Незалежність України не є випадковою, вона будувалася на протязі довгих років боротьби незламних сильних духом патріотів. На жаль, під час XX ст. було чимало людських втрат, скалічених життів, проте це не пройшло марно, оскільки ми домоглися свого, а саме отримали цю омріяну свободу.
Окреслена проблематика ставала предметом розгляду як учасників УГГ, так і науковців, які досліджували її діяльність – Бажан О., Зінкевич О. Фазлєєва В. та ін.
У науковій розвідці поставлено за мету проаналізувати окремі аспекти діяльності Української Гельсінської групи та її внесок у здобуття незалежності України.
Після «розгрому» 1972 року майже всі активні учасники руху опору опинилися в концтаборах. Боротьба за культурні, національні та громадянські права по-старому методу - через підпільну боротьбу, поширення самвидаву, соціальні та культурні події - більше не відповідала вимогам часу. Дисиденти вважають, що найкращий спосіб боротьби з тоталітарним режимом - це відкрита правозахисна діяльність, яка повинна базуватися на радянському законодавстві та міжнародних договорах з прав людини, до яких Радянський Союз приєднався. Підписання Гельсінської угоди у 1975 р. стало рушійною силою та основою для відродження українського опозиційного руху на новому етапі. Уже 9 листопада 1976 року з ініціативи письменника і філософа Миколи Руденка було створено Легальну правозахисну організацію в Україні - Українську Гельсінську Групу. До неї увійшли генерал радянської армії Петро Григоренко, хімік Оксана Мешко, письменник-фантастик Олесь Бердник, юрист Левко Лук’яненко. Членами-засновниками стали також мікробіолог Ніна Строката, інженер Мирослав Маринович, історик Микола Матусевич, учитель Олекса Тихий, юрист Іван Кандиба.
У той же день вони підписали Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод і Меморандум №1. Підписана Декларація була першим документом УГГ, який став програмним [1].
З моменту свого заснування група зобов’язувалась:
1). Сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією Прав Людини. Домагатися, щоб цей міжнародний правовий документ став основним у відносинах поміж Особою і Державою.
2). Виходячи з переконань, що мир між народами не можна забезпечити без вільних контактів поміж людьми, а також без вільного обміну інформацією та ідеями, активно сприяти виконанню гуманітарних статей Прикінцевого Акту Наради з питань безпеки і співпраці в Європі.
3). Домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватись підсумки виконання Гельсінкських Угод, Україна як суверенна європейська держава і член ООН була представлена окремою делегацією.
4). З метою вільного обміну інформацією та ідеями домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси, створення незалежних прес-агентств тощо» [1].
Однак у Декларації УГГ зазначалося: «Своїм головним завданням Група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактами порушень на території України Загальної Декларації Прав Людини та гуманітарних статей, прийнятих Гельсінською Нарадою». З цією метою група Сприяння: а) приймає письмові скарги про порушення Прав Людини і робить усе необхідне, щоб ознайомити з ними уряди, які підписали Гельсінкські Угоди, а також світову громадськість; б) опрацьовує зібрану інформацію про правовий стан в Україні та згідно зі ст.19 Загальної Декларації Прав Людини поширює її незалежно від державних кордонів; в) вивчає факти порушення Прав Людини стосовно українців, котрі живуть в інших республіках, щоб надати тим фактам широкого оприлюднення» [2].
За роки своєї діяльності УГГ оприлюднила близько 30 меморандумів, маніфестів, декларацій, звернень та інформаційних бюлетенів. У них піднімалися проблеми політичної, економічної та духовної окремішності українців, захисту прав людини. Ці документи були найпоширенішими мирними методами боротьби УГГ. Через них вона розповідала світу про всі деталі порушень Радянською владою прав та свобод людини в Україні [3, с. 231].
У відповідь на діяльність опозиційного руху офіційна влада вдалася до масових репресій. Протягом 1977 року заарештовано й засуджено до тривалих термінів ув’язнення Миколу Руденка (після його арешту групу очолив Олесь Бердник), Олексу Тихого, Мирослава Мариновича, Миколу Матусевича, Левка Лук’яненка [4, с. 131]. Вже 1979-го внаслідок широкомасштабних репресивних заходів більшість діячів групи опинилися в ув’язненні. Причому тоталітарний режим фабрикував справи проти них не лише за політичними, а й кримінальними статтями, щоб створити дисидентам репутацію карних злочинців. Проте Гельсінська група не саморозпустилася, а продовжувала поповнювати свої лави новими учасниками навіть із таборів і заслання, тобто у неволі теж виходили її документи. Сила і величезна моральна перевага українських правозахисників над тоталітарним режимом полягали в тому, що вони не стали підпільниками, а підписували документи своїми іменами, відкрито демонстрували позицію та вимоги, апелюючи до радянського закону і міжнародних правових документів, підписаних СССР.
З приходом до влади М. Горбачова правозахисників поступово почали звільняти з місць ув’язнень. Втім, пік звільнень припав на 1988 р. і вони перетворили свою діяльність на Українську Гельсінську спілку (УГС), яка продовжувала боротися за права та свободи людей.
Таким чином, у контексті всього опозиційного руху Українська Гельсінська група є унікальна організація, що діяла як легітимна антирадянська організація, а члени УГГ успішно інтегрували боротьбу за незалежність України у ширший глобальний контекст боротьби за права людини. Хоча УГГ була об’єктом жорстоких репресій, вона успішно стала основою для наступного етапу українського визвольного національно-демократичного руху наприкінці 1980-х-на початку 1990-х років, коли вона була перетворена на Українську Гельсінську спілку, і, в свою чергу, на одну з перших партій - Українську республіканську партію.
Література:
1. Декларація Української громадської групи сприяння виконання Гельсінських угод, «Український правозахисний рух». Торонто-Балтімор: Українське видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1978. С.12-13.
2. Бажан О. Г. Українська Гельсінська Спілка: легальна форма протистояння тоталітарному режимові в УРСР. URL: http://ekmair.ukma.edu.ua/handle/123456789/10461 (дата звернення).
3. Зінкевич О. С. Український правозахисний рух. Документи і матеріали. Торонто-Балтімор: Українське видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1978. 477 с.
4. Ухач В. З. Історія держави і права України (конспекти лекції): навчальний посібник. Тернопіль: Вектор, 2011. 378 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
