Ключовою проблемою теорії перехідного правосуддя є недопущення політизації питань розбудови миру, що може призвести до дисбалансу між інтересами жертв конфлікту та винних осіб. У цьому сенсі важливим питанням є співвідношення понять «справедливість» та «історична пам'ять», які є ядром досліджуваної концепції. Під справедливістю в рамках перехідного правосуддя пропонуємо розуміти суб’єктивне бачення жертвами конфлікту з обох сторін характеру порушення їхніх прав, кола винних в цьому осіб, які зобов’язані відшкодувати завдану їм шкоду, а також понести відповідне кримінальне покарання. Тобто, ми маємо ситуацію, коли в рамках перехідного правосуддя об’єктивна історична правда протиставлена суб’єктивній справедливості.
Перша відображає конфлікт через призму фактів, які потребують міжнародно-правової оцінки, а друга – через необхідність отримати сатисфакцію за завдану шкоду. Модель перехідного правосуддя працює одночасно з двома категоріями, які не є взаємовиключними. Примирення та неповторення досягаються на рівні історичної правди, а компенсації та репарації – на рівні справедливості. На підтвердження нашої думки Стівен Гагелер зазначає, що концепція справедливості не завжди покладається на концепцію правди. Правда на перехідному етапі є основою справедливості, і відображає співвідношення інтересів індивіда та суспільства [1, с. 208]. Вбачається, що інтереси індивіда зумовлені справедливістю жертв конфлікту, а історична правда – зацікавленістю суспільства у мирі та безпеці.
Пропонуємо більш детально схарактеризувати «історична пам'ять». На думку Кріса Брантса, сучасна парадигма перехідного правосуддя стверджує, що в основі історичної пам’яті є історія страждань жертв конфлікту. Колективна пам'ять формується саме на підставі окремих індивідуальних порушень прав людини в умовах конфлікту [2, с. 48]. Вбачається, що історична пам'ять, як основа неповторення конфлікту у майбутньому, формується з індивідуальних історій порушення прав людини. Зрештою, ці історії утворюють національний контекст перехідного правосуддя, з яким безпосередньо працюють міжнародні і національні інституції. Тобто, історична пам'ять важлива не тільки як запобіжник, вона показує характер насильства, яке супроводжувало конфлікт.
Тому слід говорити про здатність історичної пам’яті пов’язувати жертв конфлікту єдиними спогадами про протиправні дії винних осіб. Як підтвердження нашої думки, наведемо тезу Каміли Гомес, яка стверджує, що історична пам'ять показує наявність напруги між офіційними і неофіційними наративами, і представляє собою частину сценарію перехідного правосуддя. В цих наративах відображається зіткнення різноманітних наборів соціальних цінностей і позицій влади. По суті, історична пам'ять представляє собою засіб впливу на соціально-політичні процеси в постконфліктних державах [3, с. 11].
Вважаємо, що історична пам'ять наділена здатністю формувати ідеологічні запобіжники, які сприяють примиренню та неповторенню насильства. Основою цих запобіжників є неприпустимість порушення прав людини, які раніше мали місце та призвели до соціальних потрясінь. Тобто, за допомогою історичної пам’яті можна зняти напругу між офіційними і неофіційними наративами, що є основою розбудови суспільного діалогу на перехідному етапі розвитку держави. Частково цю думку розкриває Робінс Саймон, який доходить висновку, що історична пам'ять демонструє реальність, розкриває прагнення жертв та необхідність у визнанні їхніх спогадів і свідчень. Історична пам'ять повинна бути деполітизованою, адже вона буде систематично пригнічувати спогади жертв конфлікту, що обов’язково у майбутньому призведе до віктимізації, тобто перетворення на жертву злочинного посягання [4, с. 21].
Очевидно, що через визнання та належну правову оцінку страждань жертв конфлікту, відбувається формування історичної пам’яті, яка становить основу національної ідентичності. Особливу увагу слід надати твердженню про необхідність деполітизації історичної пам’яті. На нашу думку, такий результат досягається саме на рівні міжнародного кримінального права, оскільки факти, які надають жертви конфлікту, отримують правову оцінку саме в рамках кримінального переслідування. Саме цим і обумовлена ідеологічна роль останнього в рамках моделі перехідного правосуддя.
Також варто погодитися з тезою про ризики віктимізації жертв конфлікту у майбутньому, у разі політизації історичної пам’яті. Це може бути реакцією на пригнічення спогадів, внаслідок чого влада знову перейде межу та застосує насильство у якості інструменту формування необхідних наративів. О. С. Двуреченська наголошує, що історична пам’ять – це один з головних компонентів формування української національної ідентич¬ності. Спільне уявлення про минуле власного народу є основою для згуртування народу і його подальший розвиток як нації. При чому, історична пам’ять займає важливе місце не лише у розвитку консолідації української нації, але й у відносинах України з іншими державами [5, с. 61].
Вбачається, що науковець акцентує увагу на здатності історичної пам’яті до консолідації постконфліктного суспільства навколо пережитого насильства та системних порушень прав людини. Слід лише частково погодитися з такою думкою, оскільки консолідація в рамках перехідного правосуддя відбувається не навколо пережитого соціального потрясіння, а навколо ідеї недопущення таких конфліктів у майбутньому заради сталого розвитку країни. З цього приводу В. Л. Бабка зазначає, що історична пам’ять представляє собою сукупність процесів і результатів запам’ятовування, збереження, відтворення та забування соціокультурними групами спільного культурно-історичного досвіду [6, с. 177–178].
На нашу думку, це визначення поєднує взаємовиключні категорії: запам’ятовування та забування. Саме останнє є фактором ризику, який може призвести до виникнення конфлікту у майбутньому. Тому, варто говорити про узагальнення історичного досвіду окремими соціокультурними групами, його опрацювання та формування на цій основі вектору майбутнього розвитку. З огляду на вищенаведене, пропонуємо під історичною пам’яттю розуміти узагальнений історичний досвід жертв про факти порушення прав людини в умовах конфлікту, які розкривають характер суспільної напруги, демонструють розбіжності соціально-політичних наративів, а також використовуються в рамках перехідного правосуддя у якості базису неповторення насильства у майбутньому та формування національної ідентичності.
Таким чином досліджені категорії мають важливе значення в рамках реалізації стратегії перехідного правосуддя в постконфліктних або поставторитарних державах. Ці категорії є взаємообумовленими та відображають сукупність об’єктивних та суб’єктивних поглядів на збройний конфлікт, роль окремих учасників в ньому, а також характер порушення прав людини та насильства. Пошук справедливості та формування історичної пам’яті також є взаємозалежними категоріями, оскільки без чіткого бачення позиції жертв конфлікту щодо його передумов та наслідків, не можливо сформувати історичну пам'ять про цей конфлікт.
Література:
1. Stephen Gageler Truth and justice, and sheep. Australian Bar Review. 2018. Vol. 46. Рр. 205–218.
2. Chrisje Brants Transitional Justice: History-Telling, Collective Memory, and the Victim-Witness. International Journal of Conflict and Violence. 2013. Vol. 13. Рр. 27–49.
3. Camilо Gomez Victims’ collective memory and transitional justice in post-conflict Colombia: the case of the March of Light. Memory Studies. 2019. Vol. 7. Рр. 2–14.
4. Gready Paul, Robins Simon From Transitional to Transformative Justice: a New Agenda for practice. The International Journal of Transitional Justice. 2014. Vol. 8. Рр. 1–23.
5. Двуреченська О. С. Місце історичної пам’яті у розвитку України як суб’єкта сучасних міжнародних відносин. Political Science. 2014. № 1 (105). С. 59–63.
6. Бабка В. Л. Історична пам'ять як фактор політичного впливу в незалежній Україні: дис... канд. політ. наук: 23.00.03. Ніжин. 2016. 243 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
