Якщо поглянути на словосполучення «ціна позову» з лінгвістичної точки зору, то слово «ціна» має фінансово-економічне навантаження, оскільки воно означає вартість певного товару, послуги або того і іншого. Слово ж «позов» має процесуально-правовий характер, оскільки саме позов складається і подається особою у письмовому вигляді до суду у разі порушення, невизнання чи оспорювання її прав чи законних інтересів. Оскільки позов являє собою письмову процесуально-правову форму, структура якої передбачена Цивільним процесуальним кодексом України (ст. 175 ЦПК України), то саме у змісті такої форми і йде мова про «ціну позову». В той же, час ціна позову, по суті, визначає сукупні матеріальні претензії позивача до відповідача у всіх без винятку цивільно-майнових спорах. І це дійсно так, оскільки правове поняття «ціна позову» охоплює як процес виникнення, так і розвитку та закінчення тих чи інших цивільно-майнових відносин, які набули спірного характеру. Саме з цих підстав вони передаються заінтересованою особою до суду з тим, щоб суд мав можливість урегулювати такий земельно-майновий спір.
Правова категорія «ціни позову» виникла не сьогодні. Його основи були закладені ще в часи римського права, і було введено в позовне провадження в період абсолютизму імператорської влади. Саме в цей період формулярний процес був змінений екстраординарним процесом, який вперше характеризувався «запровадженням мита на покриття всіх судових витрат» [1, с. 81], яке визначалося виходячи із об’ємності майнового спору.
В подальшому питання ціни позову отримало своє закріплення в Указі Петра І від 21 лютого 1697 р. «Об отмене в судебных делах очних ставок, о бытии вместо оных распросу и розыску, о свидетелях, об отводе оных, о присяге, о наказании лжесвидетелей и о пошлинных деньгах» [2, с. 7]. Саме тут визначалося, що «пошлиною» оплачуються позови, які спрямовувались до суду. При цьому, розмір такого платежу визначався в залежності від вартості спірного майна.
Поняття «ціни позову» мало своє закріплення в Цивільному процесуальному кодексі УРСР 1929 року. Так, зокрема, в ст. 45 даного Кодексу зазначалося: «Ціну позову треба визначати: 1) в позовах про гроші і про майно – стягуваною сумою або вартістю стягуваного майна, що її первісно встановлює позивач. В позовах про розірвання або продовження чинності орендного договору – сумою орендної плати за строк, що лишається до кінця чинності договору» [3, с. 31].
Про ціну позову, яка зазначається у змісті позовної заяви іде мова і в п. 6 ч. 2 ст. 137 ЦПК Української РСР 1963 року. При цьому передбачалося, якщо позовна заява не містить тих вимог, які зазначені в ст. 137 цього Кодексу чи не оплачена державним митом, суддя виносить ухвалу про залишення позову без руху (ч. 1 ст. 139 ЦПК УРСР 1963 р.) [4, с. 105]. Таким чином, законодавець визначав розмір державного мита, виходячи із ціни позову, що було логічно. Такий алгоритм взаємозалежності судового збору від ціни позову склався історично. Сьогодні питанню ціни позову присвячена ціла стаття Цивільного процесуального кодексу України. Це означає, що цьому, здавалося б на перший погляд другорядному питанню, законодавець приділяє суттєве значення. Так, якщо мова йде про земельно-майнові спори, то в диспозиції ч. 1 ст. 176 ЦПК України даної категорії справ стосуються норми пунктів 1, 4, 8 та 9, за якими ціна позову визначається:
1) у позовах про стягнення грошових коштів – сумою, яка стягується, чи оспорюваною сумою за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку;
4) у позовах про строкові платежі і видачі – сукупністю всіх платежів або видач, але не більше ніж за три роки;
8) у позовах про розірвання договору найму (оренди) або договору найму (оренди) житла – сукупністю платежів за користування майном або житлом протягом строку, що залишається до кінця дії договору, але не більше ніж за три роки;
9) у позовах про право власності на нерухоме майно, що належить фізичним особам на праві приватної власності, – дійсною вартістю нерухомого майна, а на нерухоме майно, що належить юридичним особам, – не нижче його балансової вартості [5].
У змісті вказаної норми звертають на себе увагу положення п. 9 ч. 1 ст. 176 ЦПК України, які визначають правила обчислення судового збору для позовів, предметом яких є визнання права власності на нерухоме майно, до категорії якого відноситься і земельна ділянка. Законодавець в цьому випадку вимагає від позивача зазначати у позовній заяві дійсну вартість земельної ділянки, яка належить фізичній особі або якщо об’єктом спору є земля, зареєстрована на праві власності за юридичною особою, повинна вказуватись балансова вартість даного об’єкту.
Такий диференційований підхід до визначення ціни позову в залежності від суб’єкта – власника спірного майна на нашу думку є не зовсім виправданим з точки зору забезпечення принципу доступності до правосуддя. Зокрема, у випадку, якщо спір буде ініційовано фізичною особою стосовно земельної ділянки, незаконно захопленій (зокрема, рейдерським шляхом) певною юридичною особою, то відомості про балансову вартість об’єкта спору позивач зможе отримали лише з волевиявлення відповідача, на балансі якого і обліковується така земельна ділянка.
З іншого боку, абзацами сьомим та восьмим ч. 2 ст. 7 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» визначено, що проведення оцінки майна є обов'язковим у випадках переоцінки основних фондів для цілей бухгалтерського обліку та оподаткування майна згідно з законом, крім випадків визначення розміру податку при спадкуванні власності, вартість якої оподатковується за нульовою ставкою [6]. Тобто, якщо право власності на земельну ділянку юридичною особою визнано як балансовий актив, то з метою його бухгалтерського обліку та визначення балансової вартості необхідно проводити ринкову оцінку землі і така оцінка стає обов’язковою. Тобто виходить, що експертна грошова оцінка земельної ділянки (в результаті якої визначається її дійсна (ринкова) вартість) є єдиним способом визначення балансової вартості землі, який відповідає чинному законодавству. В свою чергу будь-який інший вид оцінки (наприклад, нормативна грошова оцінка земельної ділянки) не може бути належним інструментом визначення балансової вартості земельної ділянки.
З огляду на вищевикладене, вважаємо, що для внесення юридичної визначеності у процедуру судового розгляду майнового земельно-правового спору в цивільному судочинстві України, зважаючи на особливий статус земельної ділянки як об’єкта спору, частину 1 ст. 176 ЦПК України доцільно доповнити пунктом 10 наступного змісту: «у позовах про право власності на земельну ділянку – дійсною її вартістю». Таке доповнення матиме позитивний вплив на доступ всього кола суб’єктів (фізичних та юридичних осіб) до правосуддя завдяки конкретної позиції щодо визначення ціни позову в досліджуваній категорії справ.
Разом з тим, для визначення ціни позову у справах про спричинення майнової шкоди, завданої псуванням земель сільськогосподарського призначення, при проведенні експертної грошової оцінки, базовим джерелом показників втрати цінності земельної ділянки можуть бути результати проведеного раніше бонітування ґрунтів. За статтями 1 та 5 Закону України «Про оцінку земель», бонітування ґрунтів є одним із видів оцінки земель та полягає у порівняльній оцінці якості ґрунтів за їх основними природними властивостями, що мають сталий характер і суттєво впливають на врожайність сільськогосподарських культур, вирощуваних у конкретних природно-кліматичних умовах [7]. Таким чином, технічна документація, складена за результатами бонітування ґрунтів, дасть можливість експерту прослідкувати динаміку зниження (підвищення) показників родючості земельної ділянки сільськогосподарського призначення, що в свою чергу з одного боку створить у суду, який розглядає спір, переконання у всебічному і об’єктивному проведенні експертного дослідження та встановлення дійсної майнової шкоди, завданої власнику земельної ділянки.
Отже, вимога цивільного процесуального закону щодо обов’язкового встановлення ціни позову є невід’ємною частиною процесуального механізму захисту порушених майнових прав на земельну ділянку, який спрямований на ефективне і своєчасне вирішення земельного майнового спору. В той же час, у спорах вказаної категорії, предметом яких є відшкодування спричиненої шкоди, доцільним є встановлення саме ринкової вартості земельної ділянки, яка на відміну від нормативної грошової оцінки дає змогу суду встановити обґрунтовану ціну позову та найбільш повно задовольнити порушені інтереси землевласника чи землекористувача.
Література:
1. Підопригора Д. А. Риське приватне право: підручник. Київ: Вид. «Дім «Ін Юре», 2021. 440 с.
2. Ясинок М. М., Кройтор В. А. Принципи усності, безпосередності та безперервності в цивільному судочинстві: монографія. Харків: Еспада. 2007. 145 с.
3. Цивільний процесуальний кодекс УРСР. Київ, Вид-во «Держполітвидав УРСР». 1949. 176 с.
4. Цивільний процесуальний кодекс Української РСР. Офіційний текст. Київ: Політвидав України, 1982. 199 с.
5. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. № 1618-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1618-15#Text (дата звернення: 06.06.2023).
6. Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні : Закон України від 12.07.2001 р. № 2658-III. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2658-14#Text (дата звернення: 27.06.2023)
7. Про оцінку земель : Закон України від 11.12.2003 р. № 1378-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1378-15#Text (дата звернення:03.07.2023)
___________________
Науковий керівник: Ясинок Микола Михайлович, доктор юридичних наук, професор, академік, завідувач кафедри правосуддя та філософії, Сумського національного аграрного університету
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
