Почнемо з того, що доктор права Гарвардського університету Бостян Зупанчич правильно пише у своїй праці «Про сенс правосуддя: spoudaios проти юридичних формалістів», що, на перший погляд, очевидно, що те, що роблять юристи – це «аргументація». Адвокати позивача «аргументують» у змагальному процесі, адвокати захисту «аргументують» також і, зрештою, судді «аргументують» теж. Авраам Лінкольн казав, що «час і поради юриста – це складові його професії». «Поради» пов’язані з «аргументацією» також. Іншими словами, юрист дає «аргументи» клієнтам.
У свою чергу, Олівер Холмс казав, що «життя права – це не логіка, це – досвід». Ця думка – це не заперечення використання логіки у правовій аргументації, але підтвердження більшої чи меншої автономії правової аргументації, якій і присвячена ця робота. Потрібно розуміти, що немає комп’ютерного алгоритму, який міг би імітувати закручену та рельєфну правову аргументацію повністю.
Не зважаючи на те, що використання автономії правової аргументації на практиці є буденністю для більшості юристів, саме поняття «автономія правової аргументації» та його зміст не досліджені повністю, особливо в україномовних роботах. Тому я пропоную вивести зміст цього поняття з аналізу його складових, а саме: правової аргументації й автономії.
Мені пощастило навчатися на курсі «Ефективна аргументація у кримінальному праві» минулого року. Олександр Костянтинович Марін, який був керівником цього курсу, визначає поняття «аргументація» як мовну, соціальну та раціональну діяльність, мета якої – це переконання розумного отримувача інформації у прийнятності якої-небудь точки зору шляхом висунення ряду положень, які підтверджують або спростовують твердження, яке є в точці зору. Коли людина починає аргументувати свою точку зору, то вона апелює то розуму свого «суперника» та презюмує, що слухач або читач буде оцінювати її аргументи раціонально. Аргументація не мала би сенсу в іншому випадку. Тут потрібно ще раз згадати слова Бостяна Зупанчича про те, що судді – це суб’єкти аргументації також, бо сторони можуть не вважати своїх «суперників» розумними отримувачами інформації, але підтверджують те, що вони вважають суддів саме такими отримувачами інформації хоча би формально самим фактом звернення до суду. Теорія аргументації виробила багато сучасних концепцій. Наприклад, неформальна логіка, сучасні діалектичні концепції, модель аналізу аргументації Стівена Тулміна, сучасні риторичні концепції, радикальний аргументативізм, «нова риторика» Хаїма Перельмана та Люсі Ольбрехтс-Тітеки. Логічна, діалектична та риторична концепції використовуються найчастіше у правовій аргументації. Проте, що таке «правова аргументація»? Очевидно, що будь-яка аргументація правова, якщо вона стосується правового питання. Тут потрібно ще раз згадати слова Авраама Лінкольна про те, що юристи дають «аргументи» своїм клієнтам. Навіть нотаріуси, чия робота вважається найбільш формалізованою в порівнянні з іншими правничими професіями, мають переконати своїх клієнтів у необхідності вчинення якої-небудь нотаріальної дії.
Відповідно до визначення, яке є в академічному тлумачному словнику української мови, автономія – це стадія морального розвитку особистості, яка характеризується здатністю створювати чи вибирати моральні правила свого життя та поведінки самостійно, самовизначатися на основі власного світогляду та «законодавства». Трансформувати це визначення у визначення «автономія правової аргументації» важко, особливо в умовах романо-германської правової системи, де нормативно-правові акти мали би бути в основі аргументації будь-якого правового питання. Здається, що автономія правової аргументації можлива тільки у випадку наявності прогалин у законодавстві. Більше того, повна автономія правової аргументації в умовах англо-саксонської правової системи можлива тільки у випадку першості у вирішенні якого-небудь правового питання, враховуючи принцип прецеденту.
На мою думку, для того, щоб вивести зміст поняття «автономія правової аргументації» остаточно, потрібно згадати про 2 протилежних типи праворозуміння: позитивістський і природний. Якщо перший вважає, що право – це результат діяльності держави, то другий характеризує право, як щось вище та незалежне від держави. Саме природний тип праворозуміння зумовлює можливість існування автономії правової аргументації як такої. Потрібно розуміти, що «дух закону», який може бути закріплений як у нормативно-правових актах, так і у прецедентах, не завжди відповідає «духу права», який закріплений у загальновизнаних принципах зазвичай: як правових, так і моральних, етичних тощо. Автономія правової аргументації дає можливість «відкинути» об’єктивно виражені джерела права та спиратися на принципи справедливості, розумності, справедливості тощо, тим самим сприяючи їхньому подальшому закріпленню в законодавстві шляхом створення нових чи зміни наявних правових норм. Не потрібно думати, що це можливо тільки в теорії, бо суди діють таким шляхом періодично. Посилання на вище зазначені принципи можна знайти в рішеннях як Європейського суду з прав людини, так і національних судів: Верховного суду та Конституційного суду України, зокрема.
Отже, зміст поняття «автономія правової аргументації» полягає в переконані розумного отримувача інформації у прийнятності своєї точки зору з якого-небудь правового питання шляхом висунення ряду положень, які підтверджують або спростовують твердження, яке є в точці зору, та можуть бути охарактеризовані і як «дух права», і як «дух закону». Вибір аргументів залежить виключно від власного світогляду суб’єкта аргументації.
Література:
1. Зупанчич Б. Про сенс правосуддя: spoudaios проти юридичних формалістів / Бостян Зупанчич. – Львів: Вісник Львівського університету. Серія юридична. Випуск № 68, 2019. – 3 с.
2. Академічний тлумачний словник української мови. URL: http://sum.in.ua/
_______________________
Науковий керівник: Федущак-Паславська Ганна Михайлівна, кандидат юридичних наук, доцент, Львівський національний університет імені Івана Франка
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
