В умовах, коли різні народи та їхні культури зазнають впливу потужного світового процесу, що дістав назву глобалізації, на сьогодні особливої актуальності набуває проблема збереження архетипів етнічної самоідентифікації. Одним із шляхів у вирішенні даного питання є вивчення суспільством своєї культурної спадщини.
Унікальними соціально-культурними комплексами, які спрямовують свої зусилля на збирання і вивчення пам’яток архітектури, народного побуту, культури є скансени. Саме їх діяльність є важливим чинником збереження історичної та етнокультурної спадщини будь-якої країни.
Перші музеї під відкритим небом на території України були засновані на початку 60-х років ХХ ст. Серед них був й музей архітектури і побуту в м. Ужгороді. Рішення про його будівництво було прийнято Закарпатським облвиконкомом 12 жовтня 1965 року [1, с. 109].
Справа в тім, що будівництво нових і перебудова старих сіл в області вела до зникнення цінних пам’ятників народної культури минулих століть: житлові, господарські і технічні споруди, знаряддя праці, вироби народного мистецтва. Таким чином, збереження цінних пам’яток стало необхідністю [2, с. 118].
Складаючи тематико-експозиційний план музею-села і будуючи його експозицію, науковці були зорієнтовані на розкриття складного історичного розвитку Закарпаття, локальних особливостей матеріальної культури західного регіону України, релігійної різноманітності, культури національних меншин, які компактно проживали з корінним населенням краю [3, с. 5]. Але все це й створювало певні труднощі, так як усе багатство і різновидність культури Закарпаття потрібно було логічно на науковій основі ув’язати в рамках одного скансену [2, с. 118].
Успіх будівництва музею в м. Ужгороді пов'язаний передусім з підтримкою цієї справи громадськими, партійними, державними організаціями і широким загалом області.
Біля джерел створення музею стояли: Народний художник України Федір Манайло, краєзнавець Петро Сова, етнографи Михайло Тиводар, Павло Федака, Михайло Мазюта, архітектор Володимир Сікорський, працівники обласних виконавчих органів Василь Русин, Василь Керечанин та інші. Значний вклад у будівництво, збір експонатів та побудову експозиції внесло перше покоління працівників музею, зокрема: Марія Пеняк, Іван Попович, Семен Поляк, Юрій Керецман, Василь Драгун, Ганна Сливка, Михайло Ігнатей та інші.
Неоціненну допомогу в спорудженні музею надали лісокомбінати і колгоспи області, які несли велику відповідальність по демонтажу, перевезенню, і встановленню в експозиції зразків старовинних будівель. Також були залучені й народні майстри [1, c. 109].
У 1969 році виконавчим комітетом Закарпатської обласної Ради депутатів трудящих було прийнято рішення про будівництво й центрального павільйону музею [5, с. 363].
У червні 1970 року, в дні святкування 25-річчя возз’єднання Закарпаття з Україною, музей урочисто був відкритий для відвідувачів [14, с. 1].
Зразки народного будівництва і предмети побуту, що експонуються в музеї, охоплюють період з XVIII до середини ХХ ст. З обох боків неширокої дороги на невеликій території було розміщено шість садиб та сім жител. У відповідних місцях розташовані водяний млин, кузня, церква, корчма, школа. До кожного об’єкту ведуть стежки. Планування музею подібне до географічної карти Закарпаття: з заходу на схід розміщені пам’ятки народного зодчества і побуту українців низовини і передгір’я, далі угорців і румунів, потім українських етнографічних груп гуцулів і бойків [4, с. 7].
Інтер’єри пам’яток народного будівництва, що представлені в музеї, у більшості випадків зібрані з різних сіл того чи іншого етнографічного району. В окремих випадках, разом із хатою в музей переносилась і частина збереженого старого інтер’єру, наприклад, традиційне умеблювання. У кожній садибі чи хаті відтворені типові для відповідної етнографічної групи напрямки селянського господарства, ремесла і промисли селян. При цьому збережено не тільки історико-етнографічну правдивість селянського побуту, але й художньо-естетичні традиції, притаманні інтер’єру народного житла [72, с. 120].
З відстані часу, звісно, виникає питання: як в той час могло статися, що в рамках існуючої тоді антинаціональної тоталітарної системи в м. Ужгороді постав яскраво виражений національний музей? Напевно, однією з причин було обмежене розуміння тодішніми комуністичними ідеологами характеру спрямування музею як наочного свідчення бідності закарпатців у дорадянські часи (ця думка постійно посилено нав’язувалася, що знаходило вияв і в науково-освітній роботі музею – екскурсіях, лекціях, виставках тощо). Другою важливою причиною, можливо є те, що засновники музею знаходили в собі вміння і мужність чинити опір офіційній течії у формі щоденної праці по збору цінних пам’яток і їх відповідного показу в експозиціях музею – як невмирущості народних творінь і самого народу [1, с. 112].
У 70-80 роках Закарпатський музей архітектури і побуту активно розпочав науково-збиральницьку діяльність. Важливе значення мало наукове опрацювання пам’яток, які стали основою формування фондової колекції музею, тематичної структури музейного села. [6, с. 4].
В цей час на Закарпатті ще залишилась значна кількість хатин, вік яких сягав за 100 а то й 200 років. Перевести всі такі хати в музей було неможливо. Тому назріла необхідність зберігати їх на місцях. Так, працівники Закарпатського музею народної архітектури та побуту часто через засоби масової інформації звертались до громадськості із закликом до створення таких етнографічних осередків у селах. Ними було запропоновано взяти за основу архітектурні пам’ятки і навколо побудувати невеликий музей під відкритим небом [7, с. 4]. Таким чином, у другій половині 60-70-х роках на Закарпатті входить в практику створення етнографічних експозицій в окремих давніх спорудах. Зокрема, такі хати-музеї були створені в селах Антонівка Ужгородського району, Зубівка Мукачівського району, Осій Іршавського району, Нерестиця Тячівського району, Горничеве Хустського району, Щербівці Воловецького району та інших [8, с. 4].
В с. Тернове Тячівського району з нагоди 50-річчя утворення Союзу РСР у 1974 році було відкрито перший в районі історико-краєзнавчий музей, а майже в центрі села старенький житловий будинок був перетворений на хату-музей. Над збереженням історико-культурної спадщини села працювала спеціальна депутатська комісія по охороні пам’яток і природи при Тернівській сільській Раді [9, с. 4].
Сільський музей народної архітектури і побуту було відкрито в селі Петрушів, також на Тячівщині у 1975 році. Тут були представлені макети будівель ХVІІІ ст. і сучасних будинків разом з господарськими спорудами та речами побуту. У створенні макетів брали участь вчителі, учні місцевої школи та колгоспні теслярі [10, с. 4].
Ідея створення музею під відкритим небом виникла у членів гуртка червоних слідопитів Довжанської школи Іршавського району. Директор школи Ю.Лапко з колишнім головою сільради І.Пилипом відшукали стару хату, збудовану у 1857 році. Розпочали науково-дослідну, збиральницьку роботу. Відкриття довгоочікуваного музею відбулося 22 жовтня 1977 року [11, с. 2]. Хата-музей стала живим свідком, де можна було показати як колись жили наші батьки та діди, що викликало у відвідувачів глибоку повагу до своїх предків [12, с. 5].
Гордістю для Закарпаття є і створений у 1978 році Затисянський етнографічний музейний комплекс, що розміщений у с.Форкошфолво Виноградівського району. На сьогодні цей музей носить почесне звання «Народний» [13, с. 2]. Це чи неєдиний заклад краю, який прагне достовірно передати історію місцевої угорської громади та народну культуру сіл Затисянщини, колишнього комітату Угоча [14, с. 1]. Фундатором цього музею була Ельвіра Людвігівна Біров. Тут було встановлено п’ять будівель, включаючи водяний млин [15, с. 4]. Музейний комплекс був місцем проведення багатьох масових заходів – зустрічі з передовиками колгоспного виробництва, тематичні вечори, екскурсії. У книзі відгуків зустрічаються подяки від гостей з Москви, Львова, Будапешта, Братислави, Софії тощо. Сьогодні тут залишились тільки три садиби – будинок заможного селянина, сільська школа та хатина батрака – що представляють кращі взірці народної архітектури та побуту кінця ХІХ – початку ХХ століття [14, с. 1].
Оригінальний меморіально-етнографічний осередок, що розкриває історію народної шкільної освіти було засновано в селі Зарічеве Перечинського району. Музей створено зусиллями місцевої вчительки, відомого ентузіаста музейної справи краю Ж. О. Сухоліт. У приміщенні старої школи відтворено квартиру вчителя та класну кімнату народної школи за часів коли Закарпаття входило до складу Австро-Угорщини та Чехословаччини [16, с. 244]. В цьому музеї було зібрано багато унікальних експонатів, серед них фотографії колишніх учнів, старі навчальні посібники, зошити, шкільне приладдя, грифельна дошка, учбові програми тощо [17, с. 22]. Тут жила і вчителювала українська поетеса Марійка Підгірянка (літературний псевдонім М.О. Домбровської). У музеї зібрано чимало пам'ятних речей, які належали М.О. Підгірянці [16, с. 244].
Також, в цьому селі у 1985 році був створений ще один цікавий музейний комплекс “Лемківська садиба”. Хата збудована в 1902 році із букових колод. До комплексу забудови входять: жила частина (хижа, сіни і комора) та господарські приміщення (стодола, хлів і хлівець), що знаходяться в одному ряду, під спільним дахом. Саме такий тип забудови характерний для етнографічної групи лемків. У хаті зібрані предмети побуту, які відтворюють матеріальну культуру лемків початку ХХ ст. [17, с. 23]. У 1988 році етнографічному музею “Лемківська садиба” в селі Зарічево було присвячено звання “Народний музей” [18, c. 1].
Музеї, які були створені, повинні були зберегти і показати світу найцінніші зразки мистецької, будівельної та побутової культури краю. На превеликий жаль із перерахованих музеїв, на сьогодні збережена дуже незначна частина. Створені у 60-70-х роках сільські хати-музеї проіснували недовго. Залишилися занедбаними та пограбованими так як Довжанський музей Іршавського району [12, с. 5], хата-музей с.Щербівці Воловецького району та інші [19, с. 1]. Не зважаючи на певні зрушення в збереженні і пропаганді історико-культурної спадщини на поч. 90-х років , в цій справі є ряд недоліків, які майже не вирішуються, як державними органами так і Закарпатською обласною організацією українського товариства охорони пам’яток історії і культури. Насамперед це стосується пам’яток дерев’яного зодчества. Продовжує розорюватись значна частина пам’яток археології, не вживається належних практичних заходів щодо збереження пам’яток мистецтва, які знаходяться в культових спорудах [20, с. 10].
Цей прикрий досвід має навчати нас, та й наступні покоління стати справжніми господарями, зберегти свою історію, шанувати традиції і самих себе. А особливо сьогодні, в складних і суперечливих умовах сучасного розвитку української державності, найбільш актуальним стає досягнення злагоди і консолідації суспільства, об’єднання його на засадах патріотизму, духовності, загальнонаціональних цінностей. І саме важливим чинником формування національної свідомості, історичної пам’яті, почуття національної гордості нашого народу було і залишається музейництво.
Література:
1. Михайлович П. Скарбниця народної мудрості і краси. // Календар “Просвіти” на 1995 рік. – Ужгород, 1995. – С.109.
2. Найпавер К., Федака П. «Музей на замковой горе.» // Советская этнография, 1979. - июль-август. - №4.
3. Андял Г.В. Сторінки історії музею. // Збірник наукових праць. – Випуск 1. – Ужгород. – 2005. – С.106
4. Байрак Я.М., Федака П.М. Закарпатський музей народної архітектури і побуту. / Путівник. – Ужгород, 1986. – С.
5. Державний архів Закарпатської області (далі ДАЗО) - Ф.145. - Оп.14. - Од.зб.2865. - Арк.382. – С.363
6. ДАЗО. - Ф.1713. - Оп.1. - Од.зб.5. - Арк.28. – С.4.
7. Федака П. Стояти хатам у музеях. // Закарпатська правда, 1973. – 20 січня. - №16.
8. Каднічанський Д. Скансени України.// Краєзнавство. Географія. Туризм, 2010. – квітень. - № 16. – С.25
9. Рекіта І. На варті народного багатства. // Закарпатська правда, 1974р. – 12 лютого. - №36. – С.4.
10. Костович М. Музей гірського села. // Закарпатська правда, 1975. – 17 липня. - №165. – С.4
11. Матола М. Нове життя старої хати. // Молодь Закарпаття, 1981р. – 17 жовтня. - №125. – С.2.
12. Сенинець О. Що маємо не бережемо, втративши не плачемо, або спогад про Довжанський музей. // Новини Закарпаття, 1998. – 11 серпня. - №121.
13. Відкриття музею на Замковій горі. // Закарпатська правда, 1970. - 28 червня. – №149.
14. Бучмей О. Відділ природи: історія створення та сучасний стан. //Науковий збірник Закарпатського краєзнавчого музею. – Випуск ІХ-Х – Ужгород «ІВА», 2010 р. – С.41
15. Мазюта М. Історію увічнюють експонати. // Закарпатська правда, 1982. – 15 вересня. - №212. – С.4.
16. Скрипник Г.А. Етнографічні музеї України. Становлення і розвиток. – С.246.
17. Сусленко Н., Рац В. Три музеї одного села. // Культурологічні джерела, 2008. - №3.
18. ДАЗО. - Ф.1713. - Оп.1. - Од.зб.1. - Арк.6. – С.2-3.
19. Пагиря В. Бути чи не бути музею у Щербівці? // Новини Закарпаття, 1993. – 24 червня. - №92. – С.1
20. Соломон Й.М. Робота Закарпатської обласної організації українського товариства охорони пам’яток історії та культури щодо збереження і пропаганди історико-культурної спадщини./ Тези доповідей І-ої народознавчої конференції, присвяченої 200-річчю від дня народження Михайла Лучкая 17-18 листопада 1989 року. – Ужгород: Карпати, 1989р. – С185
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
