як складова національних збройних сил, що забезпечувала порядок в тилу, кадрову і матеріальну допомогу Українській Галицькій Армії та в цілому державне будівництво ЗУНР.
Література:
1. Хрестоматія з історії держави і права України. – Том 2. Лютий 1917 р. – 1996р.: Навч. посіб. для юрид. вищих навч. закладів і фак.: У 2 т. / В.Д.Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький; За ред. В.Д. Гончаренка. – К.: ІнЮре, 1997. – 800 с.
2. Рубльов О.С., Реєнт О.П. Українські визвольні змагання 1917–1921 рр. / Укрїна крізь віки. Том 15. – К.: ВД “Альтернативи”, 1999. – 319 с.
3. Павлишин О. Органiзацiя цивiльної влади ЗУНР в повiтах Галичини (листопад-грудень 1918 року) // Україна модерна. – Львiв: ЛНУ ім. І.Франка, 1999. – Ч. 2-3. – С. 138-141.
4. Гордієнко В. Листопадове сходження на Голгофу (історія УГА) // Літопис червоної калини. Історико-краєзнавчий часопис. – 1991. – Число 2. – С. 2-9.
5. Мiлiцiя України: Iсторичнi нариси. Портрети. Подiї / Гол. ред. Ю. Смирнов. – Київ: Юрiнком, 2002. – 888 с.
6. Захiдно-Українська Народна Республiка. Документи i матерiали / Наук. ред. О. Карпенко. Т.1. – Iвано-Франкiвськ: Плай, 2001. – 360 с.
7. Підгаєччина в спогадах емігрантів / Упорядники-редактори Б. Мельничук, Б.Хаварівський, І. Шебешович. – Козова, 1994. – 304 с.
8. Литвин М., Науменко К. Іcторiя ЗУНР. – Львiв: Iнститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1995. – 368 с.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
