У зв’язку із проведеною вересневою 1949 року реорганізацією і тимчасовим призупиненням діяльності УПА, завершальний етап неспівмірного та непримиренного протиборства фокусувався вже на боротьбі збройного націоналістичного підпілля з радянським режимом і його карально-силовими структурами.
У сучасній українській історіографії усталеною є позиція, що загибель 5 березня 1950 року головного командира УПА, голови Генерального секретаріату УГВР і провідника ОУН в Україні ген. Р. Шухевича була дошкульним ударом для визвольного руху, проте не означала цілковитого згортання боротьби. Зрештою, саме партійно-радянське керівництво не перебільшувало результатів ліквідації націоналістичного підпілля, оскільки звітні документи рясніли значним відсотком провальних операцій [5, с. 84].
Новітні дослідження розкривають зміни в самостійницькому русі після червневої 1950 року конференції. По-перше, було обране нове керівництво визвольного руху на чолі з В. Куком та дещо відредаговано програмові положення оунівської організації. По-друге, нове керівництво об’єктивно окреслило коло наявних проблем, вирішення яких бачило шляхом: а) відновлення розірваних контактів із базовими структурами і реорганізацію мережі націоналістичного підпілля; б) не в останню чергу з наполягання В. Кука, акцентувалася увага на активізацію опору на Великій Україні; в) посилення агітаційно-пропагандистської роботи, що було неможливо без налагодження видавничої діяльності [6, с. 483]. Київський дослідник І. Патриляк об’єктивно наголошує на усвідомлення новим керівництвом, що рани завдані визвольному руху є смертельними [63, с. 484].
У наукових дослідженнях істориками слушно акцентується увага на тому, що довготривалість, відчайдушний опір останніх учасників підпілля, з одного боку, зумовлювався тим, що на нелегальному становищі залишились ідейні і добре обізнані та навчені конспіративній справі кадри, з іншого боку, відчутними були результати «чисток» СБ ОУН, виводу з підпілля ненадійних кадрів [1, с. 176-177].
Слід наголосити, що сучасні вітчизняні історики – Д. Вєдєнєєв [2, с. 342-350], В. Ільницький [3, с. 256-268] у власних узагальнюючих дослідженнях чи не найповніше висвітлили три тактичні схеми («три кита») – «Дажбог», «Олег», «Орлик», напрацьовані лідерами політичного проводу ОУН(б) у 1945-1946 роках. Прикметно, як зауважує Д. Вєдєнєєв, що їх положення зазнавали неодноразового коригування в залежності від ситуації та нових завдань збройного спротиву сталінському тоталітарному режиму [1, с. 177].
Ключова тактична схема «Дажбог» окреслювала принципи дій націоналістичного підпілля за нових умов «... спрямованих на його тривале виживання та протидію радянському будівництву» [1, с. 177] передбачала «... перехід у глибоке підпілля, припинення відкритої диверсійно-терористичної боротьби з метою зберегти кадри для тривалої діяльності в умовах радянської дійсності» [3, с. 256].
Д. Вєдєнєєв виокремлює наступні завдання тактичної схеми «Дажбог»: «збереження кадрів шляхом легалізації та мінімізації відкритих виступів; створення позицій підпілля в органах влади та управління; підготовка до можливого захоплення влади в Україні; зрив у різний спосіб заходів із радянизації регіону; посилення конспірації, дезінформування противника щодо реальної чисельності та планів підпілля [1, с. 178].
Тактична схема акцентувала увагу на дотриманні суворої конспірації, розбудову системи бункерів [2] та конспіративного зв’язку. Особливий наголос робився на розбудові «легальної сітки» - груп, або окремих «симпатиків», вступати в комсомольські та партійні структури, органи радянської влади [1, с. 178]. Очевидно, що в далекій перспективі «легальщики» мали скласти кадрове джерело поповнення підпільно-повстанського руху на випадок розгортання нової війни. Акцентувалася увага на виробленні у кадрів «державницького способу мислення» [3, с. 257], вкрай потрібного після переможного завершення визвольної революції і початку розбудови Української держави. Поділяємо висновки зазначених істориків, що практичне втілення рекомендацій тактичної схеми «Дажбог» дозволяло підпільно-повстанському руху налагоджувати зв’язки і чинити збройний опір навіть після найдошкульніших ударів періодів «великої блокади».
Тактична схема «Орлик» (інша назва «Харків») передбачала поширення впливу ОУН на східні та південні області радянської України [1, с. 180], залучення східняків, і найбільш інтенсивно реалізовувалася в період 1949 та перших місяців 1950-х років. При цьому, як зазначає В. Ільницький, реалізація цієї тактичної схеми мала виконуватися навіть за рахунок послаблення позицій визвольного руху у базових (західних) областях [4, с. 135-136]. Пріоритетними напрямами роботи, на думку Д. Вєдєнєєва та В. Ільницького, тактична схема «Орлик» визначала: 1) поширення організаційної мережі по всій Україні та вишкіл кадрів; 2) розгортання розвідувальної, інформаційно-пропагандистської роботи [4, с. 136-137]. Завдання тактичної схеми рекомендовувалося реалізовувати найбільш досвідченим підпільникам, а нові інструкції та вказівки оунівського проводу за 1949-1950 роки рекомендували організовувати працю двома шляхами: «в ширину» - із залученням східняків для розвідувальної та пропагандистської роботи та «в глибину» - залучення східняків для праці в організаційній сітці ОУН(б) [4, с. 136-137]. Радянські правоохоронні органи за 1949 – початок 1950-х років зафіксували 92 антирадянські прояви. Повністю ліквідовано 12 оунівських організацій і 26 груп, з них в 1950 – 5 організацій і 3 групи. На початку березня 1953 року правоохоронними органами східних областей УРСР було взято у розробку 5014 осіб [4, с. 138]. Як і в реалізації тактичної схеми «Дажбог», в «Орлик» теж важлива роль відводилася реферантурам СБ ОУН(б) [3, с. 257].
Тактична схема «Олег» передбачала національно-патріотичне виховання та підготовку молодих кадрів як основного джерела поповнення активу визвольного руху. Д. Вєдєнєєв окреслює такі основні завдання тактичної схеми: напрацювання механізму підбору молодіжних кадрів; національно-патріотичне виховання в дусі націоналістичної ідеології; формування у молоді «...різнопланових (організаційних, конспіративних, пропагандистських, розвідувально-терористичних) навичок боротьби у легальних та підпільних умовах, керівництво діяльністю мережі молодіжних організацій» [1, с. 179].
Таким чином, аналіз завершального етапу післявоєнного протиборства збройного націоналістичного підпілля з радянськими партійно-державними органами та його карально-силовими структурами в новітніх наукових дослідженнях вітчизняних істориків дозволяє стверджувати, що науковці мають єдині погляди у висновку про значну народну підтримку українського визвольного руху, що пояснюється не тільки бажанням відновлення української державності, але й не сприйняттям населенням сутності радянських порядків, жорстокістю викорінення радянським тоталітарним режимом української ідентичності, що складало альфу і омегу сутності політики комуністичної влади.
Література:
1. Вєдєнєєв Д. Післявоєнна еволюція стратегії, тактики, організаційно-функціональної побудови озброєного руху опору під проводом ОУН(б) в Західній Україні. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 2012. Вип. 22. С. 177 - 182.
2. Вєдєнєєв Д. В. Роман Шухевич як розробник стратегії і тактики підпілля ОУН(б) у післявоєнний період. Галичина. 2008. № 14. С. 342-350.
3. Ільницький В. І. Карпатський край ОУН в українському визвольному русі (1945-1954): монографія. Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України; Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка. Дрогобич: Посвіт, 2016. С. 256 - 257.
4. Ільницький В. І. Заходи щодо реалізації програми «Орлик» у Карпатському краї ОУН (1945-1954 рр.). Наукові записки історичного факультету Запорізького національного університету. 2014. Вип. 40. С. 135-136.
5. Патер І. Г. Боротьба комуністичного режиму з українським визвольним рухом (40-50-і роки XX ст.). Вісник Львівської комерційної академії. Серія. Гуманітарні науки. 2010. Вип. 9. С. 84.
6. Патриляк І. «Перемога або смерть»: український визвольний рух у 1939-1960 роках. Центр досліджень визвольного руху. Львів: Часопис, 2012. С. 483 - 484.
7. Ухач В. З. Протистояння ОУН(б), УПА з карально-силовими органами радянського режиму у період 1946-1949 років: візії сучасних українських істориків. Гілея: науковий вісник. 2019. Вип. 142 (№ 3). Ч. 1. Історичні науки. С. 169-172.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
