За статистикою, вирішення питання про права та обов’язки осіб, які не беруть участь у справі, посідає перше місце за поширеністю серед підстав для скасування рішення та передачі справи на новий розгляд у апеляційному провадженні (у 2007 році вона сягала 43% серед усіх підстав) [1, с.33].
Питання щодо практичного застосування розгляданої підстави у сукупності із іншими висвітлено у статті Яцини В.Б. „Огляд судової практики щодо скасування рішень суду першої інстанції з направленням справи на новий розгляд” [2]. Метою ж даної роботи є аналіз вищезгаданої підстави, виділення конкретних проблем, які виникають у зв’язку із її застосуванням і надання пропозицій щодо шляхів їх вирішення.
До прийняття чинного ЦПК серед суб’єктів апеляційного оскарження не значились особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки. Хоча на практиці ці суб’єкти зверталися з апеляційною скаргою. Суди ж апеляційних інстанцій приймали такі скарги, аргументуючи свою точку зору посиланням на ст.55 Конституції України (як на норму прямої дії) та на п.4 ст.307 ЦПК 1963 р. (скасування рішення суду й передача справи на новий розгляд у випадку вирішення судом питання про права й обов’язків осіб, які не були залучені до участі у справі) [3, с.99]. І це видавалося правильною, хоча складною і неоднозначною процедурою. Тому у наукових колах не одноразово з’являлися пропозиції прямо передбачити цих суб’єктів у новому ЦПК [3, с.100]. Це було зроблено з веденням у дію чинного ЦПК у статті 292 вказаного нормативного акту.
Вважаємо за доцільне висловити окремі міркування з приводу застосування п.4 ч.1 ст.311 ЦПК.
По-перше, слід розглянути об’єктивні причини для застосування даної норми. Не можна не погодитися із доводами Яцини В.Б., яка вважає, що оскільки у разі відмови у задоволенні позову питання про права та обов’язки не вирішуються, тобто не встановлюються та не змінюються, то за таких випадків у апеляційного суду немає підстав для застосування приписів вищезазначеної норми ЦПК.
Так, змістом права на судовий захист, яке має універсальний характер, є об’єктивна спроможність зацікавлених осіб, у тому числі тих, які не були залучені до участі у справі, на звернення до суду за захистом своїх прав і свобод, порушених певним судовим рішенням. Зацікавлені особи, які не брали участі у справах, якщо відмовлено у задоволенні позову, також не позбавлені права подати самостійний позов до суду першої інстанції. При цьому судове рішення про відмову у задоволенні позову, яке було винесене без їх участі, з огляду на інший склад осіб, які беруть участь у справі, відповідно до приписів ч. 3 ст. 61 ЦПК України не буде мати в іншій справі преюдиційного значення [2, с.57].
Відносно застосування приписів ЦПК щодо оскарження судових ухвал у ситуації, що розглядається, Радзієвський Ю. зазначає, що згідно ч.2 ст.292 ЦПК ухвала суду першої інстанції оскаржується в апеляційному порядку окремо від рішення суду у випадках, передбачених статтею 293 цього Кодексу. При цьому ні стаття 293 ні інші статті ЦПК прямо не передбачають право осіб, які не є учасниками процесу, на апеляційне оскарження ухвал судів першої інстанції, які стосуються прав та обов’язків таких осіб [4, с.17]. Слід зазначити, що вказаний висновок, як уявляється, з`явився в результаті аналізу того законодавчого припису, що чинний ЦПК містить некоректне визначення форм судових рішень. Якщо раніше існувало 2 форми судових постанов (рішення та ухвала), то нині за ст.208 ЦПК є 2 форми судового рішення – рішення та ухвала. Тому твердження даного автору слід визнати такими, що потребують уточнень.
По-друге, що стосується суб’єктів подання скарг. Безумовно, виходячи із змісту п.4 ч.1 ст.311, ст.292 ЦПК порушення судом своїм рішенням прав та обов’язків цих суб’єктів (а саме осіб, які не брали участь у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов’язки) є одним із оціночних понять у цивільному процесі. Дійсно, закон не містить критерію розмежування осіб, щодо прав/обов’язків яких вирішено чи не вирішено питання судом. Тому вноситься пропозиція доктринального вироблення критерію поділу таких осіб на належних та неналежних в залежності від наявності у них інтересу у результаті розгляду справи.
По-третє, що стосується самої процедури апеляційного розгляду цих категорій скарг. В.Б. Яцина пропонує надати можливість особам, питання про права та обов’язки яких суд першої інстанції вирішив без залучення їх до розгляду справи, в апеляційному порядку захистити свої права та інтереси без повернення справи на новий розгляд до суду першої інстанції [2, с.67]. З цією позицією можна погодитися лише частково, адже в такому разі судом першої інстанції, який вирішує справу по суті, буде виступати апеляційний суд, що протирічить ст.107 ЦПК.
Література:
1. Стан здійснення судочинства судами загальної юрисдикції // Вісник Верховного суду України. – 2008. – №7(95). – с.32-40.
2. Яцина В.Б. Огляд судової практики щодо скасування рішень суду першої інстанції з направленням справи на новий розгляд // Актуальні питання цивільного та господарського права. – 2007. – №1. – с.54-65.
3. Гусаров К.В. Суб’єкти права апеляційного оскарження у цивільному процесі // Проблеми законності. Вип. 65: Респ. між від. наук. збірн. – Х. НЮАУ, 2003. – с.94-101.
4. Радзиевский Ю. Право на обжалование: третий лишний? Обжалование определений суда первой инстанции в апелляционном порядке лицами, не принимавшими участия в рассмотрении дела // Юридическая практика. – 2007. - №34 (23 августа). – с.17.
e-mail: statist1@bk.ru
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
