Довгі роки тематика військового полону була темою яку історики, як правило, оминали у своїх працях. Причиною було перш за все те, що вони основну увагу звертали на причини, безпосередній перебіг і результати бойових дій. Дослідження ж долі полонених солдат, відходило на задній план, де і губилося за серіями військових перемог і масштабами післявоєнних змін. Популярною тема військового полону стала лише у XX ст., після двох світових воєн, що вражали не лише своїм розмахом, а і кількістю військовополонених, не помітити яких вже було неможливо. А також увагу привертає насильне переселення великої кількості населення, що стало справжнім феноменом XX ст. [1].
У період общинно-родового ладу війни траплялися не часто, бо племена не були зацікавлені у їхньому веденні через вірогідність втрат серед членів свого племені. Тому найчастіше причиною війни було порушення кордону, вбивство чи образа, якщо цей конфлікт не можна було вирішити мирним шляхом. У таких війнах полонених чоловіків, як правило, просто знищували, а жінок і дітей перетворювали на членів племені. Рідко, але траплялося й таке, що через великі втрати, у члени племені перетворювали й деяких полонених чоловіків [2, 180-190]. Причиною такої долі полонених було те, що в умовах, коли праця у середині племені була колективною за принципом кооперації, їх утримання було економічно не вигідним.
Коли з’явилося рабство, то основним їх джерелом рабів стають полонені [3, 11]. Для того, щоб отримати нових рабів навіть спеціально розпочинаються військові дії [4]. Таким чином, війни перестають бути тільки способом вирішення конфлікту, а перетворюються на регулярний промисел по здобуттю рабів та інших матеріальних цінностей [3, 12]. Наприклад, у алеутів, при розподілі військової здобичі, всіх полонених забирав собі керівник і привілейовані воїни. Всі інші отримували лише захоплену зброю, одяг та інші трофеї [2, 180-190]. Всіх полонених перетворювали на рабів або приносили їх у жертву [5].
У процесі розвитку інституту рабства, експлуатація рабів посилюється. Тепер вважалося вигідним купити раба і вижати з нього максимум за мінімальний термін [3, 9]. Крім цього раби тепер ночують і харчуються окремо від своїх господарів, їхня кількість збільшується, а ставлення до них стає досить жорстоким. У Спарті практикувалися масові напади на рабів під час проведення деяких свят. Іноді раба страчували під час ритуальної церемонії похорон, ініціації, побудови нового будинку, човна, тощо [2, 180-190]. У Стародавньому Римі раб прирівнювався до звичайної речі, яка повністю перебуває у власності її господаря. Згідно римського права господар міг зробити з рабом все, що йому заманеться. Але це не означає, що він обов’язково мав з нього знущатися. Як правило господар до раба ставився бережливо, як до предмета, яким він повністю володіє і який коштує грошей. Джерелом рабів у Римі також були військовополонені, яких римська армія здобувала в своїх численних походах, а потім продавала їх на аукціоні. До речі вартість раба залежала від того, як успішно ведуться загарбницькі війни в яких їх здобувають. Так для прикладу, у середньому звичайний раб коштував 400-500 динарів, а під час особливо успішних походів, у яких було захоплено величезну кількість військовополонених, ціна на раба іноді навіть падала до 4 динарів. Найбільш тяжким було становище рабів, яких продавали у гладіатори [6, 47-50].
У середньовічній Європі існувало декілька різних концепцій ведення війни, від яких залежало, як переможені будуть ставитися до військовополонених. Однією з них була концепція середньовічної війни «mortelle», що означало «смертельна війна» або «війна вогню і крові». Вона велася дуже жорстоко. Головним у таких війнах було максимальне винищення ворога: єретика, язичника чи сарацина. Всіх поранених ворогів добивали, а полонених взагалі намагалися не брати. Тих, кого все ж таки взяли у полон, дозволялося катувати не звертаючи увагу на різницю у станах.
Абсолютно інше було ставлення до полонених під час ведення іншої концепції середньовічної війни «guerroyable», що означало «лицарська війна», або «чесна війна». Така війна велася між європейськими лицарями, в якій вони мірялися силою, з метою з’ясування яка сторона сильніша, а не для винищення один одного. У цій війні ворогуючі сторони ставилися з повагою до свого противника і дотримувалися всіх правил і умовностей. Походження цього виду війни було германським і сприймалося як «божий суд», в якому Бог розсудить лицарів на полі бою і дасть перемогу тому, хто з них правий. Крім цього важливим було те, що обидві сторони були християнами і входили до одного лицарського стану, обидві родовиті, обидві вийшли на поле бою, щоб змагатися по волі божій. А головне для лицарів іноді не так вже й важливо було, хто в результаті війни стане їхнім верховним сюзереном, наприклад, Капетінг чи Плантагенет. До того ж у середні віки лицарський «кодекс честі» вимагав від лицаря поваги до переможеного. Але йшлося лише про особу не нижчу за статусом ніж переможець [4]. Щодо долі полоненого лицаря, то їх, як правило, просто відпускали за викуп. Більш жорстокими були війни з національним забарвленням, або з участю міського ополчення.
У XIII – XIV ст. концепція «малокровних» війн зникає, і вже у пізньому середньовіччі в битвах гине від 20 до 50% учасників з ворожої сторони. Вже у 1346 р. Едуард ІІІ у битві при Креси наказав не брати полонених до кінця битви. Єдиним островом «лицарської війни» залишалися війни кондотьєрів у Італії. Там з обох сторін воювали наймані армії, які домовлялися між собою про те, що будуть намагатися вести битву з мінімальними втратами з обох сторін. Іноді вони взагалі домовлялися про безкровну імітацію битв. Зрозуміло, що в таких умовах знущатися з полонених ніхто не буде [6].
Під час російсько-турецьких війн XVIII ст. серед російських солдат побутувала думка, що турки їх у полон не беруть, перебувають у бою під дією наркотичних засобів і вирізняються віроломством. Тому при виборі, взяти турка у полон, чи вбити, російські солдати часто обирали останнє. Щоб з цим якось боротися, солдатам навіть почали надавати грошову винагороду за захоплених у полон турків. Велика кількість турецьких військовополонених гинула під час їхнього переміщення. Однією з причин була байдужість до них російських посадових осіб. Хоча турецьких і татарських зброярів, при виявленні, негайно направляли у зброярні Тули [9].
Під час російсько-швецької війни 1700–1721 рр. полонених росіян і українців, на думку В.В. Станіславського, шведи на кораблях вивозили до Швеції, де змушували працювати на будівництві оборонних споруд. Значна їх частина там загинула від голоду і хвороб, хоча деякі з них там змогли одружитися зі шведками і залишитися там жити. Тих, хто залишився, після підписання Ніштадського миру шведи повернули на батьківщину [10].
У 1812 р. військовополонених французької армії відправляли у губернії, що були не далеко від театру військових дій [11]. Там тягар їхнього забезпечення харчами, одягом і місцем перебування лягав на плечі губернаторів [12]. Козаки, що конвоювали їх у місця утримання через нестачу засобів конвоювання і охорони почали продавати фізично здорових військовополонених у сільські і дворянські господарства як працівників-рабів. Їх продавали за ціною від 50 коп. до 1 руб. за одного, у той час, коли корова коштувала половину рубля. Деяких з них дворяни купували як вчителів французької мови для своїх дітей, хоча солдати розмовляли далеко не літературною мовою, але коштували у сотні разів дешевше ніж обійшлося б найняти вчителя з Франції, якому потрібно було б платити до тисячі рублів у рік. Крім того, значна кількість блукаючих солдат розбитої французької армії, що ще не потрапила у полон згодна була працювати за їжу і тепло на кого завгодно. Деякі дворяни взагалі приписували куплених військовополонених до своїх кріпосних [13]. Становище полонених французів було жахливим і вони часто гинули під час їх переміщення. Не було законодавчо оформлено питання їх поховання. Через світську і церковну пропаганду солдат наполеонівської армії не вважали християнами і їм часто відмовляли у місці на кладовищі. Померлих у дорозі часто хоронили прямо біля доріг. Іноді спалювали, або, навіть, залишали без поховання. Якщо полонені вмирали у якомусь населеному пункті, то їх часто хоронили за його межами, іноді у братських могилах [12].
Отже, виходячи з усього вище зазначеного можна зробити висновок, що становище військовополонених у різні періоди розвитку людства постійно змінювалося. Так само воно різнилося й у залежності від того, до якої країни, чи племені воїн потрапляв у полон. Ставлення до полонених було дуже різноманітне, від жорстоких катувань і вбивства, з метою максимально завдати страждань, перетворення на раба чи продажу за викуп до прийняття у плем’я як рівноправного його члена. Також на становище військовополонених часто впливав їхній суспільний статус, чи якась робоча спеціальність. Так у Середні віки й Ранній новий час до полонених вихідців з аристократичних кіл, нерідко ставилися з певною повагою і їм навіть дозволялося у полоні заводити собі прислугу. Полонених з важливими спеціальностями іноді залучали у галузях, де вони були фахівцями. Але крізь віки у ставленні до військовополонених прослідковується одна важлива риса. Вони тепер належать не самі собі, а комусь. І той хтось намагається з них отримати для себе якусь користь. Тому частими випадками є продаж полонених зацікавленим у них особам. Це було й у Стародавній Греції й Римі. Це ж відбувалося і з полоненими французами у Росії в 1812 р.
Список використаних джерел і літератури
1. Лавров А.С. Військовий полон і рабство на кордонах Османської імперії та Російської держави у XVII – на початку XVIII століття. URL: http://www.perspectivia.net/publikationen/vortraegemoskau/lavrov_kriegsgefangenschaft/ #sdfootnote3sym (дата звернення:09.10.2023)
2. Перщіц А.І. (1982). Історія первісного суспільства. М.: Вищ. школа. 223 с.
3. Кустова Т.М. (2001). Історія економіки. Рибінськ.129 с.
4. Потильчак О.В. (2005). Радянські режимні установи для військовополонених та інтернованих в УРСР (1939-1954 рр.): Організація, дислокація, структура: дисертація кандидата історичних наук. К.. URL: http://npu.edu.ua/!e-book/book/html/D/iio_kdsd_radyanskui_viiskovui_polon_v_Ykraini (дата звернення:09.10.2023)
5. Мінаєва Т.(2007). До питання про статус військовополонених у міжнародному праві наприкінці XIX – на початку XX ст. Історична панорама: Збірник наукових статей ЧНУ. Спеціальність “Історія”. Чернівці: Рута. Вип. 4. С. 7–16.
6. Римське приватне право: Курс лекцій / Хутиз М.Х. М.: Биліна, 1994. 170 с.
7. Уваров Д. Військові втрати у Середньовіччі URL:http://www.xlegio,ru/ancient-armies/military-organization-tactics-equipment/medieval-military-losses/ (дата звернення: 09.10.2023)
8. Гроцій Г. Про право війни та миру (1625). URL: http://library.nlu/edu/ua/POLN_TEXT/COMPLEKS/KURS_ (дата звернення:09.10.2023)
9. Познахірев В. В. (2011). Еволюція положення турецьких військовополонених у Росії наприкінці XVII – на початку XX ст. Наукові записки: електронний науковий журнал Курського державного університету. № 3 (19). Т 2. Курск. URL: http://scientific-notes.ru/pdf/021-015.pdf (дата звернення:09.10.2023)
10. Станіславський В. В.(2013). Невідомі сторінки україно-шведських відносин: військовополонені козаки у Швеції під час Великої Північної війни. Україна в Центрально-Східній Європі. Вип. 12–13. С. 461–462.
11. Самович А. Л.(2010). Російська влада та військовополонені «Великої армії» Наполеона в 1806-1807 рр. Влада. № 10. С. 111–114.
12. Морозова А. В.(2012). Документи Держархіву Чернігівської області про військовополонених Великої армії в Чернігівській губернії. Сiверянський лiтопис. № 5–6. С. 59–70.
13. Сироткин В. Г. Доля полонених солдатів і офіцерів Великої армії у Росії після Бородінської битви. Електронний архів «Меморіал Вітчизняної війни 1812». URL: http://www.museum.ru/museum/1812/Library/Borodino_conf/2000/Sirotkin.pdf (дата звернення:09.10.2023)
_____________________
Науковий керівник: Земзюліна Наталія Іванівна, докторка історичних наук, професорка, Черкаський національний університет ім. Б. Хмельницького
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
