Для забезпечення реальності індивідуальних прав недостатньо визнати у актах позитивного права їх належність особі, потрібно також передбачити чіткий і зрозумілий механізм реалізації та захисту цих прав. Американський правознавець Рональд Дворкін у фундаментальній роботі «Серйозний погляд на права» висловлює прихильність до зазначеного підходу та зазначає, що відсутність законодавчої регламентації порядку реалізації прав людини перетворює останні на абстракцію, загальну мету, у викладі якої не вказано, які компроміси можливі щодо неї за конкретних обставин [1, С. 143].
Ідеєю прав людини пронизані тексти конституцій модерних демократичних держав. Укладачі цих документів виходили з того, що саме за допомоги прав особистість отримує можливість реалізовувати свій потенціал, долучатися до соціальних благ та втілювати у життя будь-які інтереси, що не суперечать суспільним. Інакше кажучи, суб’єктивні (особисті) права окреслюють простір для самореалізаціїї, вони є політичними козирями в руках індивідів, які «вступають у гру» тоді, коли з певної причини колективна мета не є достатнім виправданням, щоб відмовити їм у тому, що вони як індивіди бажають мати чи робити, чи щоб не завдати їм певних збитків або шкоди [1, С. 12]. Гарантування простору свободи, на який не можуть зазіхати інші суб’єкти, полягає не тільки у загальному обов’язку утримання від порушення меж цього простору, а також у можливості захисту, відновлення права або відшкодування завданої моральної та матеріальної шкоди [2, С. 34-35].
У розвиток наведеної тези важливим є додати, що суб’єктивні права виконують роль «запобіжника» проти свавільного здійснення державою своїх повноважень у відносинах з приватними особами. Приміром, в Основному Законі ФРН закріплено таке фундаментальне правило: «Нижчезазначені основні права є обов’язковими для законодавчої, адміністративної і судової влади як безпосередньо діюче право», яке слід розуміти так, що, з одного боку, права людини окреслюють межі втручання держави у суспільні відносини, а з іншого – «… виступають критерієм справедливості, як загальної, соціальної, так і застосованої як принцип права у конкретних ситуаціях» [3].
У статті 3 Конституції України зафіксовані положення, сутнісно подібні до цитованого вище припису Основного Закону ФРН, втім, текстуально вони виглядають дещо інакшими: «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави» [4]. Проаналізувавши вказані положення, а також звернувшись і до інших норм української конституції, стає цілком очевидним, що їх сформульовано згідно із концепцією людиноцентризму. Остання передбачає, що головним «дороговказом» для держави є людина та її потреби. Але що робити, коли носії владних повноважень відступають від цих фундаментальних правил, не виконуючи покладених на них зобов’язань?
Таким чином, перед нами постає проблема захисту суб’єктивних прав від порушення з боку держави, її органів і посадових осіб. Не можна залишати поза увагою той факт, що забезпечення можливості звернення приватної особи до незалежної інституції з метою оспорювання діяльності представників влади є неодмінною умовою ефективної реалізації належних їй (особі) прав. Саме тому визнання фундаментальних прав людини нерозривно пов’язане зі становленням інституту адміністративної юстиції, оскільки останній передбачає відповідні можливості для приватної особи. У наукових працях, присвячених цій проблематиці, можна зустріти досить влучний вислів, відповідно до якого означений інститут є своєрідним барометром, що визначає ступінь захищеності прав особи [5, С. 7].
В Україні про необхідність утворення дієвого способу судового захисту суб’єктивних публічних прав вперше почали замислюватися відразу після набуття незалежності. Цьому питанню приділялася значна увага у програмних документах, які визначали напрямки подальшого розвитку нашої держави. Серед цих документів потрібно відзначити Концепцію судово-правової реформи, затверджену Парламентом України у квітні 1992 р., відповідно до якої планувалося запровадити адміністративне судочинство, метою якого є «розгляд спорів між громадянином і органами державного управління». У ході судової реформи суди, що спеціалізуються на розв’язанні вказаних спорів, повинні сформувати окрему систему судових установ [6].
В Указі Президента України «Про заходи щодо впровадження концепції адміністративної реформи в Україні» від 22 липня 1998 р. більш чітко визначалися подальші кроки по забезпеченню особи ефективним засобом судового захисту прав від порушень з боку суб’єктів владних повноважень. Зокрема, підтверджено необхідність поетапного формування системи спеціалізованих адміністративних судів та відзначено важливість створення правової бази для повноцінного запровадження в Україні адміністративного судочинства, включно із прийняттям кодифікованого процесуального закону, який би належним чином регламентував порядок здійснення цього виду судової діяльності [7].
На сьогоднішній день процесуальні правила, відповідно до яких адміністративні суди розглядають справи, віднесені до їх юрисдикції, закріплено у Кодексі адміністративного судочинства України (КАС), схваленому у 2005 р. та викладеному у новій редакції у році 2017 [8] .
При здійсненні аналізу правових засад функціонування в Україні адміністративних судів не можливо оминути увагою ч. 5 ст. 125 Основного Закону, відповідно до якої останні діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин. Через закріплення цього положення на найвищому юридичному рівні законодавець підкреслив необхідність існування системи адміністративних судів, як органів адміністративної юстиції, та важливість виконуваного ними завдання.
З’ясуємо, які суди, у розумінні закону, є адміністративними, тобто такими, що їх уповноважено на розв’язання публічно-правових спорів. Першою чергою відзначимо, що базовою ланкою у системі означених судів є місцеві адміністративні суди. Слід пояснити, що сполучення слів «місцеві адміністративні суди» вживається у текстах нормативно-правових актів як узагальнююча категорія для позначення окружних адміністративних судів, а також інших судів, визначених процесуальним законом. Такий висновок є результатом вивчення ч. 3 ст. 21 Закону «Про судоустрій і статус суддів». Під процесуальним законом, згаданим у наведеному приписі, необхідно розуміти Кодекс адміністративного судочинства України, який у ч. 1 ст. 20 закріплює категорії адміністративних справ, що розглядаються у першій інстанції місцевими загальними судами (як судами адміністративними). Цих категорій всього п’ять, всі ж інші вирішуються окружними адміністративними судами. Таким чином, місцевими адміністративними судами є окружні адміністративні суди та місцеві загальні суди – у разі розгляду останніми справ, віднесених до їх предметної адміністративної юрисдикції.
Відповідно до правил інстанційної адміністративної юрисдикції, відображених у КАС, апеляційні адміністративні суди переглядають в апеляційному порядку судові рішення місцевих адміністративних судів. Разом з тим у процесуальному законі також визначені випадки, коли ці суди розглядають адміністративні справи як суди першої інстанції. Вичерпну інформацію про такі ситуації вміщено у частинах 2 і 3 ст. 22 КАС України.
Переходимо до з’ясування функцій Верховного Суду (ВС) у сфері адміністративного судочинства. Визначальним фактором, що слід брати до уваги при окресленні зазначених функцій, є його місце у системі судів загальної юрисдикції. Верховний Суд є найвищим у цій системі, отже саме він очолює національну систему судоустрою.
Згідно із приписами Глави 5-ої Закону «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є судом касаційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним законом, - судом першої або апеляційної інстанції. Окрім цього на ВС покладається обов’язок по забезпеченню сталості та єдності судової практики. Виконання цього обов’язку стає можливим завдяки запровадженню інституту «висновків Верховного Суду щодо застосування норм права». Ці висновки викладаються у постановах цього суду та враховуються іншими судами під час здійснення правосуддя.
Література:
1. Дворкін Р. Серйозний погляд на права / Пер. з англ. А. Фокін. К.: Основи, 2000. 519 с.
2. Размєтаєва Ю. С. Доктрина та практика захисту прав людини: навч. посіб.Х.: ФОП Лисенко І. Б. 2018. 364 с.
3. Основний Закон Федеративної Республіки Германії від 23 травня 1949 р. URL:https://www.1000dokumente.de/?c=dokument_de&dokument=0014_gru&l=ru&object=translation.
4. Конституція України : Закон України від 28.06.1996 р. № 254/96-ВР. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.
5. Правилова Е. А. Законность и права личности: Административная юстиция в России (вторая половина ХІХ в. – октябрь 1917 г.). СПб.: Изд-во СЗАГС, изд-во «Образование – Культура», 2000. С. 7.
6. Про Концепцію судово-правової реформи: Постанова Верховної Ради України від 28 квітня 1992 р. № 2296-XII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2296-12.
7. Про заходи щодо впровадження концепції адміністративної реформи в Україні: Указ Президента України від 22 липня 1998 р. № 810/98. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/810/98.
8. Кодекс адміністративного судочинства України : Закон України від 06.07.2005 р. № 2747-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2747-15.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
