Процес розбудови правоохоронних органів та підготовки кадрів для них було продовжено за доби гетьманату П. Скоропадського. Особливістю періоду Гетьманату в Україні було те, що на відміну від Центральної Ради, а пізніше й Директорії, П. Скоропадський багато уваги приділяв питанням охорони правопорядку [1, с. 21].
Заявлена наукова тема ставала предметом досліджень вітчизняних істориків держави і права: В. Гриченка, О. Гавриленко, І. Логвиненка, С. Дегтярова, О. Мироненка та ін. [2].
Метою наукової розвідки є дослідження організаційно-правових засад становлення та функціонування державної варти в системі правоохоронних органів в період Української держави (квітень-грудень 2018 р.).
Вже 18 травня 1918 р. було видано закон, відповідно до якого створювалася Державна варта. Державна варта умовно поділялася на загальну, карно-розвідчу (карно-розшукову) та освідомляючу [3, с. 73] (український вчений О. Мироненко виділяв міську, повітову, залізничну, освідомчу та розвідувальну варту [5, с. 34]).
На неї покладалися як поліцейські, так і жандармські функції, зокрема запобігання злочинам та охорона громадського порядку й безпеки, нагляд за додержанням паспортної системи, полiтичний розшук [1, с. 21]; організація і контроль за діяльністю місцевих органів; призначення і звільнення службовців варти; прикордонна охорона; контроль за проживанням в Україні іноземців; підготовка процедур набуття та позбавлення українського громадянства; контроль за зберіганням, перевезенням і використанням вибухових речовин [4, с. 33], проведення каральних операцiй разом з окупацiйною владою [1, с. 21]. Для виконання останнiх спецiально створювалися розвiдувальнi та iнформаційні вiддiли Державної варти [7, с. 12].
Керiвництво Державною вартою здiйснював департамент Державної варти при мiнiстерствi внутрiшнiх справ. На мiсцях, в губернiях i повiтах, вiддiлення Державної варти пiдпорядковувалися головам мiсцевої адмiнiстрацiї – губернським та повiтовим старостам. У мiстах, за iснуючим положенням, на кожнi 400 мешканцiв повинен був припадати один вартовий. Таким чином, наприклад, у таких мiстах, як Київ та Одеса, нараховувалося по 2000 вартових. Крiм того, у великих мiстах (Києвi, Харковi, Одесi та Миколаєві) були розташованi резервнi дивiзiони кiнних вартових по 260 чоловiк, а в кожному повiтi – резервнi пiдроздiли по 100 чоловiк. На залiзницi вiдбував службу окремий корпус залiзничної варти. Прикметною особливістю було те, що на вiдмiну вiд мiлiцiї Центральної Ради до роботи в органах Державної варти широко залучалися досвiдченi «старi» спецiалiсти, якi ранiше служили в царськiй поліції.
Згідно із законопроектом про організацію Державної варти, який було розроблено Міністерством внутрішніх справ, у кожному губернському місті, в тому числі в Харкові, мали відкритися курси для «урядовників Державної варти». Міністр юстиції М. П. Чубинський у своєму циркулярі від 16 липня 1918 р., запропонував усім прокурорам окружних судів «негайно відряджати осіб прокурорського догляду для лекцій на вищезгаданих курсах» [1, с. 21-22]. Згодом, 25 липня 1918 р., Департамент Державної варти (далі – ДДВ) направив до губернських старост і міських отаманів циркуляр про надання відомостей щодо відкриття на місцях курсів для чинів Державної варти. Пропонувалося негайно повідомляти, чи відкрито ці курси або школи.
У статуті Української Державної варти, який було прийнято 9 серпня 1918 р., спеціальний розділ (XVII) присвячено школам і курсам для спеціальної підготовки службовців Державної варти та її резерву. В цьому документі було розписано, яким має бути процесс підготовки кадрів для Державної варти.
Для спеціальної підготовки молодших службовців загальної Державної варти в кожному губернському місті й отаманстві розпорядженням губернського старости (міського отамана) організуються спеціальні курси, закінчення яких для всіх службовців загальної Державної варти до помічників начальників районів включно було обов’язковим.
Навчання у всіх зазначених вище школах і на курсах мало проводитися за окремою програмою, яка затверджувалася міністром внутрішніх справ. Закінчення шкіл і курсів для всіх указаних вище службовців було обов’язковим [1, с. 22].
За час перебування в школах і на курсах як класні службовці, так і вартові вважалися в резерві службовців Державної варти. Керівництво резервами в губернії й отаманстві покладалося на начальника резерву, при котрому в отаманствах першого розряду і в губерніях знаходився один помічник [1, с. 22]. Карно-розшукові агенти підвищували свій теоретичний рівень і професійну майстерність на курсах, які створювались при кожному розшуковому відділі. За інструкцією від 9 серпня 1918 р. всі чини розшукових відділень повинні були ознайомитися з судово-поліцейською фотографією, дактилоскопією і антропометрією, гіпсуванням слідів тощо, для чого кожний вступник до відділення на службу був зобов’язаний пробути потрібний час на практичних заняттях з реєстрації злочинців. Службовці карнорозшукових органів повинні були «ґрунтовно ознайомлюватися із засобами самозахисту і обеззброєння злочинців» [1, с. 22].
Вся система підготовки, від початкової – до курсів при ДДВ, проводилася за узгодженими між собою і затвердженими МВС програмами.
Службовцям читали лекції з поточної політики, географії, української та російської мов, юридичних і спеціальних дисциплін. Значну увагу в навчальному процесі приділяли аналізу оперативної та криміногенної обстановки в Україні [1, с. 22].
Усе це дає підстави цілком погодитися з висновком В. С. Сідака про те, що «підготовка та підвищення кваліфікації співробітників ДВ організовувались відповідно до напрямків і обсягів їх роботи згідно з вимогами часу» [6, с. 95].
Підготовку кадрів і підвищення їхньої кваліфікації директор ДДВ контролював особисто. Так, 25 липня 1918 р. він розіслав обіжника прокурорам окружних судів, де, посилаючись на наказ міністра юстиції, наполегливо просив «доповісти, чи відкриті школи і курси, передбачені Положенням про організацію Української Державної варти. Якщо десь курси і школи не відкриті, – писав директор варти, – прошу застосувати рішучих заходів для негайного їх відкриття» [6, с. 98].
Слід наголосити, що загальний розлад в суспільстві не обiйшли i органи охорони правопорядку гетьманської держави. Один із дослідників проблеми погромiв в Українi у період громадянської війни вiдзначав, що «в деяких мiсцях головним учасником насильства є варта – державна мiлiцiя, покликана до охорони порядку» [7, с. 12].
Наголосимо, що в умовах наростання масового невдоволення гетьманським режимом на передній план діяльності Державної варти висувалася контррозвідувальна робота: запобігання і припинення злочинів проти державного ладу і безпеки, збір інформації про політичні настрої, страйки, партизансько-повстанський, профспілковий рух, політичні партії та організації [4, с. 33]. Уся територія Української Держави була охоплена мережею підрозділів варти: губернських, повітових, волосних. Інспектори Державної варти за посадою були помічниками губернських, повітових старост і міських отаманів.
Література:
1. Гриченко В.А. Підготовка кадрів охоронців громадського порядку в добу Української революції (1917–1920 рр.). Право і безпека. 2017. № 1(64). С. 20-24.
2. Гавриленко О. А., Логвиненко І. А. Органи охорони громадського порядку в Україні у період гетьманату. Проблеми державотворення України: історія і сучасність: зб. наук. ст. Ч. 1. Харків: Ін-т сходознавства і міжнар. відносин «Харків. колегіум»; Ун-т внутр. справ, 1997. С. 53–60; Тимощук О. В. Охоронний апарат Української Держави (квітень – грудень 1918 р.): монографія. Харків: Вид-во Ун-ту внутр. справ, 2000. 462 с. та ін.
3. Дегтярьов С. І. Державні інституції та чиновники періоду гетьманату П. Скоропадського (нарис з історії органів влади й управління Української Держави 1918 р.) : монографія. Суми : Сумський державний університет, 2018. 168 с
4. Зозуля Є. В. Нормативно-правові та організаційно-структурні засади функціонування національних органів правопорядку періоду української революції 1917-1921 рр. Правовий часопис Донбассу. 2018. № 1(62). С. 31-38.
5. Мироненко О. М. Державна варта. Історико-політичні уроки української державності: енцикл. слов. Відп. ред. Ю. І. Римаренко; НАН України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького; Донецьк. ін-т внутр. справ. Київ; Донецьк: Донеччина, 1998. С. 70–76 та ін.
6. Сідак В. С. Національні спецслужби в період Української революції 1917–1920 рр. (невідомі сторінки історії). Київ: Альтернативи, 1998. 320 с.
7. Швець Д. В. Охорона громадського порядку в Україні часів національної революції (1917 – 1921 рр) : проблема організації та кадрового забезпечення. Тези виступів учасників Міжкафедрального круглого столу до Дня Соборності України (м. Харків, 20 січня 2017 р.). Харків : ХНУВС, 2017. С. 8-13.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
