Історія повсякденності уже набула загальної легітимації в українській історіографії і стала одним із зрізів минулого, без якого розповідь про минуле буде неповною. Розуміючи, за Ф. Броделем, що «повсякденність – та сторона життя, в яку ми буваємо втягнутими, навіть не усвідомлюючи, – звичка чи навіть рутина, це тисячі дій, що плинуть і закінчуються наче самі по собі, виконання яких не вимагає нічиїх рішень та котрі відбуваються, щиро кажучи, майже не торкаючись нашої свідомості [1, с. 15]. Виходячи з такого бачення сутності повсякдення, зрозумілою є широта діапазону аспектів дослідження історії повсякдення. Уявлення про різноплановість тематики можуть скласти, наприклад, матеріали всеукраїнської конференції «Історія повсякденності: теорія та практика» [2], збірник якої містить близько дев’яноста тем. На конференції обговорювались питання методології, історіографії, тематичної спрямованості історії повсякдення і т. д. Історіографія історії повсякденності має і фундаментальні синтетичні праці, що охоплюють увесь спектр минулого на певній території та в певну добу. З 2010 р. Інститутом історії України НАН України зініційована серія монографічних видань під назвою «З історії повсякденного життя в Україні», першою з яких стала монографія «Нариси повсякденного життя радянської України в добу непу (1921 – 1928 рр.) [3]. Є усі підстави твердити про теоретико-методологічні напрацювання та досвід висвітлення історії повсякдення, про окреслення контурів джерельної бази для вивчення повсякденної історії.
У комплексі історичних джерел з історії повсякдення є і періодична преса, яка містить величезні пласти інформації про життя соціуму у різних часових проміжках. Проілюструємо це на прикладі губернської газети «Киевлянин» (1864 – 1919 рр.), яка була найпоширенішою в усьому Піденно-Західному краєві. Змінюючи свій характер від ліберальної громадсько-політичної газети до консервативної у ХХ ст., вона видавалась великим накладом, а отже, інформація з неї була доволі поширеною.
Систематизація публікацій з «Киевлянина» кінця ХІХ – поч. ХХ ст. про повсякдення населення Уманського повіту показала, що введення до наукового обігу інформації з газетних шпальт значно розширить уявлення про повсякденне життя.
Уманський повіт серед дванадцяти повітів Київської губернії ХІХ – поч. ХХ ст. був третім за величиною площі та другим за густотою населення, яке мало поліетнічний та поліконфесійний склад. Найбільше публікацій присвячено сільським мешканцям, які становили переважну більшість у порівнянні з населенням повітового центру. На шпальтах «Киевлянина» було виявлено близько 40 заміток про девіантну поведінку в родинах мешканців Уманського повіту, про сімейно-шлюбні відносини, про суспільну мораль. За тематичною ознакою це інформація про самосуд селян над крадіями (3 публікації), про насильство в сім’ї (7 публ.), про проблему «батьки-діти» (2 публ.), про убивство дружини за подружню зраду (11 публ.), про вбивство родича в стані алкогольного сп’яніння (10 публ.), про вбивство родича в процесі суперечки за землю (2 публ.), про вбивство проституток (2 публ.). Ці матеріали доповнюють історію повсякдення, але особливий інтерес складають загальні характеристики сільського життя.
Консервативний «Киевлянин» публікував роздуми власних кореспондентів про упадок моралі в середовищі сільського соціуму, який найдовше зберігав патріархальні традиції. В одному з жовтневих номерів 1909 року поміщена кореспонденція з Уманського повіту про те, як революційна хвиля (революція 1905 – 1907 рр. – авт.) розбурхала сільський уклад. Призвідцем усіх перемін автор публікації називає сільську молодь, «яка у вищій мірі є розгнузданим елементом, через який сільське життя втрачає свою привабливість» [4, с. 4]. Цю молодь охарактеризовано так: вона в переважній більшості грамотна, але зовсім не вихована, у неї нема страху перед авторитетами, яким традиційно керувалося старе покоління селян; у неї нема почуття релігійності і нема страху перед начальством, якого село і не має. Грамотність дає можливість селянській молоді читати газети, які поставляють «напівінтелегенти міських поселень», а з газет вона робить висновок про вседозволеність, якою підміняється поняття «свобода». Відтак, зменшується і авторитет батьків і старші покоління втрачають вплив на молодь. Поширюються п’янство, крадіжки, розбої. Розгнузданості сільського життя сприяє відсутність сільської поліції, яка б могла підтримувати хоч загальний порядок. А так і видимість порядку нема кому створювати. Загальна поліція – становий пристав і урядник – далеко від щоденного сільського життя і, до того ж, вони не мають особливого бажання займатися побутовими речами. Про мирових посередників, як охоронців сільського спокою і мови бути не могло. Навіть волосний суд, до якого селянин має право звертатися за захистом, названий пародією на суд, де культивується не ідея правосуддя і справедливості, а процвітає волокіта і хабарництво. А тому процвітає безкарність. Коли вже вона добре дістане, то вдаються до такої форми помсти як підпал. І як правило, селяни знають хто підпалив, але не видають його так як самі бояться пожежі.
Резюмуючи свою характеристику сільських настроїв, автор публікації зазначив, що «в наших селах керівна роль переходить в руки плохих елементів» [5, с. 4]. І якщо як шлях в майбутнє вказується на демократизацію виборного земства і збільшення в ньому селянського елемента, то при таких настроях і повадках цього елемента, перспектива майбуття є дуже не визначеною. «Коли старші бояться молодих, а молоді схильні до розбою, може получитися така «демократизація», від якої її жертви вовком завиють» [6, с. 4]. Такою безрадісною представлена характеристика сільських настроїв.
Загальна характеристика сільського життя мала своє продовження в наступних номерах «Киевлянина». У номері за 8 листопада 1909 року опублікована кореспонденція з Уманського повіту про святкові дні в селянському побуті. Тоді це питання дещо втратило свою гостроту на відміну від ситуації двадцяти-двадцятип’ятирічної давності, коли святкових днів було дуже багато. А так як найбільше їх припадало на літо, то це негативно відображалось на польових роботах. Так, селяни святкували: усі недільні дні, усі двонадесяті свята, табельні дні (царські свята) їх примушувала святкувати поліція, а загалом вони святкували усі дні – пережитки язичництва. Зокрема святкували: Прокопія «паликопи», Гавриїла «громника», «десяту п’ятницю», «чистий четвер», «праву середу», Івана Купала тощо. Автор осудливо пише про те, що через велику кількість свят іноді в саму гарячу пору збору урожаю селяни не працювали. «Часто хліб гнив від дощів або зерно обсипалося від спеки, але селяни ходили, склавши руки, і не наважувались порушити «празник» [7, с. 4]. З огляду на це, в деяких сільськогосподарських товариствах, у т. ч. і в Київському, піднімалося питання про необхідність скорочення кількості святкових днів як один із шляхів поліпшення добробуту селян.
Та за двадцять п’ять останніх років, – написав кореспондент губернської газети, – життя саме внесло корективи у селянський побут і кількість святкових днів поступово скорочувалася. Народні свята відходили на задній план, а на передньому превалювали табельні дні. За імператорства Олександра ІІІ видане розпорядження, щоб урочисте святкування табельних днів з буднів переносилось на недільні дні. З того часу поліція перестала забороняти працювати селянам в дні царських свят. До того ж, старші покоління, що пам’ятали кріпацтво, відходять і поступово забуваються свята з язичництва. «Паликопи» і «громники» святкувалися старими людьми, які практично не зайняті у польових роботах. Селяни в гарячу пору працюють не звертаючи увагу на маленьке святечко.
З долею невдоволення автор пише про так звані «праздники» місцевого значення (співвідносяться з храмовими посвятами – авт.), які не підвласні часові, і які припадають зазвичай на жовтень і листопад. Релігійний підтекст у святкуванні «праздників» часто забувається і вони перетворюються на величезну гостину з п’янством і розгулом. «На такі «праздники» збираються в селі сусіди, родичі з інших сіл, підходять жебраки і бражничання продовжується цілий тиждень» [8, с. 4]. Взагалі релігійність серед селянської молоді, особливо чоловічої статі, яка побувала на відхожих промислах і трохи грамотна, помітно зменшується. Це викликало занепокоєння, тому що з релігійністю пов’язані моральні норми, які порушувалися. І такі процеси можуть привести до того, що потрібно буде не скорочувати кількість святкових днів, а навпаки, запроваджувати поняття «Божих днів».
Дана розвідка утверджує в думці, що публікації періодичної преси є невичерпним джерелом для вивчення історії повсякдення.
Література:
1. Бродель Ф. Структуа повсякденності: можливе і неможливе. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV – XVIII ст. / пер. з фр.: в 3-х т. К.: Основи, 1997. Т. 1. С. 15.
2. Історія повсякденності: теорія та практика. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції, 14 – 15 травня 2010 р., Переяслав-Хмельницький / Упоряд.: Лукашевич О. М., Нагайко Т. В. Переяслав-Хмельницький, 2010. 246 с.
3. Нариси повсякденного життя радянської України в добу непу (1921 – 1928 рр.): Колект. монографія / Відпов. ред. С. В. Кульчицький: В 2 ч. Ч. 1. К., 2009. 445 с.; Ч. 2. К., 2010. 382 с.
4. Уманский у. Киевлянин. 1909. 31 октября. С. 4.
5. Уманский у. Киевлянин. 1909. 31 октября. С. 4.
6. Уманский у. Киевлянин. 1909. 31 октября. С. 4.
7. Уманский у. Киевлянин. 1909. 8 ноября. С. 4.
8. Уманский у. Киевлянин. 1909. 8 ноября. С. 4.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
