Зміни в міжнародних відносинах, викликані зникненням з світової політичної арени Радянського Союзу, потягло за собою деякі зміни і в оцінюванні Великої вітчизняної війни. В 1993 року відбувалися перемовини представників Німеччини та білоруських, українських та російських дипломатів, і стосувалися вони компенсаційних виплат громадянам колишнього СРСР, що постраждали від нацистських військ та політики Німеччини під час Другої світової війни. Для компенсації моральних та фізичних втрат, на першому етапі виплат компенсацій Німецький уряд виділив один мільярд, тоді ще, німецьких марок.
Росія та Україна, як найбільш постраждалі країни мали отримати по 400 мільйонів марок кожна. Страждання білоруських громадян були оцінені в 200 мільйонів. До кінця березня цого ж року, міністри закордонних справ офіційно підтвердили це рішення[1].
І вже 4 листопада 1993 року в Москві було прийнято постанову уряду Російської Федерації «Про утворення Фонду взаєморозуміння та примирення». Головними цілями створюванного фонду вказувалися матеріальна допомога громадянам постраждавшим від нацистських переслідувань та виплати їм компенсацій за рахунок коштів що надано в розпорядження Російсікій Федерації Федеративною Республікою Німеччиною. В документі було спеціально акцентовано увагу на сторонах домовленості. З одного боку виступали Російська Федерація, Республіка Білорусь та Україна, а з іншого Федеративна Республіка Німеччина[2].
Згодом, у 2000 році, Німеччина вирішила виплачувати гроші лише через державні банки. Виплатами, з боку Німеччини став займатися фонд «Пам’ять, відповідальність та майбутнє». Через деякий час до цієї програми приєналася Австрія. Виплачуватися гроші в Білорусії, Україні та Росії стали через новостворену програму «Місто зустрічі: діалог».
За цією програмою близько 228 тисяч росіян отримали компенсаційні виплати.
Виплати коливалися від 300 до 7,5 тисяч євро. Загалом програма діяла до 2006 року і росіяни отримали 380 мільйонів євро[3].
Така велика різниця в виплатах пов’язана з тим, що за німецьким законом найбільші виплати отримували в’язні таборів смерті та «іншіх місць примусового ув’язнення, по умовам прирівняних до коцтаборам», а по 300 євро виплачували вивезеним остарбайтерам. Оці «інші місця ув’язнення», за документами, які надавали національні фонди, визнавалися лише за підтвердженням німецьких істориків. В Білорусі таких «місць» було визнано 21, в Україні – 27, в Литві – 9, Латвії – 2.
В Росії такими місцями німці визнали табор b130 в місті Рославль, табор 142 в селищі Урицький та в Гатчині[4].
Свого часу виплати російським фондом були загальмовані внаслідок зловживань та безладу в документах. Неодноразова зміна керівництва фонду не призвела до суттєвих покращань у виплатах. З 1995 року не було публікацій в ЗМІ звітів про використання майна та коштів фонду «Взаєморозуміння та примирення», як цього вимагав Громадянський кодекс[5].
Свою дяльність федеральна державна установа «Фонд взаєморозуміння та примирення» припинив після підписання Путіним 1 березня 2011 року розпорядження про його ліквідацію. Нажаль, близько трьох десятків гуманітарних програм для ветеранів війни та російської молоді перестали діяти.
Згідно розпорядженню, до 15 березня, російські Міністерство фінансів та Міністерство культури мали розрахувати витрати по ліквідації фонду, а до 30 березня затвердити ці витрати і ліквідувати фонд. Нерухоме майно, що належало фонду мало отримати «Росимущество», а рухоме майно діставалося Міністерству охорони здоров’я та соціального розвитку[6].
Література:
1. Звязда. 1993. 16 верасня. С. 1.
2.http://pravo.gov.ru/proxy/ips/?doc_itself=&backlink=1&nd=102027026&page=1&rdk=7#I0
3. https://www.newsru.com/russia/04mar2011/sagur.html#
4. https://fondvp.ru/other/
5. http://www.compromat.ru/page_17431.htm
6. https://mywebs.su/blog/life/4041/
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
