Ефективність місцевого самоврядування в сьогоденній Україні проходить перевірку військовим станом в умовах повномасштабної війни, з усіх повноважень якого на перше місце виходить безпосереднє сприяння регулярному війську, територіальній обороні та прикордонній службі, що має тисячорічну історію розвитку починаючи з моменту виникнення вітчизняної держави у період середньовіччя. Дослідження правового досвіду виконання військової служби мешканців українських міст як господарських, адміністративних та культурних центрів має важливе значення для відновлення його традицій з метою подальшого удосконалення у майбутньому. Метою даної роботи є неупереджене визначення правового місця осіб міщанського стану українських самоврядних міст серед всієї сукупності суб’єктів військового права Великого князівства Литовського другої половини XV – середини XVI століть, відповідна характеристика яких забезпечить їх перцепцію на дидактичному рівні сучасності.
Вказана тема актуальна тим, що хоча підґрунтям характеристики основних положень вітчизняної воєнної організації XІV – XVI століть ставала правова система Великого князівства Литовського у творчих роботах таких сучасних науковців як А. Блануца, Д. Ващук, Л. Войтович, К. Галушко, В. Горобець,, О. Дячок, С. Камінський, В. Крейчі, Ю. Мицик, А. Плахонін, І. Романько, І. Рудянин, Г. Саганович, О. Сокирко, Б. Черкас, І. Шопіна, Н. Яковенко та ряду інших, проте спеціального дослідження, воєнного обов’язку міщан українських міст як суб’єктів військового права даного історико-правового етапу не проводилось.
Насамперед потрібно усвідомити, майже так само як і в наш час, суб’єктами військово-публічних відносин у Великому князівстві Литовському XVІ століття, були не тільки безпосередньо військовослужбовці, установи воєнного управління, військові частини та організації, але насамперед органи державної влади та місцевого (міського, земельного) самоврядування, саме на які накладалися обов’язки устрою військових формувань, порядку їх комплектування, матеріального і фінансового стану військ, а також порядку проходження військової служби, прав, обов'язків і відповідальності військовослужбовців, охорони військового правопорядку тощо.
Особливу роль в обороноздатності держави грали самоврядні українські міста (біля 60 міст) як господарські, культурні та мілітарні центри, деякі з яких мали досить могутні фортифікаційні споруди і були виробничо-зброярськими осередками та арсеналами. Будівництво кам’яних фортець з донжонами здійснювалось аж до середини XVI століття, коли кращими його зразками стали замок Любарта в Луцьку, стара фортеця в Кам’янці-Подільському, а також ряд подільських фортець тощо [1, с. 101]. З таких правових пам’яток як локаційні грамоти міст, військових устав, статутів тощо кінця XV – XVI століть вбачається значення окремих станів взагалі та мешканців українських міст зокрема у реформуванні військової організації Великого князівства Литовського, що супроводжувався переходом від дружинної військової структури та народного ополчення притаманних періоду Русі до нової моделі, яка залишаючи стародавні воєнні традиції вбирала в себе одночасно західноєвропейські (французькі, германські) та східні (турецькі, арабські) елементи військового будівництва і служби. Особливістю військової перебудови напряму було взаємопов’язане з юридичним оформленням у Великому князівстві Литовському станової суспільної системи.
На нашу думку військову організацію Великого князівства Литовського слід характеризувати як за мирним часом так і під час військового стану. З литовсько-українських літописів, польських хронік та спогадів чужоземців видно, що у міжвоєнний час загальна сукупність військових сил у державі складалася з наступних збройних контингентів: двірцеві професійні військові хоругви персонально великого князя та литовсько-українських магнатів (200 – 1500 кінних та панцерних бояр і слуг); наймані державою військові загони (угорська гусарська кіннота, німецькі рейтари, польські жовніри тощо; реєстрові козацькі полки; ординські відділи татар та ногайців та інші регулярні та іррегулярні збройні валки, які виконували переважно охоронні, сторожові, прикордонні функції та іноді приймали участь у локальних збройних конфліктах. Стосовно міських мешканців то в мирний період, згідного локаційних грамот на самоврядування магдебурзького зразка, вони переважно повинні були нести сторожову і вартові служби та передавати до державних арсеналів вироблену зброю або боєприпаси, та за стародавніми звичаями виділяти кошти на екіпірування загонів кінної армії, що мусили бути розкладені на більшу кількість міщан [2, с. 198]. Під час оголошення виключно Загальним Сеймом держави війни, екстрено формувалось об’єднане військо («войско господарське Великого княжства Литовського»), приблизно 25% якого складали вище вказані професійні військові загони (двірцеві бояри, найманці, реєстрові козаки тощо), а 75% внаслідок мобілізаційного призову («посполитого рушення») - резервісти з шляхетського, міщанського, частково духовного і селянського станів. Основним критерієм мобілізаційного призову (франц. мов. «la mobilisation» - рух, рушення) до господарського великокняжого війська під час війни («войну служити») були положення маєткового права власності для осіб-власників або володарів маєтків (князі, пани, шляхта, бояри, міщани) тому, що саме маєткове посідання було запорукою добросовісного виконання воєнних правил та норм, у разі недотримання яких, цієї власності (володіння) військовозобов’язані позбавлялися, тобто, саме через даний захід державною владою маєток суб’єктів військової служби використовувався як одна з головних гарантій, важелів мілітарного примусу для тих хто або умисно не бажав захищати вітчизну або порушував військову дисципліну [3, с. 27].
Участь міщан як суб’єктів військової служби спочатку визначалася в локаційних актах містам. Наприклад, у «Підтверджуваній грамоті польського короля Сигізмунда І на Магдебурзьке право, дарованій місту Києву» в Україні від 29 березня 1514 року чітко вказувалося, що вони за давнім звичаєм повинні нести сторожову службу у полі від татар, а саме згідно тексту: «… вони мають кінно і збройно кожний своєю головою згідно свого статку так як на війні служити без жодної метушні і непослуху» [4, с. 128]. До речі Україна у даній грамоті 1514 року зазначена під чинною державницькою назвою. Згодом, внаслідок проведення офіційної кодифікації права та видання трьох Литовських статутів XVI століття, військова служба міщан як окремого стану була закріплена на конституційному правовому рівні послідовно фіксуючи: «Також бажаємо і постановляємо, щоб усі міщани і наші піддані під час нападу ворога поряд з іншими нашими земськими людьми несли військову службу або з нашого дозволу споряджали людей на війну» у Литовському статуті 1529 року [5, с. 217]; «Хочемо теж мети и уставуємо, аби піддані наші всі міщани ку загальної потреби з іншими людьми нашими войну служили, або з дозволу нашого згідно постановлення нашого на войну відправилися» у Литовському статуті 1566 року [6, с. 267]; «Хочемо також мати і уставуємо, аби всі піддані наші міщани, в часи надзвичайної потреби з іншими людьми нашими війну служили, або з дозволу нашого на війну направляли згідно з сеймовою постановою» у Литовському статуті 1588 року [7, с. 70]. Крім призову чоловіків-резервістів загальна військова мобілізація також передбачала станове виділення коштів на утримання війська під час війни. Особливістю для міщанського стану було те, що військові гроші збиралися не в індивідуальному порядку а магістратськими органами самоврядування від усього міста як юридичної особи. Наприклад, залежно від господарського стану міста, громади повинні були виплачувати згідно «Устави королівській і сеймовій литовським отчинникам про воєнні їх повинності» від 1 травня 1528 року військовий податок («серебщизна») у конкретному розмірі: з Дорогочина 100 кіп грошей, з Берест’я 150 кіп, з Володимира 90 кіп, з Луцька 30 кіп, з Каменця 100 кіп, з Канева 5 кіп тощо [8, с. 70]. На нашу думку міщани українських міст з правом самоврядування несли службові навантаження під час оборони земської - війни (спочатку з 17, а згодом з 18 років) нічому не поступаючись лицарям-шляхті.
З джерел пізнання литовсько-українського права вбачається, що військова доктрина Великого князівства Литовського у галузі державної безпеки, яка встановлювала напрямки безпекових дій, військового будівництва у воєнний та мирний час була зрозумілою для переважної більшості мешканців українських міст.
Узагальнюючи вказане в основній частині роботи, можемо прийти до наступного висновку, що за існуючими правовими актами, міщани українських міст Великого князівства Литовського за визначеними критеріями (віком, майновим положенням, статтю тощо) в порівняні з представниками інших юридично оформлених станів, виконували воєнний обов’язок як безпосередньо в індивідуальному порядку так і опосередковано через міське самоврядування, перебуваючи повноправними членами громад з правом магдебурзького управління. В подальшому, доцільно всіляко продовжувати історико-правові розвідки еволюції вітчизняного військового права наступних періодів, особливо за гетьмансько-козацьких часів, використовуючи при цьому попередні литовсько-українські мілітарні правові пам’ятки.
Література:
1. Войтович Л.В. Військо і військова організація Історія української культури : у п'яти томах. Т. 2. Українська культура ХІІ - першої половини XVII століття. Ред. В. А. Смолій. К.: Наук. думка, 2001. 848 с. С. 93.
2. Чубатий М. Огляд історії українського права: історія держави та державного права. Мюнхен, Київ: Український Вільний університет, 1994. 224 с.
3. Вовк О.Й. Литовський статут 1529 року як пам’ятка військового права України. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. № 4 (123)/2022. С. 25-29.
4. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и издаваемые Археографической комиссией. Том второй. 1599-1637. Сакт-Петербург: В типографии Эдуарда Праца, 1865. 272 с.
5. Статути Великого князівства Литовського: У 3-х томах. Том І. Статут Великого князівства Литовського 1529 року. За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2002. 464 с.
6. Статути Великого князівства Литовського. У 3 томах. Том II. Статут Великого князівства Литовського 1566 року. За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2003. 560 с.
7 .Статути Великого князівства Литовського: У 3-х томах. Т. ІІІ. Статут Великого князівства Литовського 1588 року: У 2 кн. Кн. 1. За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2004. 672 с.
8. Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и издаваемые Археографической комиссией. Том второй. 1506-1544. Сакт-Петербург: В Типографии ІІ Отделения Собственной Е. И. В. Канцелярии, 1848. 440 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
