Як в процесі заснування Організації об'єднаних націй, так і після виникала потреба виокремлення інституту визнання держав шляхом кодифікації [1]. У 1949 р. Комісією міжнародного права було включено до списку тем, відібраних для першочергової кодифікації, питання про визнання держав і урядів [3].
До вирішення проблеми визнання Комісія міжнародного права приходила знову у той момент, коли виникла потреба у розробці двох конвенцій: Конвенції про правонаступництво держав та Конвенції про розгляд питань відповідальності держав [2]. На теперішній час, а саме станом на 2021 рік інститут визнання держав у міжнародному праві дотепер не кодифікований, а регулюється звичаєвим правом міжнародного регулювання, визнаними міжнародними нормами принципами, а також багатьма двосторонніми та багатосторонніми міжнародними угодами, декретами міжнародних організацій та окремими дипломатичними та консульськими документами окремих держав, що мають доктринний характер.
У 1971 року Генеральним секретарем Організації об'єднання націй у документі «Огляд міжнародного права» висвітлив необхідність у кодифікації даного проблемного питання як інституту визнання держав на міжнародній арені та розробив програму робіт Комісії міжнародного права, основним завданням якого було визначення місця інституту визнання держав та урядів. До основних моментів даного питання до програми Огляду були віднесенні наступні: наслідки визнання держав та урядів в юридичному аспекті, проблема правонаступництва держав, дипломатичні правовідносини з державоподібним суб'єктом міжнародного права, допустимі кордони умовного визнання, зворотна дія визнання держави, наслідки визнання суб'єкта міжнародного права де-юре та де-факто, політично-правові наслідки невизнання [4].
В рамках дослідження інституту визнання держав та урядів Комісією з міжнародного права було проаналізовано статтю Декларації щодо прав та обов’язків держав: «Кожна держава має право на існування, визнане іншими країнами». Крім цього було досліджено норми міжнародних договорів, посольських, дипломатичних та консульських угод, що порушують дане питання визнання держав суб'єктами міжнародного права [6].
В рамках дослідження Комісією було проаналізовано норми Віденської конвенції про представництво держав та їх відносини з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р., а саме ст. 82, яка наголошує про невизнання держав чи урядів, або відсутність дипломатичних чи консульських зносин. Деякі питання щодо визнання також розкриваються у проектах двох конвенцій про правонаступництво держав [5].
За рішенням Європейської Ради (Маастрихт, 9-11 грудня 1991 р.) 16 грудня 1991 р. у Брюсселі відбулося засідання Ради ЄС на рівні міністрів закордонних справ, виходячи з досвіду сучасних динамічних міжнародних правовідносин, було визначено критерії офіційного визнання держав та урядів у міжнародному праві [10]. Результатом даного засідання стало рішення, про прихильність принципам Гельсінського заключного акта і Паризької хартії, в контексті принципу самовизначення, було висловлено готовність визнання нових держав. До вищезазначених критерії інституту офіційного визнання було віднесено наступні особливості:
1. Обов'язкове дотримання суб'єктами міжнародного права, в тому числі і держав, які вимагають визнання, положень Статуту Організації об'єднаних націй.
2. Визнання та добровільне виконання прав та обов’язків, які були прийняті відповідно до Гельсінського заключного акту та Паризької хартії, в частині демократії, суверенітету, прав людини та верховенства права.
3. Юридичне закріплення гарантій прав національних та етнічних груп, меншин відповідно до зобов’язань, прийнятих у рамках Наради з безпеки і співробітництва в Європі .
4. Толерантна поведінка та взаємоповага до непорушності всіх кордонів, які можуть бути змінені виключно мировою угодою сторін з обов'язковою їх взаємною згодою.
5. Вжиття заходів щодо нерозповсюдження ядерної зброї, роззброєння та стабільності держав-суб'єктів міжнародного права.
6. Вирішення питань щодо правонаступництва та інших спорів між державами шляхом узгодження на міжнародно-правовій арені.
Крім того, відповідно до міжнародно-правової доктрини країн ЄС, держави, які утворюються шляхом агресії є невизнаними на міжнародній арені, оскільки дане твердження прямо суперечить основним принципам заборони застосування сили [3].
Однак, усе частіше можна помітити тенденцію відходу від позицій пред'явлення народам не постколоніальної країни прав на самовизначення шляхом відокремлення від держави та утворення нової держави [9].
Принцип самовизначення народу та право держави на визнання на міжнародній арені не може бути шляхом узаконення самопроголошення держави, розкол держави з боку народів та національних меншин, що її населяють.
Норми міжнародного права визначає підстави визнання території спірною та наявність територіального спору у разі відсутності тривалого контролю над територією та народом, що населяє державу [7].
Отже, проаналізувавши вище написане можна зробити висновок, що країни Європи можуть йти проти норм міжнародного права та уподібнювати до законної ситуацію визнання держав або її частини шляхом перевороту задля непорушності принципу суверенності та цілісності іншої держави та її території.
Подібних висновків доходить і Резолюція Ради Безпеки Організації об'єднаних націй 1244, яка конкретизує та загострює увагу на територіальній цілісності держави та мирного вирішення питання визнання держави або частини держави[8]. Саме з цієї причини у міжнародному праві існують винятки в процесі визнання держав, її частини чи урядів на міжнародній правовій арені. Однак, не можна і облишити увагою навмисне порушення норми інституту визнання держав у міжнародному праві, що може мати прецедентну практику серед інших країн чи територій у світі.
Станом на теперішній час серед невизнаних або частково визнаних держав та утворень на міжнародній арені, які не мають міжнародного визнання, однак є суверенними державами або субнаціональними регіонами є Китайська Республіка, яка контролює Тайвань та менші острови з часу поразки у громадянській війні в Китаї у 1949 р, однак зараз офіційно визнана 24 країнами та Ватиканом [9].
Також до числа частково визнаних держав належить Турецька Республіка Північного Кіпру, територія якого охоплює північну половину острову Кіпр після окупації турецькими військами у 1974 р., та яка проголосила незалежність у 1983 р., однак була визнана лише Туреччиною. У 2004 р. її територія була юридично прийнята до ЄС як частина Республіки Кіпр, хоча фактично вона залишається за межами ЄС [8].
Серед невизнаних держав на міжнародній арені досі знаходяться такі території, як:
Абхазія - самопроголошена незалежна країна, не визнана жодною державою світу.
Сомаліленд – у травні 1991 р. північні клани проголосили незалежну Республіку Сомаліленд, яка зараз включає в себе 5 з 18 адміністративних регіонів Сомалі.
Південна Осетія- не визнана жодною країною світу.
Нагірний Карабах - самопроголошена та більш-менш функціонуюча держава (до осені 2020 року), не визнана жодною країною світу, в тому числі і Вірменією.
Вазірістан - не визнана жодною країною світу.
Таміл Ілам (Шрі-Ланка) - не визнана жодною країною світу.
До частково визнаних та частково невизнаних держав у міжнародному праві належать:
Західна Сахара, частину якої контролює Арабська Демократична Республіка Сахраві, яка була проголошена у 1976 р. Фронтом Полісаріо, визнана 48 країнами світу та є повноправним членом Африканського Союзу.
Палестинська держава - визнана низкою арабських та мусульманських країн.
Ізраїль – не визнаний більшістю арабських та мусульманських держав, хоча визнаний Єгиптом, Йорданією, Туреччиною та іншими. Загалом підтримує стосунки з 161 державою і є членом ООН та багатьох інших міжнародних організацій.
Святий Престол - офіційно визнаний 174 країнами. КНР не визнає Святий Престол через його підтримку Китайської Республіки.
Отже, проаналізувавши вище написане, можна зробити висновок, що найшвидша кодифікація інституту визнання держав та урядів у міжнародному праві стане поштовхом до уніфікації даного процесу, а також вирішить питання з частково визнаними та частково невизнаними державами, територіями та урядами
Література:
1. Савчук К. Еволюція інституту міжнародно-правового визнання держав в сучасних умовах / К. Савчук // Юридичний журнал – 2009. – № 1. – С. 50–58.
2. Мережко О. Проблеми теорії міжнародного публічного та приватного права / О. Мережко. – К. : Юстиніан, 2010. – 319 с. 6.
3. Комисия международного права. Шестой доклад об односторонних актах государств [Електронний ресурс], 2003. – Режим доступу : http://daccess-ddsny.un. org/doc/UNDOC/GEN/N03/355/76/PDF/N0335576.pdf?OpenElement
4. Міжнародне право. Основи теорії : [підруч.] / за ред. В. Г. Буткевича. – К. : Либідь, 2002. – 608 с.
5. Lauterpacht H. De facto recognition, withdrawal of recognition, and conditional recognition / Н. Lauterpacht // British Yearbook of International Law. – 1945. – № 22. – P. 164–190.
6. Cassesse A. International law. Second edition. / А. Cassesse. – Oxford University Press, 2005. – 558 p.
7. Сonvention on rights and duties of states. Montevideo, Uruguay, December 3–26, 1933 // Supplement to the American Journal of International Law. Official documents. –1937. – Vol. 31. – P. 58–63.
8. Гердеген М. Міжнародне право / М. Гердеген ; пер. з нім. Р. Корнута. – К. : К.І.С., 2011. – 516 c.
9. Дмитрієв А. Інститут визнання в міжнародному праві: сторінка історії /А. Дмитрієв // Часопис Київського університету права. – 2002. – № 3. – С. 71–76
10. Prawo w stosunkach miedzynarodowych. Wybor dokumentow. Opracowanie S. Bielen. / S. Bielen. – Warszawa, 2004. – 640 s.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
