Вивчення історії розвитку філософії та права щодо статусу особи та як окремої категорії дітей полягає в головному – в існуванні людства. Генезис прав дитини у філософії та праві окремих суспільств можна розглядати використовуючи формаційний або цивілізаційний підхід. Так, формаційний підхід досліджує стан і розвиток суспільства, закономірності його змін з точки зору якісних змін в економічному базисі суспільства, його виробничих відносинах і класовій структурі. Іншими словами, будь-яке суспільство знаходиться в рамках певної соціально-економічної формації, яка складається з економічного базису і надбудови у вигляді суспільної свідомості, моралі, права, держави, релігії і науки. За К. Марксом, основою формації є виробничі відносини і відносини власності, в той час як політичні, правові, моральні та інші відносини є надбудовою, тобто другорядними, такими, що походять від виробничих[51, С.7-10].
Для цивілізаційного підходу до історичного процесу більш суттєве значення має розуміння цивілізації як цілісної суспільної системи, яка включає різні елементи (релігію, культуру, економічну, політичну і соціальну організацію і т.д.), які узгоджені і тісно пов’язані між собою. Один з теоретиків теорії цивілізацій вважає, що „людська історія – це історія цивілізацій. Неможливо уявити собі розвиток людства у відриві від цивілізацій. Історія охоплює цілі покоління цивілізацій – від стародавніх (шумерська і єгипетська, класична і мезоамериканська) до християнської та ісламської цивілізацій, а також проявів сінської та індуїстської цивілізацій”[50, С.46].
Отже, кожна з теорій включає фактори (економічні, політичні, культурні, релігійні, моральні, інтелектуальні, виробничі та інші), які впливають на розвиток прав дітей майнових тобто, як на рівні соціально-економічних, так і не майнових на рівні використання нематеріальни благ, що дають розвиток особистості, розвиток її духовності, тобто в єдиному соціальному організмі, який містить в собі всі суспільні явища.
Але в цьому разі виникає питання, яку ж точку зору вибрати для розв’язання поставленої проблеми. Звичайно, обидва підходи мають свої слабкі і сильні сторони. Наприклад, формаційний підхід дозволяє відрізнити один період історії від іншого, розкрити загальні, спільні і особливі риси різних країн, які знаходяться на одній сходинці розвитку виробництва, використовуючи загальнонаукові критерії. Але з іншого боку, ця теорія пояснює розвиток людства односторонньо, тому що основному суб’єкту історії – людині – відводиться другорядна роль, применшується роль духовних факторів розвитку, на відміну від цивілізаційної теорії. І хоча цивілізаційний підхід – багатоваріантний і багатолінійний, але досить важко визначити рушійні сили розвитку суспільства як сукупності цивілізацій, так як вони розпливчасті і аморфні.
На відміну від формації, яка заснована на певному типі виробництва, цивілізація визначається як загальними об’єктивними елементами, такими як мова, історія, релігія, звичаї, соціальні інститути, так і суб’єктивною самоідентифікацією людей [Там само. С.51]. Але при цьому не слід ігнорувати соціально-економічні, виробничі фактори, щоб не порушити принцип об’єктивності наукового дослідження. Адже, як правило, наявність різних форм власності, а отже, і рівень економічної незалежності особи визначає міру її свободи в суспільстві, обсяг її прав та обов’язків, а також ступінь відповідальності. Тому ми схиляємося до думки, що необхідно використовувати обидва підходи, адже лише з однієї точки зору не можливо пояснити всю багаманітність існуючих суспільних явищ і категорій.
Буде необ’єктивним розглядати проблеми правового прав дитини без розгляду питання стосовно ролі міжнародної спільноти.
Так, європейська філософія щодо дітей бере свої витоки в античній культурі. Античне розуміння свободи було таким, що виключало значну кількість населення, передусім рабів. Воно не враховувало також і жінок, які хоч і не належали до класу рабів, але „не знали” свободи – цієї найвищої для античного громадянина цінності. Все суспільство поділялося на вільних громадян – політиків, філософів, митців, воїнів – та всіх інших категорій негромадян, позбавлених як власне політичних свобод, так і будь-яких можливостей реалізувати себе в публічній сфері[102]. „Три речі можна вважати щастям, - підтверджував старогрецький філософ Сократ, - те, що ти людина, а не дика тварина, що ти грек, а не варвар, що ти чоловік, а не жінка”. Таким чином, Гомер, Сократ в своїх працях дають аргументацію тому, що чоловік править жінками і дітьми, діти, жінки і власність повинні бути загальними[104]. Арістотель розвиває і доповнює їх погляди своїм баченням держави і правління. Він визначає уявлення відносно правила, що чоловік – головна постать в сім’ї, державі, суспільстві в цілому, будується ієрархія стосунків, як то: господар і раб, батько й діти, пояснюючи це тим, що діти є такою категорією, що ще не визнані в суспільстві, вони не мають права. Порівнюючи панування над рабом, жінкою, дітьми з пануванням душі над тілом, розумом над тією частиною душі, яка є неконтрольованою. Його ствердження знайшло висновок, що таке панування корисне для суспільства. Таким чином, в суспільстві був укорінений погляд відносно правового статусу дітей, і навпаки встановлювався посилений авторитет чоловіка[105].
В Стародавньому Римі згідно з духовним порядком, діти також не прирівнювалися до тих категорій з якими бажано рахуватися. З дитячих років всі знаходилася під владою батька, вождя або жреця свого роду. А лише згодом дорослості, становлення віку за яким можливо було одружуватися тоді вже йшла мова про повноцінність такої категорії членів суспільства.
Досить довго світ залишався абсолютним прихильником традиційного способу виховання, традиційної культури, в тому числі Європа і Північна Америка. Цьому сприяли релігійні догмати, культурні стереотипи, моральні норми, які формувалися всю історію людства.
Зауважимо, що філософські погляди на "універсальну природу" людини завжди були суперечливими по відношенню до такої конкретної індивідуальністі, як діти. Це проявлялося різною мірою: від прямих тверджень про неповноцінність їх розумових здібностей, про обмежений характер розуміння речей, які оточують людину і знаходяться в навколишньому світі( Аристотель, Руссо, середньовічні мислителі) до пасивного відбиття підпорядкованого становища дитини в суспільстві(Декарт, Кант). В перші роки християнства більшість видатних єпископів і теологів перебували під сильним впливом неоплатонізму і проповідували філософію, яка була раніше. Зокрема, відтворюючи античний погляд на дітей, Разом з тим, в цей час формуються основи нової догматики, відмінні від античних поглядів(Ап. Павел, Амвросій, Ієронім, Августин, Хома Аквінський). Розглядаючи питання, пов'язані зі статусом дитини, головну увагу християнські мислителі зосереджували на її створенні та призначенні. Зокрема, важливим було питання: чи може дитина отримати благодать, чи не є вона гріховною за своєю суттю?
Таким чином, Ап. Павел, Аврелій Августин, Тома Аквінський - всі визнавали певну нерівність дітей та дорослих у тих питаннях духу, які вони вважали безгріховними.
Від попередніх мислителів, які наголошували на неповноцінності прав дитини, її повну природню підпорядкованість дорослим, досить принципово відрізняється філософська думка Нового часу та Просвітництва. Треба зазначити, що цей час характеризується переосмисленням природи, статусу дитини як учасника життя, як носія цінностей, в якій знаходяться самобутні риси, які вже самі по собі мають цінність. Західні дослідники зазначають, що подібні ідеї „укорінюються в модерністській традиції в смислі притаманної їй універсально визначеної мети боротися за визволення дітей, яке базується на істинах розуму і переконання, що не може дитина бути вихованою в невихованому суспільстві.
У новому тисячолітті одним з важливих напрямів за¬безпечення сталого розвитку і чинником об'єднання зусиль світової спільноти є захист прав дітей.
Позитивною ж рисою розвитку прав дитини для Украни, як і для більшості держав світу, є те, що Україна намагається підтримувати стандарти, визначені міжнародними нормами, сприяє діяльність міжнародних контрольних механізмів на власній території.
Література:
1. Шестаков Л. Н. Протокол № 9 к Конвенции о защите прав человека и основных свобод. Вестник Московского университета. 1992. № 6. С. 46–50.
2. Краткое изложение решений, консультативных заключений и постановлений Международного Суда 1948–1991 (ST/LEG/SER.F/1). URL: http://documents-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N92/930/88/pdf/N9293088.pdf (дата звернення: 26.01.2023).
3. Nation Advisory Committees on human rights: Report or the Secretary General / UN Economic and Social Council. Commission on human rights, eighties session (E/CN.4/828 Add. 2, 18 April 1962) URL:
http://documents-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N62/087/91/pdf/N6208791.pdf (дата звернення: 26.01.2023).
4. National advisory committees on Human Rights / Draft resolution v of the Commission on Human Rights (9 (XVIII) (E/3616/Rev.1 E/CN.4/832/Rev/1) // UN Commission on Human Rights. Report of the Eighteenth session (19 March – 14 April 1962). Economic and Social Council. Official Records: thirty-fourth session. New York : United Nations, 1962. Supplement No. 8. 46 p.
5. Национальные консультативные комитеты по правам человека / Резолюция Экономического и социального Совета ООН (888 F (XXXIV), 24 July 1962) URL: http://daccess-dds-ny.un.org/doc/RESOLUTION/GEN/NR0/373/07/IMG/NR037307.pdf (дата звернення: 26.01.2023).
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
