Революційні події у Франції 1789 р. сприяли реформуванню як соціальної сфери французького суспільства та інститутів державної влади, так і реформуванню законодавства. Французький цивільний кодекс 1804 р., в значній мірі сприяв реалізації поглядів вісімнадцятого століття і принципів 1789 року, став своєрідним пам'ятником французької революції [1, p.147].
Такий результат не обмежився Францією. Для багатьох країн світу Французький цивільний кодекс 1804 р. послугував зразком. Крім великого досягнення - уніфікації французького права - головними перевагами Цивільного кодексу стали його зрозумілість, простота та стислість викладення положень [2, p.128].
Безумовно, наведення порядку після правового хаосу, яким вирізнялася дореволюційна Франція, було великим досягненням. Але Цивільному кодексу належала ще більша заслуга, оскільки він "... поширив знання права і зробив порівняно легким для пересічного француза знайомство з провідними принципами, що керують правом його власної країни" [2, p.128].
Цивільний кодекс Франції 1804 р. складався із вступного титулу та трьох книг. За змістом найбільшою була третя книга « Про способи набуття права власності» (ст. 711—2281), де питанням спадкування було присвячено окремий титул книги, який мав назву «Спадкування». Титул складався із шести глав: Глава I « Відкриття спадщини та перехід її до спадкоємців»; Глава II « Якості, необхідні для спадкування»; Глава III «Різні способи спадкування»; Глава IV « Спадкування поза правилами»; Глава V « Прийняття спадщини та відмова від спадщини»; Глава VІ « Розподіл та повернення спадщини». І хоча Цивільний кодекс Франції 1804 р. об'єднав передачу майна за заповітом з передачею у вигляді дарування (Титул II « Дарування між живими та заповіти») , проте чітко розмежував дві основні форми спадкування - за законом і за заповітом.
Заповіти, відповідно до Цивільного кодексу Франції 1804 р., розподіляли на три види: – приватні (написані власноручно спадкодавцем і містили його підпис), публічні (укладені нотаріусом у визначеній формі) й таємні. У випадку складання таємного заповіту заповідач писав його власноручно, запечатував і передавав нотаріусу в присутності шести свідків. [3, с.80]. Таємний заповіт, який заповідач, склавши своєю або чужою рукою, скріплював печаткою і передавав нотаріусу в присутності шести свідків, мав на меті отримання гарантії від шахрайства. Слід також зазначити, що були ретельно виписані двадцять одна стаття Французького цивільного кодексу 1804 р. (ст.981-1001) щодо заповітів вояків, що цілком відповідало реаліям того часу. Детально у Цивільному кодексі було заздалегідь вирішено навіть проблеми, пов'язані з фізичними вадами заповідача, такими, як німота, сліпота, невміння читати і писати [1, p.145].
За змістом ст.913 Цивільного кодексу Франції 1804 р. дарування або заповіт не могли перевищувати половини майна, якщо особа, яка заповідала, лишала після смерті одну законну дитину, третини майна - якщо залишалося двоє дітей, чверті - якщо в померлого троє чи більше дітей.
Спадщина відкривалась у випадку природної чи цивільної смерті спадкодавця. У постреволюційній Франції цивільна смерть вважалася заходом кримінальної відповідальності за окремі злочини, встановлювалася передусім судовим рішенням і полягала у повній втраті особою цивільної правосуб’єктності. Тобто її статус прирівнювався до стану померлої людини, тому належне особі майно, ставало предметом спадщини [3, с.78].
Статті 720, 721 та 723 Французького цивільного кодексу 1804 р. також свідчать про ретельність висвітлення питань спадкування. Саме, виходячи з природних презумпцій виживання відповідно до віку, вирішувалося питання відповідно до положень цих статей, у разі виникнення сумнівів щодо того, хто з двох можливих спадкоємців загинув першим [1, p.144].
Глава III «Різні способи спадкування» детально описувала коло спадкоємців та визначала порядок їх закликання до спадкування. Спадкоємцями за законом визнавалися діти та інші низхідні, а також висхідні та бокові родичі (з рівними частками для родичів по батьківській та материнській лініям), при цьому було встановлено спадкові черги до дванадцятого ступеня спорідненості.
Важливим був зміст 732 статті Цивільного кодексу Франції 1804 р., відповідно до якої : « закон при визначенні порядку спадкування не бере до уваги ні природи, ні походження майна".
Відповідно до положень ст.727 Цивільного кодексу не могли успадковувати ті, хто був засуджений за вбивство або замах на вбивство померлого, ті, хто поширював наклепи, звинувачуючи померлого у злочині, та ті, хто, знаючи про вбивство померлого, не повідомив про це владі.
Відповідно до статей 756 - 758 Цивільного кодексу Франції 1804 р. права позашлюбних дітей були звужені: їх визнавали дітьми тільки законним порядком, вони могли успадковували лише майно батька і матері, при цьому позашлюбні діти під час спадкування за законом мали право лише на половину частки майна, яку успадковували діти, народжені у шлюбі.
Глава V « Прийняття спадщини та відмова від спадщини» деталізувала порядок прийняття спадку, зокрема, ст.774 Цивільного кодексу Франції 1804 р. передбачала як просте прийняття спадку, так і з умовою опису садкового майна. У разі відмови від спадку, спадкоємець визнавався таким, який загалом не був спадкоємцем.
Низка статей Глави VІ « Розподіл та повернення спадщини» Цивільного кодексу встановлювала особливості розподілу рухомого та нерухомого майна подружжям, положення щодо судової оцінки майна, часток у спадку тощо.
Цивільний кодекс Франції 1804 р. був основним джерелом спадкового права Франції у XIX ст. та приділяв значну увагу особливостям регулювання основних його інститутів.
Література:
1. The Code Napoléon Author(s): William W. Smithers Source: The American Law Register (1898-1907), Mar., 1901, Vol. 49, No. 3, Volume 40 New Series (Mar., 1901), pp. 127-147. p.147.
2. Napoleon and His Code Author(s): Charles Sumner Lobingier Source: Harvard Law Review , Dec., 1918, Vol. 32, No. 2 (Dec., 1918), pp. 114-134. p.128.
3. Сирко М. В. Цивільний кодекс Франції 1804 року та його вплив на цивільне законодавство країн Європи (на прикладі Польщі та Румунії). Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень. - Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2015. -215 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
