Внаслідок першого поділу Речі Посполитої між Австрією, Пруссією та Росією у 1772 р. до складу Австрійської монархії була приєднана Галичина, а за Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р., укладеним між Росією і Туреччиною, до неї відійшла і Буковина. Відтак, на територію західноукраїнських земель поступово поширювалась чинність австрійського права, проте багатонаціональний характер Австрійської монархії став однією з причин того, що у її правовій системі тривалий час не було єдності [1]. Тому одним із основних завдань австрійського уряду було вжиття заходів щодо уніфікації права, що, своєю чергою, посприяло б централізації управління підвладними територіями [2, с. 46; 3, с. 294]. А крім того, необхідність у проведенні кодифікації права була зумовлена розвитком буржуазних капіталістичних відносин, який вимагав перегляду та якісного оновлення старого законодавства. Загалом епосі освіченого абсолютизму як здійснюваної у XVIII ст. у низці європейських держав політики, ґрунтованої на ліквідації чи перетворенні «згори», самими монархами найбільш застарілих феодальних порядків, була характерна широка хвиля кодифікації законодавства [4, с. 270]. Ця кодифікаційна хвиля відзначалася новими важливими правовими принципами й ідеями, осмисленням правових матерій з нових, формально та з т. з. юридичної техніки, позицій. Із технічного методу впорядкування і оновлення норм права кодифікація стала важливим знаряддям встановлення істинних і справедливих засад суспільного і державного порядку [5, с. 61-62]. Адже особливістю освіченого абсолютизму була заява про те, що освічений монарх може слугувати прикладом добродійності, високої моральності, готовності принести себе в жертву в ім'я спільної мети, благополуччя усіх людей [6]. І правління австрійських імператорів Марії-Терезії та Йосипа ІІ, у т. ч. їхня правнича діяльність, багато у чому були відображенням цих засад.
Слід зазначити, що до XVIII ст. правова система Австрійської монархії базувалася на римському праві і до здійснення кодифікаційних робіт становила комплекс правових актів, які видавалися залежно від особливостей застосування звичаєвого права конкретного регіону [7, s. 11]. Процес зведення звичаїв і традицій окремих австрійських провінцій у крайові права, що розпочався ще у XIII ст., заклав основу для систематизації правових норм в окремі збірники, які у другій половині XVI ст. були вже в усіх провінціях [8, с. 278]. Притому певний час паралельно існували державні (урядові) законодавчі збірники, які були малодоступними, та приватні, які не викликали цілковитої довіри [9, с. 53]. А тому за правління імператора Леопольда І за редакцією Франца Антона фон Карієнта у 1704 р. був укладений і виданий систематизований у формі інкорпорації збірник норм австрійського права «Codex Аustriacus Leopoldinus» («Codicis Аustriaci ordine alphab. Ordinate pars I») [9, с. 54], який містив цісарські мандати, декрети, резолюції та інші нормативні акти, що були прийняті або затверджені ще з часів правління Фердинанда І (1-а пол. XVI ст. – Примітка Р. С.) [4, с. 277; 10, c. 18]. Загалом же упродовж 1704-1771 рр. було видано чотири загальноавстрійські збірники законів і розпоряджень, які містили прийняті у різні роки акти цивільно- і кримінально-правового характеру. Однак внаслідок суперечностей між ними з часом виявилася невідповідність цих актів інтересам розвитку держави, що стало, як вказувалося вище, однією з причин кодифікації, посеред іншого, цивільного права в Австрійській монархії [11].
Зауважимо, що в епоху освіченого абсолютизму юристи при імператорському дворі почали користуватися більшою довірою і потрохи витісняли релігійних діячів, які в юридичних, зокрема цивільно-правових, питаннях мало чим могли зарадити. Радники-правники приділяли велику увагу тим інструментам політики, які були покликані сприяти тіснішій інтеграції земель монархії, у т. ч. шляхом уніфікації права. Так, вже при Леопольді І одним із ключових радників імператора був авторитетний юрист Крістоф Іґнац фон Абелє [9, с. 54-55]. Надалі саме провідним фахівцям-правознавцям належала засаднича роль у здійсненні кодифікаційних робіт в Австрійській монархії.
Кодифікувати регіональне законодавство австрійських провінцій намагався наступний імператор Йосиф І (1705-1711 рр.), на правових поглядах котрого відобразилися ідеї його вчителя, юриста Йоганна Георга фон Буйоля [9, с. 55]. Йосиф І у 1709 р. створив дві комісії, у Празі та Брно, з метою виробити спільні правові засади для Чехії, Богемії та Сілезії [12, с. 52]. Суттєвий вплив на зміст пропозицій комісій мали принципи природного права, ідеї якого поширювалися у той час Європою [13, s. 15]. Однак на заваді всезагальній кодифікації в Австрійській монархії стояли інтереси дворянства, представники якого прагнули зберегти вплив на місцеве управління та надалі отримувати користь від різноманітних привілеїв [14, s. 9].
Щойно з середини XVIII ст. під впливом ідей освіченого абсолютизму австрійська влада врешті розпочала модернізацію і кодифікацію законодавства, ініціювавши роботу над новими кодексами. А водночас ці правотворчі процеси були зумовлені пpoведенням iмпepaтpицею Mapiєю-Tepeзiєю кopiнної peфopми вpядyвaння Aвcтpiйською монархією, мeтoю якoï бyлo oб'єднaння ycix cпaдкoємниx вoлoдiнь y дepжaвy cyчacнoгo типy, чому доволі перешкоджали несхожість і заплутаність права різних частин монархії [15, c. 251]. Відтак, у 1753 р. на вимогу Марії-Терезії була створена кодифікаційна комісія із завданням скасувати партикуляризм у праві та створити єдині кодекси: цивільний, цивільно-процесуальний та кримінальний, що мав містити норми матеріального і процесуального права. З огляду на вказане доцільно відзначити, що тогочасна австрійська система права поділялась на галузі, а тому цивільний, кримінальний і процесуальний кодекси розроблялися окремо, що свідчило про вищий, як для того часу, рівень розвитку правового регулювання і юридичної техніки, порівняно з іншими державами [2, с. 46]. Зауважимо, що у другій половині XVІІІ ст., з 1753 до 1797 рр., австрійський уряд створив чотири кодифікаційні комісії (які називалися також придворними) для розробки проекту нового Цивільного кодексу, а саме: 1. Компіляційну комісію (Kompilations kommission); 2. Ревізійну комісію як інстанцію з перевірки (Revisions kommission); 3. Законотворчу комісію (Gesetzgebungs kommission), утворену після ліквідації Компіляційної комісії [16, с. 208]; 4. Судову комісію у законодавчих питаннях (Hofkommission in Gesetzgebungssachen) [17, с. 51].
3 травня 1753 р. Марія-Терезія призначила Компіляційну комісію з провідних юристів Нижньої і Верхньої Австрії, Сілезії, Богемії, Моравії та Штирії на чолі з професором з Праги Йозефом фон Аццоні із завданням виробити точне і єдине для всієї Австрії цивільне право [18, с. 1]. При цьому комісія не повинна була вигадувати нове приватне право на базі природного права, а мала скомпілювати вже існуюче у провінціях право і заповнити прогалини «відповідно до здорового глузду» [19, с. 13]. Отож, комісія уніфікувала наявне законодавство, враховуючи елементи звичаєвого, римського і природного права [20, c. 182]. Відтак, роботу над укладенням компілятивного кодексу під назвою «Codex Theresianus» («Терезіанський кодекс», названий так за ім’ям імператриці Марії-Терезії [2, с. 47]) було завершено у 1766 р. Він складався з 3 частин: особисте, майнове та облігаційне (боргове) право, які містили 8358 параграфів [21, s. 22; 22] та охоплювали аж 8 фоліантів. Проте Терезіанський кодекс (не плутати із затвердженим у 1768 р. Кримінальним кодексом, котрий ще називають Терезіана, або теж Терезіанський кодекс. – Примітка Р. С.) не отримав схвалення і затвердження ні з боку Державної ради, ні самої імператриці [22, s. 8-13; 4, с. 277; 10, c. 18]. Зокрема, канцлер А. В. Кауніц вважав його недосконалим, оскільки він не надається до практичного застосування в юриспруденції [23, p. 182] внаслідок низки недоліків: величезної громіздкості (8 томів і понад 8000 статей), притаманного йому багато в чому характеру радше підручника, а не нормативного акта [24, с. ІІІ; 15, c. 251], важкості сприйняття, архаїчності деяких положень; а також безпосередньої прив’язки до римського права, зокрема пандектного, через що, аби мати змогу користуватися ним необхідно було досконало знати норми римського права, а таких фахівців на той час серед суддів було обмаль [25, c. 43]. Відтак, Кауніц запропонував спростити деякі положення Кодексу і чіткіше класифікувати правові поняття, що згодом й виконала нова кодифікаційна комісія на чолі з Йоганном Бернгардом Гортеном [23, p. 182].
Отож, імператриця Марія-Терезія погодилася з означеною критикою і у 1772 р. видала патент про перероблення проекту Терезіанського кодексу з урахуванням таких юридично-технічних настанов: закон не варто плутати з підручником; усе, що чуже мові законодавця, а виголошується з університетської кафедри (терміни, поняття, класифікації та ін.), слід вилучити з проекту Кодексу; виклад цивільно-правових норм необхідно зробити максимально лаконічним і змістовним, але без шкоди для його зрозумілості; усі особливі випадки (тобто казуси. – Примітка Р. С.) виключити або зробити можливим їхнє регулювання за допомогою загальних принципів; слід уникати будь-яких двозначностей і нечіткості. Притому, щодо зрозумілості необхідно дотримуватися міри і не використовувати її як привід для непотрібних повторів і зайвих пояснень у тому разі, коли розумна людина і без них зможе в усьому розібратись. Окрім того, закони не варто надто прив’язувати до римського права, натомість їхньою основою завжди мають бути принципи природної справедливості [26, c. 403; 27, с. 243; 28, с. 55-56]. З огляду на останню вимогу варто підкреслити, що у розділі I частини I укладеного згодом Кодексу було закріплено: «чим би не було добро і справедливість, право є те, що містить та породжує добро і справедливість, а також надає загальне благо» [25, c. 44].
Тож вже у тому ж 1772 р. була створена нова кодифікаційна комісія для переробки незатвердженого проекту Терезіанського кодексу. Щоправда, вказаний вище широкий перелік вимог до нового Кодексу спричинив довготривалі строки роботи комісії, котра продовжилася вже за часів правління сина Марії-Терезії імператора Йосифа II. Більше того, він вніс свої зауваження [29, s. 208] і вимагав, на відміну від своєї матері, розширити Кодекс, доповнивши його новими розділами, котрі чіткіше б регламентували усі сфери цивільно-правових відносин [30, с. 403], а саме розділами про права подружжя, відносини між батьками та дітьми, про право опіки [25, c. 44]. Відтак, у січні 1783 р. був виданий патент про шлюб, який регулював сімейні правовідносини, а в 1786 р. – патент про порядок спадкування за законом. І, врешті, декретом від 1 листопада 1786 р. було затверджено і оприлюднено першу частину (особисте право) нового Цивільного кодексу, скорочену з 1 500 параграфів Терезіанського кодексу до 300 [4, с. 278; 10, c. 18]. Кодекс отримав назву «Йозефінський кодекс законів», або «Йозефінська книга законів» («Josefinisches Gesetzbuch», або «Allgemeines bürgerliches Gesetzbuch») [31, с. 4], оскільки його затвердив Йосиф ІІ. Він передбачав права осіб у п’яти розділах: 1) про закони; 2) про права підданих загалом; 3) про права подружжя; 4) про права батьків і дітей; 5) про права сиріт та інших осіб, не здатних управляти своїми справами [18, с. ІІ].
У 1787 р. було затверджено другу і третю частини Терезіанського кодексу. І вже з 1 січня 1787 р. Йозефінський кодекс (його ще називають Йозефіана. – Примітка Р. С.) був уведений в дію у німецьких спадкових землях Австрійської монархії (де діяв до 31 грудня 1811 р. [31, с. 4]) а з 1 травня 1787 р. і в Галичині [2, c. 47].
Поза тим, з прийняттям Йозефінського кодексу кодифікаційні роботи в Австрійській монархії не завершилися і тривали за правління наступника Йосифа ІІ імператора Леопольда ІІ, який розпустив Законодавчу комісію та утворив 2 квітня 1790 р. нову придворну Судову комісію у законодавчих питаннях на чолі з професором природного права Карлом Антоном Мартіні, якій доручив здійснити розробку нових кодифікаційних актів з цивільного і кримінального права [17, с. 51].
Варто відзначити, що, перебуваючи під впливом філософських ідей Ш.-Л. Монтеск’є, імператор Леопольд ІІ (1790-1792) був прихильником правової держави [9, c. 64]. Подібно, як і його брат Йосиф ІІ, він вважав, що «суверен, навіть якщо він став таким за правом успадкування, є лише делегатом народу, над яким він поставлений і зобов’язаний всю працю, турботу і безсонні ночі посвячувати народові» [32, c. 344-345].
7 травня 1790 р. та 22 лютого 1791 р. Леопольд ІІ видав патенти, згідно з якими комісія була зобов’язана переглянути та доопрацювати Йозефінський кодекс 1787 р., а саме переробити положення розділів про дію законів у часі («Про застосування законів щодо дій, які відбулися»), про обов’язки суддів («Керування суддями виключно законом при винесенні рішень»), а також про права дітей («Про позашлюбних дітей»). Результати кодифікаційних робіт комісії підлягали схваленню імператорськими установами та представництвами коронних країв. З цією метою 15 вересня 1790 р. імператор прийняв рішення про утворення при судах другої інстанції спеціальних комісій за участю представників кожного краю імперії. Крім того, для обговорення проекту нового Кодексу були залучені також професори юридичних факультетів країв; так, з юридичного факультету Львівського університету було запрошено для подання висновку професора Б. Борзагу [16, с. 208].
Першу частину Кодексу було завершено придворною комісією в 1794 р., другу – у 1795 р., третю – у 1796 р. [25, c. 44]. Відтак, у 1796 p. нoвий пpoeкт Цивiльнoгo кoдeкcy, щo знaчнoю мipoю вiдxoдив вiд положень римської правової концепції, відображеноï у Tepeзiанському і Йозефінському кодексах, a cпиpaвcя, нaтoмicть, нa вчeння paцioнaлiзмy [15, c. 252], було передано на перевірку та подано імператору на розгляд. Цей проект був запроваджений як Цивільний кодекс для Галичини (науковці часто використовують назву Галицький цивільний кодекс. – Примітка Р. С.) цicapcьким пaтeнтoм вiд 13 лютoгo 1797 p. y Зaxiднiй Гaличинi, a пpидвopним дeкpeтoм вiд 8 вepecня 1797 p. y Cxiднiй Гaличинi [10, c. 18], що засвідчує, що австрійський уряд вирішив спершу випробувати його у Галицькому коронному краї перед поширенням його дії на усю територію Австрійської монархії.
Цивільний кодекс для Галичини 1797 р. складався з трьох частин, поділених на розділи (частина І включала 6 розділів (глав), а частини ІІ і ІІІ – по 19 розділів), які містили параграфи (усього 1613 параграфів: 299 – у частині І, 676 – у частині ІІ, 638 – у частині ІІІ) [33, c. 759-884]. Привертає увагу, що норми Кодексу були сформульовані законотворцями на досить високому тогочасному рівні; у стилі викладу і переконливості було враховано кращі класичні напрацювання в означеній сфері [34, с. 64]. Використання при його розробці позитивного досвіду функціонування попереднього цивільного законодавства та значні зусилля кодифікаційних комісій, котрі здійснили величезні напрацювання за майже півстоліття своєї діяльності (починаючи з 1753 р. – Примітка Р. С.), сприяли укладенню змістовно та систематично завершеного правового акта [35, с. 1311], ґрунтованого на поєднанні римського та природного права. Щоправда, слід зауважити, що Кодекс містив чималу кількість пунктуаційних й орфографічних помилок [17, с. 51] та навіть історичних екскурсів і філософських відступів, що не властиве нормативно-правовим актам.
Оскільки з прийняттям Цивільного кодексу для Галичини 1797 р. було створено передумови для подальшого реформування австрійського цивільного законодавства з врахуванням досвіду правозастосування названого Кодексу, то кодифікаційні роботи в Австрійській монархії продовжилися [17, c. 52]. І після низки доопрацювань врешті було укладено Загальне цивільне уложення Австрійської імперії 1811 р., яке було уведене в дію 1 січня 1812 р. для всієї Австрійської держави, у т. ч. для Галичини (а 1 лютого 1816 р. і для Буковини) [2, c. 48], замінивши діючі в Австрійській монархії Йозефінський кодекс 1787 р. та в Галицькому коронному краї Цивільний кодекс для Галичини 1797 р.
Література:
1. Кульчицький В. С., Настюк М. І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України. Львів : Світ, 1996.
2. Кульчицький В., Левицька І. Джерела, структура, основні положення Австрійського цивільного кодексу 1811 р. Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2009. Вип. 48. С. 46-51. URL: https://library.nlu.edu.ua/POLN_TEXT/LVIV/visnyk_48.pdf.
3. Krętosz Józef. Geneza józefińskiej polityki kościelnej cesarza Józefa II w monarchii Habsburskiej (1780-1790). Śląskie Studia Historyczno-Teologiczne. 2001. № 34. S. 292-303. URL: https://rebus.us.edu.pl/bitstream/20.500.12128/11763/ 1/Kretosz_Geneza_jozefinskiej_polityki_koscielnej_cesarza_Jozefa_II.pdf.
4. Никифорак М. В. Буковина в державно-правовій системі Австрії (1774- 1918 рр.). Чернівці : Рута, 2004. 384 с.
5. Омельченко О. А. Правовые принципы просвещенного абсолютизма (о некоторых проблемах развития права в германских государствах и россии во второй половине XVIII в.). Вопросы истории государства и права Германии и Швейцарии. Сб. науч. трудов. москва : ВЮЗИ, 1985.
6. Освічений абсолютизм / В. І. Тимошенко. Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол. : Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. Київ : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2002. Т. 4 : Н-П. 720 с. URL: https://leksika.com.ua/10530524/ legal/osvicheniy_absolyutizm.
7. Till E. Wykład prawa rzeczowego austriackiego. Lwów : Nakładem Księgarni Seyfartha i Czajkowskiego, 1888. 302 s.
8. Луцький М. І. Право і система законодавства Західно-Української Народної Республіки : дис. на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук : спец. 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень / Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна». Київ, 2016. 418 с. URL: https://uu.edu.ua/upload/Nauka/Specializovani_vcheni_radi/Lutskiy_M/Lutskiy_M_dis.pdf.
9. Ковальчук І. В. Правові основи організації і діяльності крайових судів у Галичини в складі Австрії та Австро-Угорщини (1850-1918 рр.) : дис. на здобуття наук. ступеня д-ра філософії : спец. 081 «Право» (галузь знань – 08 «Право») / Львівський національний університет імені Івана Франка. Львів, 2021. 260 с. URL: https://shron1.chtyvo.org.ua/Kovalchuk_Ivan_Vasylovych/Pravovi_osnovy_orhanizatsii_i_
diialnosti_kraiovykh_sudiv_u_Halychyni_v_skladi_ Avstrii_ta_Avstro-Uhor.pdf?PHPSESSID=vd1t52id7jgm0gsunlsla3url4.
10. Никифорак М. В. З історії кодифікації австрійського цивільного та цивільно-процесуального права. Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. Вип. 82: Правознавство. Чернівці: ЧДУ, 2000. 104 с. С. 18-21. URL: http://library.chnu.edu.ua/res//library/elib/visnyk_chnu/visnyk_chnu_2000_0082.pdf.
11. Терлюк I. Я. Історія держави і права України: навчальний посібник. Kиїв : Атіка, 2011. 944 c.
12. Пиртко М. С. Вплив політики абсолютизму на становлення законодавства в Австрійській монархії у ХVІІІ ст. Часопис Київського університету права. 2018. Вип. 1. С. 51-57. URL: http://kul.kiev.ua/doc/CHAS18_1.pdf.
13. Till E. Wykład nauk ogólnych prawa prywatnego austriackiego. Lwów : Nakładem Księgarni Seyfartha i Czajkowskiego, 1892. 504 s.
14. Godlewski W. Austryackie prawo procesowe cywilne. Podręcznik systematyczny dla nauki i praktyki. Lwów : Nakładem K. S. Jakubowskiego, 1900. 516 s.
15. Xapитoнoв Є. O. Пpийняття нoвoгo Цивiльнoгo кoдeкcy Укpaïни i дocвiд кoдифiкaцiï цивiльнoгo зaкoнoдaвcтвa Aвcтpiï. Наукові праці Одеської національної юридичної академії. Том 1. Одеса : Юридична література, 2002. 328 с. С. 250-257. URL: http://dspace.onua.edu.ua/bitstream/handle/11300/19010/%d0%9d%d0%b0%d1%83%
d0%ba.%20%d0%bf%d1%80%d0%b0%d1%86%d1%96%20%d0%9e%d0%b4%d0%
b5%d1%81.%20%d0%bd%d0%b0%d1%86.%20%d1%8e%d1%80%d0%b8%d0%b4.%
20%d0%b0%d0%ba%d0%b0%d0%b4.%20%d0%a2.1.pdf?sequence=1&isAllowed=y.
16. Brauneder W. Das Allgemeine Bürgerliche Gesetzbuch für die gesamten Deutschen Erblűnder der österreichischen Monarchie von 1811. Gutenberg-Jahrbuch, 1987. 375 s.
17. Панич Н. Цивільний кодекс Австрії 1812 р. та його застосування на території Галичини. Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2008. Вип. 47. С. 51-53. URL: https://otherreferats.allbest.ru/history/00925980_0.html.
18. Общее гражданское уложение Австрийской империи / Пер. Г. Вербловского. с.-петербург : Типография правит. сената, 1884.
19. Floßman U. Österreichische Privatrechtsgeschichte. Wien; Neu-York : Springer-Verlag, 1983.
20. Думич Х. М. Соціально-політичні і правові передумови кодифікації австрійського цивільно-процесуального законодавства у ХІХ ст. Часопис цивілістики: наук.-практ. журнал. 2016. Вип. 20. С. 180-187. URL: http://dspace.onua.edu.ua/bitstream/handle/11300/8709/39.pdf.pdf?sequence=1&isAllowed=y.
21. Płaza Stanisław. Historia prawa w Polsce. Zarys wykładu. Część II. Polska pod zaborami. Kraków : Wydawnictwo Księgarnia Akademicka, 1993. 208 s.
22. Codex Theresianus / Herausgegeben und mit Anmerkungen versehen von Dr. U. Harrakowsky. Wien : Druck und Verlag von Carl Gerolds Sohn, 1883. URL: https://ia902701.us.archive.org/0/items/dercodextheresi02martgoog/dercodextheresi02martgoog.pdf.
23. Szabo F. Kaunitz and Enlightened Absolutism 1753-1780. New York : Cambridge University Press, 1994. 380 p.
24. Предисловие / С. С. Маслов. Всеобщий гражданский кодекс Австрии = Allgemeines Bürgerliches Gesetzbuch / пер. с нем. С. С. Маслов. москва : Инфотропик, 2011. 272 с. С. ІІІ-V. URL: https://jurkniga.ua/contents/vseobshchiy-grazhdanskiy-kodeks-avstrii.pdf.
25. Стефанчук Р., Блажівська О. Історичні аспекти створення Галицького цивільного кодексу 1797 року. Вісник Національної академії прокуратури України. 2014. № 4. С. 42-48. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Vnapu_2014_4_9.
26. Харитонов Є. О., Харитонова О. І. Приватне право як концепт: пошук парадигми : монографія. Одеса : Фенікс, 2014. 798 с.
27. Цвайгерт К., Кётц X. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права. Том 1. Основы. москва : Международные отношения, 1998.
28. Марченко М. Н. Вторичные источники романо-германского права: прецедент, доктрина. Вестник Московского ун-та. Серия 11. Право. 2000. № 4. С. 52-63.
29. Jaworski I. Zarys Powszechnej historii ustrojów państwowych i prawa. Wrocław : Nakładem sekcji wydawniczej koła prawników Wrocławskiego Uniwesytetu, 1947. 223 s.
30. Цьольнер Е. Історія Австрії / пер. з нім. Р. Дубасевич, Х. Назаркевич, А. Онишко, Н. Іваничук. Львів : Літопис, 2001. 712 с.
31. Огоновський О. Систем австрийського права приватного. Т. 1. Науки загальні і право річеве. Львів : З друкарні НТШ, 1897. 337 с.
32. Шиндлинг А., Циглер В. Кайзеры (Священная Римская империя, Австрия, Германия) / пер. с нем. Ростов-на-Дону : Феникс, 1997. 700 с.
33. Кодифікація цивільного законодавства на українських землях. Т. 1 / уклад. Ю. В. Білоусов, І. Р. Калаур, С. Д. Гринько та ін. ; за ред. Р. О. Стефанчука та М. О. Стефанчука. Київ : Правова єдність, 2009. 1157 с.
34. Ткач А. П. Кодифікація дореволюційного права України. Київ, 1968.
35. Neschwara Ch. Westgalizisches Gesetzbuch. Handwцrterbuch zur deutschen Rechtsgeschichte. Band V. Berlin : Erich Schmid Verlag, 1998. 2086 s.
__________________________
Науковий керівник: Наук. консультант - Бойко Ігор Йосипович, доктор юридних наук, професор, Львівський національний університет імені Івана Франка
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
