Актуальність дослідження обумовлена тим що Голодомор 1932-1933 рр. є однією із найтрагічніших сторінок історії України. Але чи можна вважати Голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу? Голод був створений штучно. Радянська влада різними методами нищила український народ і на сьогоднішній день невідомо про точні цифри жертв Голодомору в Україні.
Ключові слова: геноцид, голод, репресії, канібалізм.
Історія України містить багато кривавих сторінок життя населення. Однією з них є Голодомор 1932 – 1933 рр. або, інакше кажучи, геноцид українського народу. Мільйони українців загинули від рук більшовицької влади, мільйони сімей залишились без своїх рідних. Голод не оминув жодну українську сім’ю, про що зазначається в багатьої архівних матеріалах.
Цей геноцид був запланований сталінською партією аби знищити, викорінити в населення бажання боротися проти більшовицької влади.
Голодомор в Україні був спричинений Сталінською політикою колективізації. Політика колективізації була офіційно проголошена в листопаді 1929 року. На практиці це означало, що селяни повинні були віддати все своє майно у колгоспи. Але населення не підтримувало кремлівську політику, і добровільне входження селян до колгоспів переросло у примус. Селяни не хотіли передавати все своє господарство державі, тож влада розпочала свою боротьбу проти мирного населення. Тих, хто протестував, страчували на місці, інших відправляли концтабори, а багато сімей вислано до Сибіру, де не було ні їжі, ні житла.
Проведення колективізації в Україні пройшло досить болісно для населення. Радянська влада поставила завищені норми щодо обсягу хлібозаготівлі. Щоб виконати такий план у селян відбирався майже ввесь врожай. Однак, і цього було мало для комуністичної партії. Влада вирішила, що сільське населення приховує частину врожаю і таким чином, навмисно хоче зірвати виконання хлібозаготівельного плану. Тоді Сталін надіслав в Україну з надзвичайними повноваженнями хлібозаготівельну комісію на чолі з В. Молотовим [1].
Постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР про хлібозаготівлі в Україні, на Північному Кавказі та в Західній області від 14 грудня 1932 року, яку підписали Й. Сталін і В. Молотов, визначала, що основною причиною невиконання хлібозаготівельних планів в Україні та на Північному Кавказі була діяльність у цих регіонах контр-революційних елементів, пов’язаних з українським буржуазно-націоналістичним рухом. Основна увага партійних, радянських і каральних органів спрямовувалася на «деукраїнізацію» України, заборону на Північному Кавказі, де українці становили майже 80% населення, використовувати українську мову в діловодстві радянських і кооперативних органів, у закладах освіти та засобах масової інформації. Водночас щодо українських селян, і навіть українців, які проживали на Північному Кавказі, переважно вимагалося застосовувати широкий спектр репресій: виселення, вилучення продуктів і майна, ув’язнення в концтабори, розстріл. Ця постанова фактично поклала початок застосуванню жорстоких методів впливу на мільйонне селянство. В документі зазначалось: « По отношению к этим перерожденцам и врагам советской власти и колхозов, все еще имеющим в кармане партбилет, ЦК и СНК обязывают применять суровые репрессии, осуждение на 5 – 10 лет заключения в концлагерь, а при известных условиях – расстрел» [2].
Відомий історик Тарас Гунчак характеризуючи Голодомор 1932 – 1933 зазначав: «Ці жахливі умови, штучно створені в українському сільському господарстві, і ускладнені посухою, не спричинили б голоду в Україні. Після всього, навіть Сталін заявив, що «загальний урожай зерна в 1932 році був більшим, ніж у 1931 році». Голод був спричинений сталінськими драконівськими квотами на реквізиції, накладеними на Україну, змушуючи спустошені села країни доставляти мільйони тонн зерна. Оскільки фермери не могли виконати норми, Москва наказала направити 12 тисяч спецбригад резервів для збору «прихованих» харчів у села... Поліція та партійні активісти ходили по хатах, шукаючи заховані зерна та іншу їжу – навіть брали останню буханку хліба, яка була на столі» [5].
Комуністична партія вирішила провести обшуки у селян і конфіскувати будь-які продукти харчування. Спеціальна комісія викачала з села весь хліб, але план так і не було виконано. Дії влади призвели до виникнення голоду по всій Україні. Однак, більшовики продовжувала проводити обшуки та конфіскацію їжі у селян, навіть не задумуючись про майбутнє цих людей. Конфіскація продовольства подавалася як кара за «куркульський саботаж». Кількість смертей від голоду на селі значно зростала. У своїх діях партія не вбачала злочину. Тому на тяжке становище селян влада не звертала уваги. Натомість, 7 серпня 1932 р. Сталін прийняв закон про «п’ять колосків» [1], за яким селяни, що взяли з поля хоча б жменю зерна були розстріляні. Згодом радянська влада запровадила заборону виїзду населення за межі села. Так, в селян не було можливості врятуватися від голодної смерті, шляхом виїзду до міста. Тому українське село було приречене на вимирання. Селяни масово гинули від голоду. Люди були настільки слабкими, що не могли навіть дійти до свого будинку і помирали прямо на вулиці.
В результаті сталінської політики вже в 1932 році люди масово помирали від голоду. Але радянська влада на смерті людей зовсім не звертала уваги. Пізніше Сталін наказ «розгорнути хлібозаготівельну кампанію... і прискорити її». Першою заповіддю було «зробити хлібозаготівлю!»
Варто зазначити, що сам Сталін у перші місяці голоду визнав тільки «харчові труднощі в ряді районів СРСР». А його промова на Першому всесоюзному з’їзді колгоспників-ударників розглядається як прояв цинічності та неповаги до населення. Генсек заявив: «Принаймні, як порівнювати з тими труднощами, що їх пережили робітники років 10-15 тому, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою» [2]. Після даного з’їзду стало зрозуміло, що партія не переймається голодом в Україні.
Консульство Італії в Харкові, у 1932 р. повідомило, що шляхом варварських реквізицій...московський уряд ефективно створив не стільки дефіцит... скільки радше повну відсутність будь-яких засобів до існування на всій території сіл України, Кубані і Середнього Поволжя (31.5.1933). В іншому звіті за липень 1933 р. Генеральний консул Харкова повідомляє про величезне скорочення населення, особливо в сільській місцевості. Він дійшов драматичного і трагічного висновку, коли він писав: Українська народна площа ось-ось піде в затемнення, яке цілком може обернутись ніччю без кінця, тому що російський імперіалізм з його сучасністю ніжне милосердя (тобто ніжне комуністичне милосердя), здатне знищити цивілізацію – геть з лиця землі, якщо все ще не знищила... [5].
Є багато спогадів людей, які пережили голодомор. Ці страшні події торкнулися майже кожну родину України. Свідченням Голодомору-Геноциду в Україні, можуть служити спогади жительки с. Руська Поляна, Черкаської області, Березняк Ольги Петрівна.
Страшні роки Голодомору 1932 – 1933 рр. Ольга Петрівна згадує зі сльозами на очах. І хоча вона тоді ще була дитиною, однак пам’ятала багато страшних речей, які тоді відбувалися.
Пережити зиму було дуже тяжко, тому що їжі майже не було, люди пекли коржі з полови, щоб хоч якось вижити. Кожного дня по вулицях села проїжджали підводи, на які складали тіла померлих від голоду людей. Інколи люди були ще не мертві але дуже слабкі. Однак, в них не вистачало сили подати хоч якісь ознаки життя. Тому дуже часто ще живих людей забирали разом з мертвими. Не було ніяких поховальних процесій, а людей просто скидали в єдину велику яму [10].
За спогадами жителів Руської Поляни, дітям забороняли виходити з дому, адже все частіше в селі зникали діти. Голодні люди втрачали здоровий глузд. І щоб вижити самим, вони викрадали та їли сусідських дітей.
Голодні роки, нажаль, пережили не всі односельчани. Дуже багато будинків залишилися пустими, багато дітей залишились сиротами.
В комуністичні часи факт Голодомору був заперечений радянською владою. А кількість смертей внаслідок штучно створеного голоду ретельно приховувалась.
Сталінська політика мала досить негативні демографічні наслідки. Від голоду в 1932-33 роках померло, за різними оцінками, від 2,2 до 3,5 мільйона українців.
За підрахунками відомого історика Станіслава Кульчицького кількість людських втрат від Голодомору коливається в діапазоні 3,5 – 5 млн. чол.. Вже у 1990 р. вчений нарахував 4,5 – 5 млн. жертв голоду 1932–1933 рр. Однак, питання щодо чисельності людських втрат в часи голодомору 1922 – 1933 рр. і на сьогоднішній день залишається актуальним [4].
Дослідженням цієї проблеми тривалий час займався відомий історик Михайло Івницький: «…на Україні померло від голоду не менше 4 млн. осіб; в Казахстані загинуло від 1 до 2 млн осіб; на Північному Кавказі, в Поволжі, ЦЧО, Західного Сибіру і на Уралі – 2–3 млн і т.д. Таким чином, можна вважати, що голод 1932–1933 рр. забрав 7–8 млн людських життів» [7]. Щоправда, наведені М. Івницьким «дані українських учених» мають досить великі розбіжності. Це підкреслила Н. Араловець: «Таким чином, жертви голоду на Україні, в Поволжі і Казахстані визначаються вченими в розмірі від 5,2 (з оцінкою по Україні С. В. Кульчицького) до 8,8 млн. чол. (за оцінкою П. К. Василевського) [4].
Відображення страшних подій Голодомору можна простежити в усній народній творчості. Прислів’я, приказки, пісні влучно і правдиво розповідають про трагічні часи: «Серп і молот принесли голод», «Нема хліба, нема солі, комуністи плещуть у долоні», «Ой за ті колоски відбула я в Соловки», «В тридцять третьому году помирають на ходу». «Сумну пісню колгоспника про голод», написану кобзарем Є. Мовчаном, співали 225 кобзарів України і за це поплатилися життям: наприкінці 1934 року їх скликали на зліт народних співців і за містом усіх розстріляли [6].
Українці завжди пам’ятали про події 1932 – 1933 рр. В пам’ять про ці страшні часи в багатьох містах та селах України було відкрито пам’ятники жертвам Голодомору. І в наш час ми не повинні забувати про жертви українського народу, про велику кількість смертей, до яких призвела злочинна радянська влада.
Література:
1. Бойко О. Д. Історія України : навч. посіб. Київ : Академвидав, 2007. 688 с.
2. Білокінь С. І., Веселова О. М. Голод 1932 – 1933 років в Україні: причини та наслідки. Київ : Наукова думка, 2003. 888 с.
3. Власенко С. Документальні свідчення про Голодомор 1932 -1933 років. Голос України. URL: http://www.golos.com.ua/article/310050 (дата звернення: 23.11.2022).
4. Гудзь В. В. Проблема демографічних наслідків Голодомору 1932 – 1933 рр.в Україні у сучасній світовій історіографії. Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. 2015. №43. С. 263 – 267.
5. Hynczak T. The Famine of 1932-1933: Genocide by Other Means. Famine in Ukraine 1932- 1933: Genocide by Other Means : монографія. New York, 2007. P. 13–19.URL:http://history.org.ua/LiberUA/FamUkrGenocide_2007/FamUkrGenocide
_2007.pdf (date of access: 25.11.2022).
6. Копитько І. Відлуння Голодомору 1932–1933 років: наслідки та уроки. Вісник книжкової палати. 2008. № 10. С. 38–40.
7. Кульчицький С. В. Історія України : навч. посіб. Київ : Літера Л.Т.Д, 2015. 544 с.
8. Світлична В. В. Історія України : навч. посіб. Київ : Каравела, 2006. 400с.
9. Чистякова К. В., Постоєнко В. С. Голодомор-Геноцид 1932 -1933 рр.: пам’ять минулого та уроки на майбутнє. Актуальні проблеми історії та археології : регіональний та глобальний вимір. 2021. № 2. С. 93–95.
______________________________
Науковий керівник: Івангородський Костянтин Васильович, кандидат історичних наук, доцент
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
