Зважаючи на те, що території України протягом багатьох років були підвладні радянській Росії, ставали жертвою пропаганди, станом на сьогоднішній день існує надзвичайно багато міфів щодо боротьби Української повстанської армії (далі - УПА).
Заявлена наукова проблематика ставала предметом вивчення науковців як Д. Вєдєнєєва, О. Лисенка, В. Ухача та ін. [5].
Метою дослідження є вивчення періоду діяльності УПА з огляду на норми міжнародного гуманітарного права.
УПА почала формуватися як організована військова сила навесні-влітку 1943 р. Згідно з документами, усними свідченнями, працями дослідників, можемо зробити висновок, УПА було цілком організованою військовою силою. Повстанці мали власні статути, що регулювали їхню діяльність, чітку організацію і визначений командний склад, систему навчань і постачання. Вони відкрито заявляли, що не збираються миритися з режимом окупантів і мають достатньо військової сили щоб боротися з ним. Це дало повстанцям сильну підтримку з боку населення. Після 1948 року було введено поняття субординації в УПА, з’явились проекти форми одягу для вояків, військові звання, знаки розрізнення, а також систему нагород. Варто згадати також про створення системи судочинства і кодексів покарань, у тому числі за злочини проти цивільного населення.
Нормативні та директивні документи ОУН та УПА постійно підкреслювали важливість дотримання толерантного ставлення до населення та військовополонених, підтримання законності у діях повстанців. Матеріали досліджень свідчать про те, що УПА формувалось як зародок регулярного війська. Організація мала чітку мету - досягнення суверенітету, а згодом незалежності України [2, c. 1-4]
Від самого виникнення ОУН в 1929 р. головним постулатом її програмних документів виступала ідея відродження незалежної української держави, а радикальні зміни програмних настанов ОУН(Б) у серпні 1943 р. засвідчили про її намір будувати суверенну, демократичну, соціально-орієнтовану державу із забезпеченням широких громадських прав без огляду на національність людини [7, с. 33].
Важливо згадати, що повстанська армія вела активну боротьбу з нацистськими загарбниками. З боку радянського управління були пропозиції щодо нейтралітету і спільної боротьби проти нацистів.
Згідно з п.16 ст. 6 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», вояки УПА, що брали участь у бойових діях проти нацистів, не скоїли військових злочинів і реабілітовані відповідно до чинного законодавства, визнаються учасниками бойових дій.
Можна лише погодитися зі словами з листа до Президії Верховної Ради СРСР (10 липня 1971 р.) колишнього керівника підпільного «Українського червоного хреста» Галини Дідик, що без масової підтримки «при насиченні Західної України регулярними і спеціальними військами кількарічний спротив був би неможливий. Це не був виступ проти радянської влади і соціалізму, а насамперед всенародна боротьба проти окупації і терору» [1].
Слід підкреслити, що сутність та методи політичного курсу компартійного керівництва, апробовані на решті населення Радянського Союзу, не зазнали істотних змін і поширилися на звільнені землі Західної України.
Свідчення керівників націоналістичного руху не раз підкреслювали що саме масові вбивства галичан зробили їх переконаними противниками режиму. Отже саме через методи, за допомогою яких проводилась радянізація західної України, була піднята повстанська боротьба [1].
У міжнародному праві йдеться про те, що за народами залишається право на спротив у разі порушення їхніх прав. Відповідно до Загальної Декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, народи мають право вдаватися «до повстання проти тиранії і гноблення як до останнього засобу».
Для дотримання норм міжнародного гуманітарного права важливим є принцип правомірності, тому варто розглянути його стосовно західних територій країни. Співвідношення втрат постійно збільшувалося на користь радянської сторони. Якщо у червні 1946 р. воно приблизно дорівнювало 1:2,5, то у 1950 р. у ході операцій було знищено 1582 підпільники, а Внутрішні війська втратили вбитими 86 осіб (159 поранено). Отже, співвідношення безповоротних втрат становило 1:18,3 [1].
Через специфіку боротьби повстанців і особливості регіону [3, c. 1-10], радянські війка були малоефективними. А через напруженість ситуації навчання для них не проводились, часто їхні дії не відповідали ситуації, що згодом призвело до того, що станом на 1949 рік лише близько 4 тисяч операцій, з понад 50 тисяч проведених, були успішними.
Можна констатувати, що характерною рисою збройного конфлікту в Західній Україні було широке порушення норм МГП обома його сторонами.
Після кількох років кровопролитної боротьби підпільники втратили майже всю підтримку населення, цьому також сприяло проведення репресій [3]. Спочатку ввели добровільні внески на бойовий фонд (бофони), які згодом стали примусовими і збільшились у розмірі. Ще одним порушенням норм гуманітарного права стало створення спецбоївок, що діяли під видом радянських військових [6, с. 36]. Численні порушення скоювали силові структури СРСР. Хоч більшість правопорушників і «вичистили» з органів влади, але до відповідальності їх не притягнули.
Радянська сторона фактично вдалася до застосування небезпечних для життя хімічних речовин (спецзасобів). До таких речовин належала наприклад «Нептун-47» з паралітичною дією, що додавалась у рідку їжу чи напої, а також газ «Нептун-22». До військових дій залучалось цивільне населення, що згодом призвело до зростання втрат, через його необізнаність.
Як ще один спосіб підкорення повстанців можна розглядати операції «Вісла» та «Захід», спрямовані на зниження рівня підтримки з боку населення. Цьому сприяли і публічні страти. Очевидно що усі ці дії є далекими від норм МГП [1].
Таким чином, у період повстанської боротьби норми міжнародного гуманітарного права неодноразово порушувались. Варто згадати лише публічні страти, приниження гідності, репресивні дії та багато іншого. Хоча міжнародне гуманітарне право зазвичай порушувалось радянською стороно боротьби, як реакція на її неправомірні дії виникали такі порушення і з боку повстанців. Загалом таких порушень було дуже багато з обох сторін.
Література:
1. Ведєнєєв Д. УПА у світлі норм міжнародного гуманітарного права. URL: https://www.istpravda.com.ua/articles/2012/10/13/96716/ (дата звернення 07.11.2021 р.).
2. Листівка УПА «Брати червоноармійці - українці!» URL: http://old.avr.org.ua/index.php/viewDoc/15655/ (дата звернення 06.11.2021 р.).
3. Підручник військової топографії для УПА. URL: https://www.istpravda.com.ua/artefacts/2011/03/25/33244/ (дата звернення 07.11.2021 р.).
4. Шкляр В. Чорний Ворон. Харків: КСД, 2019. 324 с.
5. Ухач В. З. Історія держави і права України (конспекти лекції): навчальний посібник. Тернопіль: Вектор, 2011. 378 с.
6. Ухач В. З. Український визвольний рух 1940–1950-х років: інституціалізація досліджень (вибрані аспекти). Актуальні проблеми правознавства. 2019. Вип. 1 (17) 2019. С. 35-42.
7. Ухач В. З. Питання державності в ідеологічних концепціях і програмних документах українських націоналістів (30-40 рр. XX ст.). Актуальні проблеми правознавства. Збірник наукових праць ЮФ ТНЕУ. 2016. Випуск 1. С. 32-37.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
