Науково-технічний розвиток людства, зокрема, у сфері біології та медицини, активно ставить нові завдання перед юридичною наукою.
Завдяки такому науково-технологічному поштовху чимало держав світу уже розробили спеціальні законодавчі акти, які регулюють особливості застосування таких технологій із метою реалізації репродуктивної функції людини, а також здійснення прав чоловіка й жінки на батьківство та материнство. Правовідносини пов’язані з застосуванням репродуктивних технологій, безумовно, передусім є різновидом медичної допомоги [1], проте детальний аналіз їх структури, складу суб’єктів, які приймають в них участь, їх взаємних інтересів та зобов’язань дає підставу визначити їх як комплексні. Їм притаманні певною мірою риси цивільно-правових, сімейно-правових та навіть адміністративно-правових відносин. Залежно від певних елементів та стадій реалізації репродуктивного процесу в дію регулювання відносин вступають і «домінують» певні правові норми. Сімейний кодекс України регулює питання застосування штучного запліднення та імплантації зародка у главі 12 (визначення походження дитини), зокрема, встановлюючи правила визначення походження дитини від батька, матері при штучному заплідненні та імплантації зародка (ст.123 СК України) і правило про неможливість оспорювання батьківства батьком дитини, якщо він дав згоду на штучне запліднення своєї дружини (ч.5, ст.136 СК України), а також аналогічне правило у випадку виникнення спору про материнство (ч.2, ст.139 СК України) [2]. У ст.281 ЦК України (Право на життя) передбачене право фізичної особи на штучне запліднення та перенесення зародка в організм жінки [3]. Також, Закон України «Про заборону репродуктивного клонування людини» (№2231) від 14 грудня 2004 р. наголошує, на особливому випадку обмеження можливостей штучного відтворення людини з метою забезпечення принципу поваги до людини, визнання цінності та цілісності особистості [4].
Безумовно, застосування сурогатне материнство, як елемент допоміжних репродуктивних технологій (далі - ДРТ) є складною та «ризикованою» щодо очікуваного результату медичною процедурою та, відповідно, - послугою, тому формування ефективного механізму їх правового регулювання є актуальним завданням і пріоритетом не тільки у масштабах однієї держави, а й можливо, цілої міжнародної спільноти. Варто погодитись із дослідницею А. Головащук, яка у правовому регулюванні ДРТ пропонує виділити три рівні: міжнародний рівень; рівень національного законодавства держави та договірне регулювання [5].
Договірне регулювання є останнім, третім, етапом розвитку застосування ДРТ у світовій практиці. Звичайно, в Україні поки що і другий етап не повністю завершився, адже не існує спеціального закону, який би врегулював ці питання. Проте, договір як інструмент регулювання даних правовідносин, уже цілком вкоренився у вітчизняній практиці.
Сьогодні чимало правовідносин уже не можуть бути врегульовані лише нормами публічного або лише нормами приватного права. З цього приводу Ю. Тихомиров зазначав, що розуміння права як свого роду юридичного консенсусу припускає узгодженість, пошук та офіційне визнання нормативної міри соціальних домовленостей і компромісів. У праві завжди представлені обидві грані інтересу, і пріоритетність може виражати усередненість або узгодженість соціальних інтересів. Учений вказував на відому рухомість меж між публічними та приватними інтересами, яка виражається в тому, що певні явища перестають мати суспільний або державний інтерес та зберігають значення інтересів приватного характеру. А можливо і навпаки, коли певні приватні інтереси, зважуючи на їх суспільне значення, визнаються правом як публічні інтереси. Ним вказувалося, що часто відповідь на питання – чи існує в певному випадку публічний інтерес, чи ні – залежить від аналізу конкретних обставин. І оцінка публічного (суспільного) інтересу ускладнюється, як правило, тим, що дана категорія не є постійною у просторі та часі [6, с. 65-66].
У зв’язку з описаними вченим процесами так і склалося, що застосування ДРТ також пройшовши шлях свого розвитку, вийшло на те, що левова частка правовідносин регламентується договірними інструментами. Власне, у науці склалося усталене розуміння договору як гнучкого та ефективного інструменту регулювання суспільних відносин.
Професор О. Яворська зазначає, що у цивілістичній науці традиційним є трактування договору в декількох аспектах. Договір розглядається як підстава виникнення прав та обов’язків сторін, різновид юридичних фактів, правочинів – дія, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Договір є правовідношенням, що виникає з договору – правочину. Договір – документ, в якому фіксується воля сторін, погоджені ними умови. Науковці обґрунтовують ще один аспект поняття "договір" як домовленості в розумінні результату дій осіб. На їхню думку, будь-який договір складається з певного набору умов, в яких виражена досягнута домовленість сторін. В такому випадку договір розглядається яне як домовленість в розумінні дій осіб, а як домовленість в розумінні результату цих дій [7, с. 149].
Натомість, А. Головащук зосереджує увагу на тому, що у зарубіжних країнах відносини між потенційними батьками і сурогатною матір’ю також регулюються за допомогою договору. Наприклад, за законодавством Республіки Казахстан батьками дитини, яка народилася на підставі договору сурогатного материнства визнається подружжя. Діюче законодавство Казахстану урегульовує питання правових наслідків договору сурогатного материнства. Так, у разі народження згідно з договором сурогатного материнства двох і більше дітей подружжя в рівній мірі несуть відповідальність за кожну народжену дитину. Регулювання відносин між учасниками сурогатного материнства у Казахстані здійснюється на основі договору, який укладається у відповідності з вимогами законодавства [8, с. 187].
Таким чином, наголосимо, що під «договором сурогатного материнства» – пропонуємо розуміти цивільно-правовий правочин, різновид ДРТ, який укладається, між особами, які бажають стати батьками (майбутніми батьками), та жінкою (сурогатною матір'ю), яка надає згоду на перенесення в її організм ембріона людини (чоловічої та жіночої гамет, або чоловічого сперматозоїда) в умовах акредитованого закладу охорони здоров'я, а також виносити й народити дитину, за умови подальшої передачі дитини її батькам, з компенсацією або без такої.
При застосуванні допоміжних репродуктивних технологій пацієнт має право на: отримання повної і достовірної інформації про стан свого репродуктивного здоров'я; отримання інформації про застосовувані допоміжні репродуктивні технології, ефективності, оптимальні терміни їх застосування, можливий ризик, побічні ефекти і ускладнення, медичні та правові наслідки, а також про альтернативні методи надання медичної допомоги; використання донорських статевих клітин; вибір сурогатної матері; реалізацію інших прав відповідно до цього Закону та інших актів законодавства.
При застосуванні допоміжних репродуктивних технологій вибір статі майбутньої дитини не допускається, за винятком випадків високої ймовірності успадкування захворювань, пов'язаних зі статтю. Перелік таких захворювань визначається Міністерством охорони здоров'я України.
Часом укладення договору виношування дитини є момент завершення операції з імплантації зародка. Тобто лише після вчинення таких дій договір є укладеним. Це дає можливість стверджувати, що договір за своєю природою є реальним.
Виділимо і сторони такого договору. Їх є три: подружжя, біологічна мати, медичний заклад, який має дозвіл на проведення операцій з імплантації зародка.
Цей договір укладається на час вагітності. Часові межі вагітності у кожному конкретному випадку визначити досить важко, а тому у договірних відносинах сторони перебуватимуть до моменту народження дитини або моменту іншого припинення вагітності.
Таким чином, необхідно, у майбутньому спеціальному законі закріпити засади правового статусу сторін договору про сурогатне материнство, до яких віднесені: вимоги до осіб майбутніх батьків і сурогатної матері, а також обмеження у частині змоги бути батьками, які вдаються до застосування ДРТ; регламентування обов’язків подружжя щодо сурогатної матері; регламентування обов’язків сурогатної матері стосовно власного здоров'я, плоду та майбутніх батьків; право батьків на визначення і зміну статі дитини у разі існування загрози генетичних хвороб або інших медичних показань.
Істотними умовами договору про сурогатне материнство таким чином є : предмет договору; інформація про осіб, які його укладають; права та обов’язки сторін (серед яких зобов’язання сурогатної матері дбати про своє здоров'я, проходити регулярні медичні обстеження, повідомляти про можливі загрози власному організму та плоду, обов’язок передати дитину після народження, а також зобов’язання майбутніх батьків оплатити усі витрати щодо укладення та виконання договору, утримання сурогатної матері, інших обумовлених договором поточних витрат, компенсації за виконання договору, обов’язок прийняти народжену дитину та зареєструвати свої батьківські права); ціна договору (яка покриває всі витрати на сурогатну матір та її компенсацію); строк договору (~1 рік); генетична спорідненість із майбутніми батьками (одним із батьків) та порядок її підтвердження; точна адреса медичного закладу, де відбувається штучне запліднення, обстеження й пологи; ПІБ відповідального лікуючого лікаря за здоров'я сурогатної матері та плоду; відповідальність за невиконання договору; форс-мажорні обставини (у тім числі, ті, що стосуються звільнення від відповідальності сурогатної матері)
Сьогодні регулювання невиконання договору сурогатного материнства або неналежного його виконання нині, за відсутності профільного закону, відбувається на основі загальних норм цивільного законодавства щодо договору та договору на виконання послуг. Таким чином, застосування методів репродуктивної медицини, зокрема і методів імплантації зародка, зачатого подружжям, є, безумовно, моральним, а договірне регулювання цієї діяльності – можливим та необхідним.
Література:
1. Основи законодавства України про охорону здоров’я : Закон України від 19.11.1992 р. № 2801-XII. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2801-12/print
2. Сімейний кодекс України: Закон України від 10 січня 2002 року № 2947-III. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2947-14#Text
3. Цивільний кодекс України : Закон України від 16.01.2003 р. № 435-IV. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15
4. Про заборону репродуктивного клонування людини : Закон України від 14 грудня 2004 р. №2231. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2231-IV#Text
5. Головащук А. П. Цивільно-правове регулювання відносин, пов’язаних із застосуванням допоміжних репродуктивних технологій. дис… к. ю. н. К., 2017. 258 с.
6. Тихомиров Ю. А. Публичное право: учебник. М.: БЕК, 1995. 496 с.
7. Яворська О. С. Договірне право як регулятор цивільних відносин. Соціально-економічні проблеми сучасного періоду України. 2008. Вип. 6 (74). С. 148-158.
8. Головащук А. П. Цивільно-правове регулювання відносин, пов’язаних із застосуванням допоміжних репродуктивних технологій. дис… к.ю.н. К., 2017. 258 с.
________________
Науковий керівник: Мусієнко Андрій Володимирович, кандидат наук з державного управління, доцент, Київський національний університет імені Тараса Шевченка
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
