Соціально-економічні та політико-правові процеси, які відбувалися на межі XVIII-XIX ст. в багатонаціональній Австрійській імперії, вимагали подальшого реформування цивільного законодавства, що зумовило активізацію кодифікаційних робіт, котрі були розпочаті ще у 1753 р. за правління Марії-Терезії [1, с. 251]. Розроблений кодифікаційною комісією за правління Леопольда ІІ новий проєкт Цивільного кодексу був спершу запроваджений з метою апробації у Галицькому коронному краї як Цивільний кодекс для Галичини 1797 р. Тож досвід його застосування на практиці став підґрунтям для подальшого вдосконалення цивільного законодавства Австрійської імперії.
Визначний український правник С. Дністрянський вказував на такі причини підготовки і видання нового австрійського Цивільного кодексу: «Ця праця була дуже актуальна й неминуча. Тодішнє право характеризувалось великою кількістю партикулярних правних постанов, що вічно змінювались, а пануюче тоді римське право не відповідало постійним змінам в економічних і соціальних відносинах» [2, с. 18].
Відтак, у 1801 р. текст т. зв. Галицького кодексу 1797 р. був переданий на доопрацювання новій комісії зовнішньої канцелярії на чолі з Францом Антоном Феліксом Едлером фон Цайллером [3, c. 44; 4, c. 234]. Цайллер був прихильником природного права, яке викладав у Віденському університеті [1, с. 252; 4, c. 234], притому він зазнав особливого впливу природно-правових ідей про т. зв. право розуму (Vernunftrecht) [5, c. ІV], тож прагнув досягти розумного компромісу між ідеалами природного права і реальністю. Як зауважують Є. О. Харитонов й О. І. Харитонова, вірогідно, що саме це допомогло йому вберегти Кодекс від занадто теоретичних постулатів природно-правової доктрини. Відтак, природне право слугувало авторам цього проєкту дороговказом у хаосі застарілого звичаєвого права окремих провінцій; вплинуло на структуру і формулювання закону; додало багатьом положенням Кодексу типовий для природного права програмний характер. А разом з тим, проєкту Кодексу було не властиве доктринерство. А також у ньому залишилося чимало інститутів звичаєвого і провінційного права, що відповідали духу часу і зберігали свою актуальність [1, с. 252; 6, c. 404].
Крім того, значний вплив на роботу кодифікаційної комісії мало запозичення французького правотворчого досвіду. Так, 21 березня 1804 р. було введено в дію Цивільний кодекс Франції (3 вересня 1807 р. він отримав і другу назву – Кодекс Наполеона, оскільки безпосередню участь у його розробці взяв Наполеон Бонапарт), який чинний (зі змінами і доповненнями) і сьогодні [7, с. 369-370]. Характерними рисами цього кодексу є те, що у ньому було сформульовано практично всі основні принципи французького приватного права в цілому; він вирізнявся стрункістю викладу, чіткістю трактувань основних понять й інститутів цивільного права, стислістю юридичних дефініцій. Його структура була інституційною, адже відобразила схему побудови інституцій римського права: особи, речі, спадкування та обов’язки. Зважаючи на таку юридико-технічну і змістовну досконалість Кодексу Наполеона, австрійські кодифікатори під час розробки Цивільного кодексу Австрійської імперії проаналізували досвід французьких кодифікаційних робіт та текст цього кодексу [8, с. 47-48].
Відтак, підготовлений кодифікаційною комісією проєкт австрійського Цивільного кодексу було передано на розгляд особливих провінційних комісій, які мали право подання зауважень і пропозицій. Після аналізу проєкту цими комісіями він був ще тричі переглянутий на основі подальших експертиз – у 1801-1806, 1808 і 1810 рр. [8, с. 48]. Після цього кодифікаційна комісія подала остаточний варіант проєкту Цивільного кодексу на підпис імператору Францу І разом з обґрунтуванням, підготованим Цайллером, де, зокрема, зазначалося: «Закон ґрунтується на загальних і вічних принципах розуму і справедливості... Тому більшість норм цивільних кодексів цивілізованих народів співпадають. І стає зрозумілим, чому для європейських держав старе римське право настільки довго слугувало основним джерелом вирішення спірних питань. Але зараз настав час, коли кожній державі потрібні власні закони, що відповідають її особливим умовам... Клімат, їжа, торгівля, традиційні форми спілкування, прямодушність і скритність характеру жителів – усе це впливає на норми, що регулюють різні види правових угод, заповіти, договори, гарантії і права на відшкодування збитку» [1, с. 252-253; 6, с. 403].
І врешті, 7 липня 1810 р. було схвалено, а патентом від 1 червня 1811 р. обнародувано текст нового Цивільного кодексу під назвою Загальне цивільне уложення для спадкових земель Австрійської монархії 1811 р. [8, с. 48; 3, с. 44]. А придворним патентом від 13 липня 1811 р. було оголошено, що «Його Величність вважають, що Вони не можуть визнати жодного особливого права чи статутів для окремих провінцій, функціонуючих поряд із загальним цивільним кодексом» [9, с. 13].
Звернемо увагу, що слово «загальне» у назві Кодексу означає, з одного боку, що він мав широку предметну сферу дії, а з іншого, те, що він поширювався на всі верстви населення Австрійської імперії та у певному сенсі був елементом конституції [5, c. ІІІ; 10, s. 85ff].
Австрійське загальне цивільне уложення 1811 р. було уведене в дію 1 січня 1812 р. для всієї Австрії: 1 січня 1812 р. – для Галичини, Володимерії (Лодомерії) та Буковини; 1 листопада 1815 р. – для округів Вєлічки та Подгужи. У Північній Буковині [11, с. 225], а також на Тернопільщині цей кодекс було введено в дію 1 лютого 1816 р. (зауважимо, що землі Тернопільщини перебували у складі Російської імперії у 1809-1815 рр.) [8, с. 48]. До речі, для Кракова це Уложення патентом від 23 березня 1852 р. було уведене в дію двічі: 20 квітня 1852 р. щодо прав подружжя, а 29 вересня 1855 р. вже як єдиний Цивільний кодекс [12, с. 14].
Відтак, раніше чинне загальне приватне право (перейняте римське право, Йозефінський кодекс 1786 р. (діючий в Австрійській імперії. – Примітка Р. С.) і Цивільний кодекс для Галичини 1797 р., провінційні статути і звичаєве право) було скасоване. Джерелами Австрійського загального цивільного уложення 1811 р. стали пандектне право (рециптоване і пристосоване до нових умов римське право), Прусське земське (цивільне) уложення 1794 р. і провінційне право деяких австрійських земель. Лише певні правові конструкції було запозичено з Цивільного кодексу Франції 1804 р. [13, c. 18]. За визначенням відомого шведського вченого Е. Аннерса, за своїм матеріальним змістом і за юридичною технікою Австрійський кодекс займав проміжне становище між Прусським уложенням і Французьким кодексом [14, с. 250].
Австрійське загальне цивільне уложення 1811 р. було видане німецькою мовою. В 1868 р. у Львові був опублікований його руський переклад, здійснений комісією, що була створена у 1865 р. під керівництвом радника Вищого суду К. Кміцикевича [13, c. 19; 15].
Розглянемо структуру Загального цивільного уложення Австрійської монархії 1811 р. та охарактеризуємо його зміст загалом. Уложення складалося зі вступу та трьох частин, які поділялися на розділи і глави, котрі включали статті (параграфи); в цілому кодекс містив 1502 статті [16, c. 1025-1150].
У вступі «Про цивільні закони загалом» (ст. 1-14) сформульовано предмет цивільного права; встановлено набрання чинності, сферу дії, зворотну силу і тлумачення закону; передбачено подолання прогалин у законі тощо.
Перша частина кодексу «Про права осіб» (ст. 15-284) складалася з чотирьох глав, які врегульовували особисті права осіб, зокрема правоздатність, права неповнолітніх і душевнохворих, відносини між подружжям, батьками і дітьми, а також опікунами і сиротами; тобто вона стосувалася сімейного і опікунського права. Крім того, вона закріплювала норми про статус юридичних осіб, статус іноземців, а також, як стверджує Є. О. Харитонов, норми міжнародного приватного права [1, с. 255].
Друга частина кодексу «Про речові права» (ст. 285-1341) охоплювала вступ «Про речі та їхню класифікацію» та два розділи, котрі включали загалом тридцять глав. А саме, перший розділ був присвячений майновим (речовим) правам: володінню, праву власності та способам його набуття, праву застави, сервітутам, а також різноманітним аспектам права спадкування. А другий розділ визначав особисто-майнові права, тобто договори, у т. ч. передусім встановлював загальні засади їхнього укладення: зокрема, оферту й акцепт, дієздатність осіб, визнання договору недійсним на підставі помилки, обману чи погрози, а також вимоги до форми договору; закріплював види договорів: дарування, поклажі, позики, міни, купівлі-продажу, майнового найму, особистого найму, спільності майна, шлюбний, ризиковий договори; а також передбачав право на відшкодування шкоди і право на задоволення позову.
Третя частина кодексу «Про загальні визначення щодо особових і речових прав» (ст. 1342-1502), яка складалася з чотирьох глав, визначала порядок забезпечення виконання зобов’язань, зокрема врегульовувала поруку, договір про заставу та ін.; встановлювала порядок зміни та припинення зобов’язань, у т. ч. передбачала правонаступництво, наприклад шляхом поступки правом та переведення боргу; а також закріплювала позовну і набувальну давність.
Така дещо громіздка структура Австрійського загального цивільного уложення 1811 р. може видатись довільною [8, c. 49], проте вона багато в чому відповідала класичній інституційній схемі побудови кодексів, притаманній традиціям римського права [17, c. 93]. А поза тим, як вважали В. Кульчицький й І. Левицька, загалом лаконічність та недостатня теоретична база кодексу дають змогу виявити гнучкість у тлумаченні [8, c. 49].
Дослідники значення Австрійського загального цивільного уложення 1811 р. Є. О. Харитонов й О. І. Харитонова стверджують, що воно відповідало потребам тогочасного соціально-економічного та правового розвитку, поєднуючи критичний раціоналізм із класичними цінностями римського приватного права [6, с. 405; 1, с. 253]. В його основу була покладена концепція, оперта на ідеї природного права та ідеали доби Просвітництва про рівність людей, про звільнення особистості від опіки держави, про економічну свободу тощо [1, с. 253]. Загалом в Уложенні втілилися дуже передові для поч. XIX ст. природно-правові ідеї. Так, в імператорському указі про проголошення Уложення вже в першому абзаці вказувалися підстави, на яких ґрунтується закон, – загальні принципи справедливості та особливі відносини громадян. Ці дві вихідні природно-правові засади отримали свій розвиток у тексті Уложення, зокрема у радикальному навіть для просвіченої монархії § 16 [5, c. ІV], де закріплювалося, що «кожна людина, будучи істотою, наділеною розумом, має права з моменту народження і тому її треба розглядати як особистість». Щоправда, внаслідок цього Уложення фактично вступило у суперечність із соціальною структурою тогочасного австрійського суспільства, адже більшість селян Австрійської імперії залишалися фактично у поневоленому становищі кріпаків до 1848 р. А разом з тим, хоча основною метою Уложення було створення правового підґрунтя для розвитку буржуазних відносин, проте воно не стосувалося численних феодальних і станових прав та привілеїв, котрі регулювалися «політичними розпорядженнями» щодо полювання, лісів, торгівлі, слуг або відносин між поміщиками та їхніми селянами [1, с. 253].
А отже, як наголошує Є. О. Харитонов, за своїм духом Австрійське загальне цивільне уложення 1811 р. значно випереджало настрої і правосвідомість правлячої верхівки та соціальні умови авторитарної і абсолютистської Австрійської імперії. Причому така прогресивність законодавчого акту, його невідповідність загальному рівню розвитку культури перешкоджали належному впровадженню його положень у життя. Щойно після буржуазної революції 1848 р., внаслідок якої було прийнято конституцію Австрійської монархії, нові ідеї, пов'язані зі свободою слова, думки, економічною свободою і т. п., відчутно вплинули і на правосвідомість населення, підвищуючи, відтак, затребуваність Австрійського загального цивільного уложення 1811 р. [1, с. 253].
Слід відзначити, що прийняття Уложення 1811 р. мало значний позитивний вплив також і на розвиток Галичини і Буковини. Досить детальне врегулювання укладення торговельних угод, визначеність прав та обов’язків контрагентів у договорах сприяли ефективному врегулюванню правового статусу суб’єктів економічної діяльності, пришвидшенню виходу краю зі стану економічного занепаду [18, с. 53].
Підсумуємо, що значення Австрійського загального цивільного уложення 1811 р. не обмежувалося лише періодом часу існування та територіальними межами Австрійської імперії, а з 1867 р. Австро-Угорської монархії. Так, воно було поширене на німецьких територіях названої держави: у Хорватії, Словенії, Боснії і Герцеговині, частково у Сербії та Чорногорії. Також деякий час воно діяло на територіях Північної Італії, що перебувала під протекторатом Австрійської імперії [19, c. 484-485]. А після розпаду Австро-Угорської монархії у 1918 р. цей фактично досконалий за своєю природою кодекс продовжив діяти й надалі. А саме, в Галичині Австрійське загальне цивільне уложення 1811 р. діяло у період ЗУНР [20, с. 20], а після її анексування Польщею за Ризьким мирним договором 1921 р. воно було чинним на території Галичини з деякими змінами аж до 1933 р., коли було затверджено Польський кодекс зобов’язань, який припинив дію значної частини австрійського кодексу. На Буковині, захопленій Румунією, Уложення 1811 р. діяло до 1938 р. [8, с. 48; 17, c. 95; 4, c. 236; 21, c. 10]. Воно зберігало чинність також в Югославії, Чехословаччині [19, c. 484-485]. Значна частина його норм була вдосконалена та реципована у Ліхтенштейні, Саксонії, Туреччині, Сербії, Боснії, Словенії, Хорватії, Румунії [5, c. ІV; 18, с. 53]. На сьогодні ж цей кодекс, з відповідними змінами і доповненнями, діє не лише у Республіці Австрії, а й у Князівстві Ліхтенштейн (де був запроваджений ще з 1812 р.) [5, c. V; 18, с. 53].
Література:
1. Xapитoнoв Є. O. Пpийняття нoвoгo Цивiльнoгo кoдeкcy Укpaïни i дocвiд кoдифiкaцiï цивiльнoгo зaкoнoдaвcтвa Aвcтpiï. Наукові праці Одеської національної юридичної академії. Том 1. Одеса : Юридична література, 2002. 328 с. С. 250-257. URL: http://dspace.onua.edu.ua/bitstream/handle/11300/19010/%d0%9d%d0%b0%d1%83 %d0%ba.%20%d0%bf%d1%80%d0%b0%d1%86%d1%96%20%d0%9e%d0%b4%d0 %b5%d1%81.%20%d0%bd%d0%b0%d1%86.%20%d1%8e%d1%80%d0%b8%d0%b4. %20%d0%b0%d0%ba%d0%b0%d0%b4.%20%d0%a2.1.pdf?sequence=1&isAllowed=y.
2. Дністрянський С. Причинки реформи права в Австрії. Часопись правнича і економічна. Львів, 1897. Т. X. 111 c.
3. Стефанчук Р., Блажівська О. Історичні аспекти створення Галицького цивільного кодексу 1797 року. Вісник Національної академії прокуратури України. 2014. № 4. С. 42-48. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Vnapu_2014_4_9.
4. Бойко І. Й. Австрійський цивільний кодекс 1797 р. та його апробація у Східній Галичині. Часопис цивілістики: Науково-практичний журнал. 2016. Вип. 20. С. 231-236. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Chac_2016_20_49.
5. Предисловие / С. С. Маслов. Всеобщий гражданский кодекс Австрии = Allgemeines Bürgerliches Gesetzbuch / пер. с нем. С. С. Маслов. Москва : Инфотропик, 2011. 272 с. С. ІІІ-V. URL: https://jurkniga.ua/contents/vseobshchiy-grazhdanskiy-kodeks-avstrii.pdf.
6. Харитонов Є. О., Харитонова О. І. Приватне право як концепт: пошук парадигми : монографія. Одеса : Фенікс, 2014. 798 с.
7. Цивільний кодекс Франції / Довгерт А. С., Захватаєв В. М. Юридична енциклопедія: в 6 т. / редкол. : Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. Київ : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. Т. 6. 2004. 768 с. С. 369-370.
8. Кульчицький В., Левицька І. Джерела, структура, основні положення Австрійського цивільного кодексу 1811 р. Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2009. Вип. 48. С. 46-51. URL: https://library.nlu.edu.ua/POLN_TEXT/LVIV/visnyk_48.pdf.
9. Unger J. System des österreichisсhen allgemeinen Privatrechts. Erster Band. Vierte Aufl. Leipzig : Druck und Verlag von Vreitkropf und Härtel, 1876.
10. Brauneder Wilhelm. Österreichische Verfassungsgeschichte. Wien, 2005.
11. Право в західноукраїнських землях XVIII-XIX ст.ст. / В. Чехович. Мала енциклопедія етнодержавознавства / Ін-т д-ви і права ім. В. М. Корецького НАН України ; упор. Ю. І. Римаренко [та ін.]. Київ : Генеза; Довіра, 1996. 942 с.
12. Powszechna Księga Ustaw Cywilnych. Cieszynie, 1894.
13. Никифорак М. В. З історії кодифікації австрійського цивільного та цивільно-процесуального права. Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. Вип. 82: Правознавство. Чернівці: ЧДУ, 2000. 104 с. URL: http://library.chnu.edu.ua/res//library/elib/visnyk_chnu/visnyk_chnu_2000_0082.pdf.
14. Аннерс Э. История европейского права / пер. со швед. Москва : Наука, 1994.
15. Книга общих законов обывательских для всех немецких краев наследственных Австрийской Монархии. Львов : Типогр. Ставропиг. Инст., 1868.
16. Кодифікація цивільного законодавства на українських землях. Т. 1 / уклад. Ю. В. Білоусов, І. Р. Калаур, С. Д. Гринько та ін. ; за ред. Р. О. Стефанчука та М. О. Стефанчука. Київ : Правова єдність, 2009. С. 1025-1150.
17. Бойко І. Правове регулювання цивільних відносин на українських землях у складі Австрії та Австро-Угорщини (1772-1918 рр.). Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2013. Вип. 57. С. 88-96. URL: https://law.lnu.edu.ua/wp-content/uploads/2013/10/%d0%92%d1%96%d1%81%d0%bd%d0%b8%d0%ba-57.pdf.
18. Панич Н. Цивільний кодекс Австрії 1812 р. та його застосування на території Галичини. Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2008. Вип. 47. С. 51-53. URL: https://otherreferats.allbest.ru/history/00925980_0.html.
19. Бостан Л. М., Бостан С. К. Історія держави і права зарубіжних країн. Київ, 2004. С. 484-485.
20. Луцький М. І. Право і система законодавства Західно-Української Народної Республіки : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук : спец. 12.00.01 – теорія та історія держави і права ; історія політичних і правових учень / Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна». Київ, 2016. 40 с. URL: https://uu.edu.ua/upload/Nauka/Specializovani_vcheni_radi/Lutskiy_M/Lutskiy_M__aref.pdf.
21. Бойко І. Й. Австрійський цивільний кодекс 1797 р. та його застосування у Східній Галичині: деякі дискусійні питання. Часопис Київського університету права. 2015. № 3. С. 8-11. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Chkup_2015_3_3.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
