ПРАВА НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН В ПЕРІОД ЗАХІДНО-УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ
07.11.2008 12:59
Автор: Гарбарчук Ірина Федорівна, студентка юридичного факультету Тернопільського національного економічного університету
[Для відкриття переліку учасників даної конференції натисніть сюди]
Розбудова України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави висуває на перший план завдання формування власної концепції державної етнонаціональної політики, яка передбачає визначення статусу та взаємовідносин титульної української нації з національними меншинами, з тим, щоб етнонаціональний фактор виступав важливою складовою у розвитку внутрішньодержавних процесів. З урахуванням існуючого досвіду українського державотворення слід вказати, що на сучасному етапі розвитку вітчизняної юридичної науки помітно посилилась увага вчених до проблематики відродження та становлення державотворчих ідей в Україні, серед яких особливе місце належить добі Західно-Української Народної Республіки. І це цілком закономірно. Адже, саме порівняльний аналіз законодавчих актів, які регулювали етнонаціональні відносини у період ЗУНР, робить можливим виділення позитивних та негативних рис цих документів, а також дозволяє урахувати набутий досвід під час реалізації правового забезпечення державної етнонаціональної політики сучасної України.
18 жовтня 1918 р. у Львові був скликаний з'їзд усіх українських депутатів від Галичини та Буковини обох палат австрійського парламенту, галицького й буковинського крайових сеймів, по три представники від кожної з основних політичних партій краю, а також від духовенства і студентства. З'їзд зі свого складу утворив Українську Національну Раду (УНРаду) як вищого представника національно-політичних інтересів українського народу в Австро-Угорщині. Її главою був обраний голова Української парламентарної репрезентації Євген Петрушевич.
9 листопада 1918 р. на засіданні УН Ради була визначена офіційна назва держави - Західно-Українська Народна Республіка. Держава ЗУНР охоплювала територію із шістьма міліонами населення (українців - 71 %, поляків - 13 %, румунів, мадярів та ін. - 2 %) [5, 79].
Українська Національна Рада 19 жовтня видала Маніфест, у якому було запропоновано усім національним меншинам обрати своїх представників до складу Української Національної Ради та виражено прагнення у майбутньому розробитт конституцію нової держави з правом національно-культурної автономії національних меншин та ін.
Реалізація національно-культурної автономії впроваджувалася також і збереженням існуючих шкіл національних меншин. Також можна було відкривати й нові, зареєструвавши їх у повітових відділах освіти. У цих школах лише належало ввести як обов'язкові предмети українську мову, історію та географію України. Разом із тим громадянам держави усіх національностей гарантувалися рівні права.[4]
16 листопада було прийнято закон "Про тимчасову адміністрацію областей Західно-Української Народної Республіки". У ньому зазначалося, що тимчасово на території ЗУНР залишається чинним австрійське законодавство, якщо воно не суперечить інтересам, суті та цілям Української держави, а усі попередні службовці державного апарату, незалежно від національності, могли залишатися на державній службі і надалі, якщо вони склали письмове зобов’язання чесно служити українській державі [1,107].
ЗУНР, продовжуючи демократичний курс УЦР, започаткувала правові умови реалізації національно-культурної автономії, передовсім для поляків, євреїв і німців. Це відобразилося, зокрема, у створенні Німецької національної ради ЗУНР і Єврейської національної ради Східної Галичини як представницьких загальнонаціональних громадських організацій національних меншин.
Характерно, що представники національних меншин могли входити до будь-яких владних органів ЗУНР за умови прийняття ними присяги на вірність державі. Також вони могли делегувати своїх послів до складу УНРади. Проте в умовах польсько-українського конфлікту поляки ігнорували сам процес українського державотворення, а місцеві євреї та австрійці заявили про свій нейтралітет у війні та з цих міркувань також не поспішали на службу в державні органи влади. Таким чином, до складу УНРади так і не увійшли представники жодної національної меншини, а її склад був виключно українським [2,158].
Внаслідок неспроможності Галицької Армії досягти стратегічної переваги в українсько-польскій війні, польські організації розпочали антиукраїнські акції в запіллі. У відповідь органи ЗУНР інтернували польських активістів у спеціальних таборах. На тлі тогочасної східноєвропейської ситуації ЗУНР-ЗОУНР вирізнялась нормалізацією взаємин титульної нації з єврейським населенням у різних сферах. В листопаді-грудні 1918 р., у місцевостях де проживали чисельні громади євреїв, утворились їх представницькі органи — Єврейські Національні Ради. Співпраця єврейських лідерів з українською владою активізувалась у процесі підготовки закону про вибори до Сойму ЗОУНР, їх представники увійшли до відповідної комісії УНРади.
Важливою віхою у забезпеченні прав національних меншин в період ЗУНР стало прийняття Законів “Про вибори до Сойму Західної области Української Народної Республіки” та “Про скликання Сойму Західної области Української Народної Республіки”. Сейм мав складатися з 226 послів, обраних за пропорційною ознакою від окремих національностей. З них 160 українців, 33 поляки, 27 євреїв та 6 німців. Активне виборче право надавалося усім громадянам, незалежно від національності, з 21-го року, а пасивне – з 25-ти років [3,245].
Варто зазначити, що УНРада так і не встигла прийняти декларований закон про національно-персональну автономію. Однак аналіз окремих нормативно-правових актів ЗУНР, у тому числі і виборчого законодавства, дає підстави стверджувати про послідовне дотримання принципів поваги й забезпечення прав національних меншин. Особливо це помітно у ставленні до євреїв ( позиція влади щодо поляків певною мірою визначалася умовами польсько-українського конфлікту).
Так, М.Гон звернув увагу на те, що в розпорядженні, адресованому українським повітовим комісарам, містилося застереження “не ставити перешкод стремлінню жидів до політичної організації”, підтверджувалися повноваження місцевих єврейських рад (захист прав єврейської громадськості, виконання обов’язків, які раніше належали до компетенції їхніх віросповідних громад, оподаткування їхніх членів) та повноваження Єврейської національної ради Східної Галичини як вищої інституції автономної влади євреїв.
Важливо додати, що в ЗУНР вдалося уникнути крайньої форми нетерпимості щодо євреїв – погромів, які мали місце в Наддніпрянській Україні. Це також є своєрідним підтвердженням ефективності законодавства ЗУНР в цілому, а також відносно питання національних меншин.
Отже, у будь-якій країні мирне співіснування різних національних, етнічних, мовних або релігійних меншин є позитивним фактором, джерелом соціального та культурного збагачення. Особливо це актуально для країн постсоціалістичного табору, які потрапили у прірву соціально-політичної кризи у зв`язку із зміною політичної тоталітарної системи на систему демократичної орієнтації. Тому, нашій державі варто звернутися до історії законодавчого забезпечення прав національних меншин, щоб отримати позитивні уроки і не повторити помилок історії.
Література:
1. Малик Я.. Вол Б та ін. Історія української державності. – Львів, 1995. – с.248
2. Мищак І. До історії законотворчості ЗУНР// Право України №10, 2008.
3. Національні відносини в Україні у ХХ ст.. Збірник документів і матеріалів. – К., 1994. – с.560
4. Ситник О.М., Кузишин Я.М. Досвід державного будівництва ЗУНР як вияв прагнення до соборності українських земель// Вісник Донецького iнституту внутрiшнiх справ МВС України
5. Терлюк І.Я. Історія держави і права України.Практикум. – К., 1999. – с.192
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
