Входження України до різноманітних європейських структур має сприяти виконанню Україною взятих на себе зобов’язань судового захисту національними судами прав і законних інтересів іноземців та осіб без громадянства. Ці положення відображено в національному та міжнародному законодавстві. Головне місце серед гарантій судового захисту особи належить Конституції України, відповідно до якої звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо гарантується Конституцією України (ст. 8). Іноземці й особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, установленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземцям і особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, установленому законом (ст. 26) [1, с. 206].
Погоджуючись із вищенаведеною думкою О.П. Світличного, зазначимо, у багатьох випадках, які які виникають у іноземців та осіб без громадянства, це питання стосується їх захисту в адміністративному суді при розгляді судової, адже у більшості випадків вказана категорії осіб самостійно не в змозі захистити свої права і законні інтереси, а тому процесуальне представництво в адміністративному cудочинстві цієї категорії осіб має для них важливе значення.
Згідно ст. 55 КАС України сторона, третя особа в адміністративній справі, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Особиста участь у справі особи не позбавляє її права мати в цій справі представника [2]. Вказана норма закріплює положення про можливість використання в адміністративному судочинстві процесуального представництва, відповідно до якого сторона (іноземець або особа без громадянства), а також третя особа в адміністративній справі можуть брати участь в адміністративному судовому процесі особисто або через представника.
У свою чергу ст. 56 КАС України закріплює положення про можливість використання в адміністративному судовому процесі процесуального представництва, відповідно до якого права, свободи та інтереси малолітніх та неповнолітніх осіб, які не досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді їхні законні представники – батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом. Права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб, які досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати в суді їхні законні представники – батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі у таких справах відповідно неповнолітніх осіб, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена. Суд з метою захисту прав, свобод та інтересів неповнолітніх осіб, які досягли віку, з якого настає адміністративна процесуальна дієздатність, непрацездатних фізичних осіб і фізичних осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, та які беруть участь у справі, може залучити до участі у справі їхніх законних представників [2].
О.В. Россильна підкреслює, що «статус» інституту процесуального представництва як міжгалузевого суміжного інституту, що притаманний усім без винятку процесуальним галузям права. Незалежно від наявних відмінностей процесуальні галузі мають подібний предмет правового регулювання (господарський та цивільний процес регулюють питання представництва практично ідентично, кримінальний процес має деяку специфіку) [3, c. 91]. Зважуючи, що процесуальне представництво торкається усіх видів вітчизняного судочинства, являється слушною думка Я. П. Зейкана, який звертає увагу по суті на п’ять видів юрисдикції. Справи вирішуються в порядку цивільного, адміністративного, господарського та кримінального судочинства. Крім того, розгляд справ про адміністративні правопорушення також вирішується за окремою процедурою, яка не врегульована спеціальним процесуальним кодексом, але має відмінності від інших видів судочинства. На його думку цивільне, адміністративне та господарське судочинство можна було б звести в єдиний процесуальний кодекс, передбачивши у ньому окремі особливості розгляду тих чи інших видів справ, що значно полегшило би роботу суддів, адвокатів. Звертаючи увагу на відсутність принципових заперечень для того, щоб повністю уніфікувати питання представництва в цивільних, господарських та адміністративних справах [4, с.117].
Отже, при здійсненні адміністративного процесуального представництва виникають відповідні правовідносини, які ґрунтуються на договорі чи законі.
Відповідно до КАС України та чинного законодавства у визначених випадках, з метою захисту прав, свобод та інтересів осіб, законодавцем встановлено перелік осіб, які, можуть звертатися до адміністративного суду із адміністративними позовами. Оскільки законодавство України не містить будь-яких обмежень судового захисту щодо іноземців та осіб без громадянства, захист їх прав і свобод та законних інтересів, в суді їх можуть представляти органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду. Статтею 53 КАС України встановлено перелік осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. До них належать Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, державні органи, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи [2].
Що стосується представницької функції прокурора, то слід зазначити, що редакція ч. 2 ст. 60 КАС України до внесення змін до Кодексу адміністративного судочинства України була викладена в такій редакції: «Прокурор здійснює в суді представництво інтересів громадянина або держави в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами, і може здійснювати представництво на будь-якій стадії адміністративного процесу». Ми вважаємо, що попередня редакція більш детально регламентувала функції представництва прокуратурою інтересів громадянина в адміністративному процесі. Стосовно представництва в адміністративному суді інтересів громадян, то слід звернути увагу на положення закріплені в ст. 131-1 Конституції України, яка не обмежує право прокурора представляти інтереси громадян в суді. Водночас, згідно ст. 24 Закону України «Про прокуратуру», формами представництва прокурором інтересів громадянина в адміністративному суді є: подання позовної заяви (заяви, подання); подання апеляційної чи касаційної скарги на судове рішення в адміністративній справі; подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами, заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом в адміністративній справі [5]. Незважаючи на певні недоліки Закону України «Про прокуратуру» представницька функція прокурора щодо інтересів громадянина у цьому Законі суттєво відрізняється від форм представництва прокурора в чинному КАС Україні, яка фактично відсутня і не має чіткого законодавчо виваженого спрямування, що є недоліком чинного КАС України.
З метою усунення недоліків законодавчого регулювання представництва прокурором інтересів громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) доцільно було б у чинному Кодексі адміністративного судочинства України передбачити окрему статтю норми якої регулювали б участь у судовому процесі прокурора з метою захисту прав, свобод та інтересів громадянина України, іноземця або особи без громадянства.
Отже, відповідно до законодавства процесуальне представництво може ґрунтуватися на договорі, законі, акті органу юридичної особи або адміністративному акті, може бути добровільним (ґрунтується на воєвиявленні сторін) та обов’язковим ( в силу закону), здійснюється особами, перелік яких встановлено законом.
Таким чином, процесуальне представництво іноземців та осіб без громадянства в адміністративному процесі – це діяльність уповноважених суб’єктів публічних прововідносин, діяльність яких спрямована на захист публічних суб’єктивних прав та інтересів іноземців та осіб без громадянства, а також сприяння адміністративному суду в з’ясуванні об’єктивної істини у справі, прийнятті обґрунтованого, справедливого і законного судового рішення.
Список використаних джерел:
1. Світличний О.П. Судовий захист іноземців та осіб без громадянства. Київський часопис права. 2021. № 4. С. 205–210.
2. Кодекс адміністративного судочинства України: Закон України від 06.07.2005 р. № 2747-IV. Відомості Верховної Ради України. 2005. №35-36, №37. Ст. 446.
3. Россильна О. Правова природа представництва в господарському процесі. Вісник Київського національного університету імені Т. Шевченка. Юридичні науки. 2013. № 3 (97). С. 90–91.
4. Зейкан Я.П. Адвокат: навички професії: практ. посіб. К.: КНТ, 2008. 788 с.
5. Про прокуратуру: Закон України від 14.10.2014 р. № 1697-VII. Відомості Верховної Ради України. 2015. № 2-3. Ст. 112.
_______________________________
Науковий керівник: Світличний Олександр Петрович, доктор юридичних наук, професор, професор кафедри цивільного та господарського права, Національний університет біоресурсів і природокористування України
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
