Здійснення суб’єктивних прав полягає в використанні правоволодільцем можливостей, закладених у праві в якості його змісту. Їхня реалізація відбувається, як правило, у результаті вчинення правомірних дій. Тому цілком логічно, що у гіпотезах більшості правових норм містяться правила правомірної поведінки, і саме така поведінка представляє собою результат здійсненого чи здійснюваного права. Інакше кажучи, суб’єктивні права реалізуються, переважно, у регулятивних правовідносинах, хоча часом для їхнього здійснення необхідно задіяти механізми, притаманні охоронним відносинам. Якщо суб’єктивне право – це надана цивільним законом міра можливої поведінки управненої особи (право на власні дії) та право вимагати конкретної поведінки від інших осіб, то соціальна цінність такого права особи проявляється у реальності його здійснення для задоволення потреб право володільця [1, c. 22]. Усталена цивілістична традиція визначає вказаний термін «міра», не як кількісний показник, що характеризує обсяг правомочностей особи, а як окреслення меж, у яких може діяти управнена особа [2, c. 29-31]. З огляду на це, наведене класичне визначення суб’єктивного права, на нашу думку, має враховувати всі передбачені законом критерії правомірної поведінки особи і, зокрема, встановлені строки для вчинення відповідних дій. Відтак, як важливий висновок, здійснення суб’єктивного права можливе лише за умови, коли воно відбувається в межах встановлених для цього строків. Тобто, темпоральна визначеність є обов’язковим елементом сутності суб’єктивного права.
У наукових працях питання темпоральної певності при конструюванні цивільного відношення, у тому числі під час здійснення взаємодій регулятивного та охоронного порядку, досліджувалися багатьма вітчизняними і зарубіжними вченими. У їхніх працях проведено аналіз темпоральної складової права особи на вчинення власних продуктивних дій та вимагання необхідної поведінки від контрагента, як під час належного виконання, так і після правопорушення. Однак, основні проблеми організації взаємодії суб’єктів в часі на рівні уповноважена – зобов’язана особи залишаються не вирішеними. Адже практично не визначений механізм темпорального регулювання окремих захисних взаємодій, при цьому невиправдано на практиці часто застосовуються темпоральні інструментарії, притаманні позовному захисту, до інших – які не повинні мати таких часових регуляторів. У такий спосіб строк у цивільному праві переважно розглядається не у контексті його впливу на зміст суб’єктивного права, як то має бути, а як окреме соціально-правове явище, відірване від сутності взаємин. А це, так чи інакше, призводить до ізольованого аналізу та можливої звуженої оцінки цього юридичного регулятора.
Суб’єкти права та обов’язку реалізують правовідношення переважно не в момент його виникнення, а через деякий час після встановлення. І, незалежно від того, тривалий чи дуже короткий проміжок часу між встановленням змісту суб’єктивного права та його здійсненням, за загальним правилом поняття «строк тривалості правовідношення» та «час здійснення суб’єктивного права» не є тотожними. Поведінка контрагентів зазвичай є детермінованою у часі, проте її тривалість не завжди дорівнює тривалості правовідношення. В першу чергу, це полягає в тому, що момент виникнення відношення не завжди співпадає з моментом його реалізації. Особливо це характерне для реалізації повноважень (виконання обов’язків) які відбуваються в результаті вчинення одноразової дії. Наприклад, передача грошей відбувається в якийсь термін, котрий перебуває в межах обумовленого строку. Натомість час для здійснення суб’єктивного права якраз збігається з періодом його існування. Разом з правовідношенням виникає не сама поведінка, а лише юридичний засіб забезпечення такої поведінки – суб’єктивне права та правовий обов’язок [3, c. 567]. У цьому сенсі доречно процитувати О.Печеного, котрий принципово відділяв поняття строку дії договору та періоди виконання окремих зобов’язань, що обумовлені угодою [4, c. 90-93]. Але до моменту прострочення подібне відношення в будь-якому разі розвивається у регулятивному, тобто, належному стані. Інша річ, коли відбувається правопорушення. Тоді має застосовуватися охоронний механізм, у тому числі і шляхом залучення судового державного примусу. Однак, далеко не завжди буває легко встановити темпоральну межу, коли непорушене право переходить до порушеного стану. А це означає наявність певних проблем у зверненні до відповідного захисного інструментарію.
Як показує життя, встановлення належної тривалості строку за тими чи іншими матеріально-правовими взаєминами значною мірою залежить від правильного визначення їх юридичної сутності. Різні підходи у правозастосуванні, пов’язані з неправильним часовим опосередкуванням з огляду на помилкове застосування до правовідношення того механізму, який не може до нього застосовуватися, є доволі частим явищем. І найбільш показовим прикладом є невиправдане змішування інструментарію, що регулює регулятивні та охоронні відносини. Адже перші відбуваються за умови нормального розвитку матеріальних взаємин між сторонами, тоді як охоронне – стосується захисту вже порушеного суб’єктивного права. Скажімо, цілком очевидно, що вимога страхувальника до страховика про виплату страхового відшкодування є регулятивним правом сторони договору, котра реалізується в межах відповідного регулятивного правовідношення. У разі, коли останній не виконає свій обов’язок сплатити кошти, у страхувальника почнеться охоронне повноваження такого ж змісту – вимагати виплати йому відшкодування страхової суми. Іншими словами, право кредитора за регулятивним зобов’язанням на отримання страховки виникне від часу звернення з заявою до контрагента в межах часу дії договору за умови настання страхового випадку. Воно триватиме протягом встановленого договором періоду. А ось право страхувальника на пред’явлення позову з’явиться лише у разі порушення того регулятивного права – невиконання відповідного обов’язку страховиком. Утім трапляється, що окремі дослідники припускаються підміни вказаних двох строків [5, c. 30]. Між тим, цього робити не варто: один з них опосередковує зміст регулятивного зобов’язання, інший – входить до складу охоронного – права на позов. Отже, настання страхового випадку не є порушенням права на отримання страхувальником відшкодування, як іноді вказується у літературі [6, c. 40-41]. У цей момент тільки починається відповідне регулятивне право на отримання протягом визначеного строку суми відшкодування. А позовне домагання щодо примусового виконання цієї вимоги з’явиться тільки після спливу такого строку.
Особливості реальної сутності охоронного відношення полягають у тому, що у разі порушення суб’єктивного матеріального права виникає інша, ніж раніше, взаємодія, яка носить охоронно-правовий характер. Вона включає матеріальну вимогу правоволодільця до порушника і відповідний обов’язок останнього. Форми реалізації охоронної вимоги носія нового права можуть бути різними, кожній з них притаманні свої часові регулятори. Наприклад, судове домагання пред’являється упродовж обмеженого строку – позовної давності, тоді як для оперативних заходів чи інших позасудових вимог встановлені спеціальні строки, або взагалі відсутнє часове обмеження. Разом з тим, більшістю дослідників питання акценти робляться тільки на примусовому (через суд) здійсненні охоронного повноваження особи. При цьому невиправдано охоронно-правова матеріальна вимога зводиться лише до позовного домагання уповноваженого. Між тим, останній не зобов’язаний здійснювати захист свого права лише в судовому порядку. Інші - несудові способи захисту також відбуваються через реалізацію охоронної вимоги особи, яка виникає з правопорушення і є повноваженням охоронного правовідношення. На вказану вимогу не поширюється дія інституту позовної давності, вона, як правило, задавнюванню не підлягає і існує протягом строку існування самого охоронного права.
Що ж до змісту охоронної несудової вимоги, то вона може бути такою ж, як і позовне домагання. Різновиди позовних вимог зазначені в статті 16 ЦК України у якості способів захисту суб’єктивного права судом. Дійсно, судовий орган, вирішуючи спір, застосовує саме такий спосіб захисту, який обрав та виклав у позовному домаганні позивач. В той же час, несудова охоронна вимога, гадаємо, також може полягати у припиненні дії, що порушує право, відновленні становища, яке існувало до порушення, відшкодуванні шкоди тощо. Цілком зрозуміло, що, оскільки захист порушеного матеріального права відбувається без допомоги юрисдикційного органу, то така вимога позбавлена примусової сили. Та, незалежно від того, чи пред’явлена несудова охоронна вимога, від моменту порушення права у правоволодільця виникає матеріальне право на позов. Протягом позовної давності даний суб’єкт може його реалізувати. При цьому державний примус буде засобом захисту порушеного регулятивного права і одночасно – способом реалізації охоронної вимоги [7, c. 155]. Отже, як позовна так і непозовна вимоги є рівноправними механізмами захисту одного й того ж охоронюваного об’єкта – регулятивного матеріального права [8, c. 38].
Література:
1. Грибанов В.П. Осуществление и защита гражданских прав. М.: Статут, 2000. 411 с.
2. Малеин Н.С. Закон, ответственность и злоупотребление правом. Советское государство и право. 1991. № 11. С. 28-35.
3. Иоффе О.С. Гражданское право. Избранные труды. М. Статут, 2000. 781 с.
4. Печений О. Деякі проблеми строків у договірних зобов`язаннях. Мала енциклопедія нотаріуса. 2008. №1. С. 90-94.
5. Крашенинников Е.А. Понятие и предмет исковой давности. Ярославль, 1997. 80 с.
6. Вошатко А.В. Начало течения давностного срока по притязанию на выплату страхового возмещения. Проблемы защиты субъективных гражданских прав. Сборник науч. трудов. Ярославль: Из-во ЯрГУ, 2001. С. 39-45.
7. Яковлев В.Ф. Гражданско-правовой метод регулирования общественных отношений. 2-е изд., доп. М.: Статут, 2006. 240 с.
8. Горяйнов А.М. Примус і цивільно-правова відповідальність. Вісник Верховного Суду України. 2012. № 3 (139). С. 36-39.
|