Організація Північноатлантичного договору (НАТО) була заснована у 1949 р. у Вашингтоні 12 країнами: Бельгією, Канадою, Данією, Францією, Ісландією, Італією, Люксембургом, Нідерландами, Норвегією, Португалією, Великою Британією та Сполученими Штатами Америки. З моменту заснування Альянс збільшився більше ніж удвічі, особливо наприкінці 1990-х – на початку 2000-х рр. завдяки інтеграції до НАТО країн Центрально-Східної Європи.
Протягом тривалого часу ця організація функціонує заради встановлення справедливого та стійкого миру в Європі, керуючись принципами демократичних цінностей, захисту прав людини і забезпечення верховенства права. НАТО виступає як трансатлантична організація, що є основою безпеки не лише в Європі, а й у Північній Америці.
Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр. відбулися важливі з точки зору міжнародних відносин події. Так, на 1989 р. припадає кульмінація повалення комуністичних режимів у країнах Центральної та Східної Європи. Далі послідував розпуск Варшавського договору та розпад Радянського Союзу у 1991 р. Нові демократії Центрально-Східної Європи, у першу чергу, прагнули гарантувати свою свободу шляхом інтеграції в існуючі на той час євроатлантичні структури.
На Брюссельському саміті у січні 1994 р. лідери НАТО заявили: «Ми очікуємо і будемо вітати розширення НАТО, яке охопить демократичні держави на нашому Сході» [8]. Протягом 1990-х рр. Альянс працював над тим, щоб покласти край розбіжностям часів «холодної війни». Запрошення Чехії, Угорщини та Польщі продемонструвало готовність НАТО прийняти нових членів та стерти таким чином розмежування часів біполярного протистояння. Дане розширення відображало загальний рух до більшої європейської інтеграції разом із розширенням Європейського Союзу.
Відкритість НАТО для нових членів відображає стаття 10 Північноатлантичного договору від 4 квітня 1949 р.: «Сторони можуть за одностайною згодою запросити приєднатися до цього Договору будь-яку іншу європейську державу, здатну втілювати у життя принципи цього Договору і сприяти безпеці у Північноатлантичному регіоні» [3].
Так, з моменту його підписання 19 країн приєдналися до 12 країн-засновниць. Греція та Туреччина приєдналися до Альянсу у 1952 р., Німеччина у 1955 р., Іспанія в 1982 р. Чехія, Угорщина та Польща стали членами Альянсу 12 березня 1999 р. 29 березня 2004 р. новими членами НАТО стали ще сім країн: Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина та Словенія. У 2009 р. відбулося чергове розширення Альянсу: до нього приєдналися Албанія та Хорватія, у 2017 р. – Чорногорія, у 2020 р. – Північна Македонія. Останнє розширення сталося у 2023 р. з приєднанням до організації Фінляндії.
На Мадридському саміті 1997 р., коли Чехії, Угорщині та Польщі було запропоновано розпочати переговори про вступ, члени Альянсу приділили детальну увагу процесам розширення, трансформації та відкритості блоку, питанням європейської та атлантичної безпеки. Лідери країн-членів Альянсу узгодили та оновили Стратегічну концепцію так, щоб вона відповідала змінам, які відбулися після 1991 року. У той самий час, ця стратегія стверджувала відданість Альянсу забезпеченню колективної оборони та підтриманню міцних трансатлантичних зв'язків [1, с. 87].
Головна ідея оновленої концепції 1999 р. – вільне розширення НАТО. «Згідно зі статтею 10 Вашингтонського договору Альянс залишається відкритим для нових членів. В наступні роки НАТО сподівається зробити запрошення іншим країнам, які бажають і можуть взяти на себе відповідальність і зобов’язання членів Альянсу, а також за умов, що приєднання нових членів слугуватиме загальним політичним та стратегічним інтересам Альянсу, посилить його згуртованість та ефективність і зробить внесок в безпеку і стабільність Європи. З урахуванням цього НАТО розробила програму діяльності, спрямовану на допомогу країнам, що бажають приєднатися, у підготовці до майбутнього членства в контексті ширших відносин з цими державами. Можливість членства кожної європейської демократичної держави, приєднання якої відповідатиме цілям Договору, буде уважно розглядатися» [7].
У грудні 1998 р. міністри закордонних справ НАТО вирішили розробити до Вашингтонського саміту комплексний пакет заходів для надання допомоги країнам-кандидатам у відповідності до стандартів Альянсу. «План дій щодо членства» (ПДЧ) було оприлюднено на Вашингтонському саміті у 1999 р. Він передбачав подання претендентами індивідуальних річних національних програм підготовки до членства, а також механізми зворотного зв'язку та консультацій щодо прогресу, досягнутого ними у виконанні зазначених програм. ПДЧ став фактичним проявом політики відкритих дверей і складається з п’яти розділів: 1. Політичні та економічні питання. 2. Оборона/Військові питання. 3. Питання ресурсів. 4. Питання безпеки. 5. Правові питання [6, с. 73].
У кожному з цих розділів визначені проблеми, які можуть бути предметом обговорення. Як зауважують в Альянсі, список не є вичерпним. Перелік питань, призначених для обговорення, не є набором обов'язкових критеріїв для отримання членства; цей перелік розроблений таким чином, щоб охопити всі можливі питання, які країни-претенденти можуть вважати важливими для розгляду.
Програма ПДЧ надає претендентам можливість обрати індивідуальний перелік заходів, які, на їхню думку, найбільш долучають їх до підготовки до членства в НАТО. Кожна країна-претендент формує свій власний пакет, враховуючи свої унікальні обставини і визначаючи конкретні заходи, які необхідно впровадити. Активна участь у програмах «Партнерство заради миру» (ПЗМ) і Раді євроатлантичного партнерства (РЄАП) залишається надзвичайно важливою для країн-претендентів, які прагнуть поглибити свою військово-політичну співпрацю з Альянсом [6, с. 73].
Двері до членства в НАТО залишаються відкритими для інших європейських країн, які готові і бажають взяти на себе зобов’язання, пов’язані із членством, і чиє членство сприятиме безпеці в євроатлантичному регіоні. Основні аспекти цієї політики включають готовність країн-претендентів демонструвати відданість принципам верховенства закону та прав людини; утримуватися від загрози застосування сили чи, власне, її застосування будь-яким чином, що не відповідає цілям ООН; сприяти розвитку мирних та дружніх міжнародних відносин; дотримуватися принципів економічної свободи, соціальної справедливості та відповідальності за охорону довкілля; виділяти збройні сили та ресурси для забезпечення колективної оборони та виконання інших місій Альянсу; належним чином брати участь у плануванні колективної оборони Альянсу; брати участь у заходах Альянсу на умовах спільного фінансування згідно з погодженими частками витрат; запровадити достатні засоби безпеки та процедури для гарантування захисту найбільш засекреченої інформації відповідно до положень політики НАТО з питань безпеки інформації тощо [6, с. 74-78].
Отже, однією із ключових характеристик Стратегічної концепції 1999 р. стала політика відкритих дверей. Північноатлантичний Альянс залишався відкритим для нових країн-членів. У своїй промові 26 лютого 1999 р. 42-й президент США Білл Клінтон так і зазначив: «Ми прагнемо, щоб вся Європа мала те, що побудовано спільними зусиллями у Західній Європі, а саме спільноту, яка підтримує спільні стандарти прав людини, та де люди мають впевненість у безпеці для інвестування у власне майбутнє; де нації співпрацюють, щоб зробити війну недопустимою. Ось чому я наполегливо домагаюсь розширення кордонів НАТО і чому ми повинні тримати двері для вступу в Альянс відкритими, щоб інші країни мали стимул поглиблювати свою демократію» [1, с. 87].
Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина та Словенія отримали запрошення розпочати переговори про вступ на Празькому саміті Альянсу в 2002 р. та приєдналися до НАТО в 2004 р. Усі сім країн брали участь у ПДЧ.
На саміті в Бухаресті у квітні 2008 р. лідери країн Альянсу зробили ряд кроків, пов’язаних із черговим розширенням блоку. Кілька рішень стосувалися Західних Балкан. Союзники вважали більш тісну інтеграцію західнобалканських країн до євроатлантичних інституцій необхідною умовою забезпечення довгострокової стабільності в цьому регіоні. У результаті Албанія та Хорватія приєдналися до Альянсу у квітні 2009 р., Чорногорія у червні 2017 р., Республіка Північна Македонія у березні 2020 р.
24 лютого 2022 р. Росія здійснила повномасштабне вторгнення в Україну. Уперше після завершення Другої світової війни в Європі триває настільки масштабний військовий конфлікт. В умовах активної фази війни, яка розгортається прямо біля кордонів НАТО, роль Альянсу як оборонного союзу для забезпечення безпеки Європи стає надзвичайно важливою.
Ці події змусили у травні 2022 р. Фінляндію та Швецію оголосити про намір приєднатися до НАТО. Після участі у червневому саміті в Мадриді Фінляндія та Швеція завершили переговори про вступ у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі 4 липня 2022 р., підтвердивши своє бажання та здатність виконувати політичні, правові та військові зобов’язання членства в НАТО. 5 липня члени Альянсу підписали Протоколи про приєднання для Фінляндії та Швеції. Після ратифікації протоколу про вступ Фінляндії всіма членами НАТО, країна була офіційно запрошена приєднатися до Вашингтонського договору і стала повноправним членом Альянсу 4 квітня 2023 р.
Після ратифікації протоколу про вступ Швеції всіма країнами-членами НАТО відповідно до національних процедур ця країна також стане новим членом Альянсу. Наразі ратифікаційні протоколи підписали усі країни-члени Альянсу, крім Угорщини і Туреччини. 23 жовтня 2023 р. Реджеп Тайїп Ердоган – президент Туреччини – підписав протокол про вступ Швеції до НАТО [5]. Єнс Столтенберг (Генеральний секретар Північноатлантичного Альянсу) стверджує, що Швеція виконала всі необхідні умови для набуття повноправного членства в Альянсі [4].
Таким чином, Північноатлантичний Альянс виступає важливим чинником збереження миру та стабільності. Процес розширення спрямований, у першу чергу, на збільшення зони безпеки та стабільності в євроатлантичному регіоні. Відкриття НАТО для нових членів ніяким чином не загрожує іншим країнам. Альянс готовий поглиблювати свою співпрацю з усіма європейськими країнами незалежно від того, висловили вони інтерес до членства чи ні. Створення Ради євроатлантичного партнерства, посилення програми «Партнерство заради миру» тощо є також важливими складовими даного процесу. Розширення НАТО є процесом складним, довгостроковим, вимагає співпраці та зусиль як самої країни-кандидата, так і всіх членів Альянсу. Він спрямований на сприяння стабільності та співпраці в регіоні, на побудову цілісної та вільної Європи, об’єднаної миром, демократією та спільними цінностями.
Література:
1. Гбур З.В. Роль НАТО як оборонного союзу в безпеці Європи. Інвестиції: практика та досвід. 2022. № 9. С. 84-91.
2. Котляр О. Співпраця держав Північної Європи у сфері безпеки та оборони: фактор НАТО та регіональний вимір кооперації. Кризи сучасної системи безпеки: у пошуках нового міжнародного порядку: матеріали Міжнародної наукової конференції. Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2019. С. 74-78.
3. Північноатлантичний договір. Вашингтон, округ Колумбія, 4 квітня 1949 р. URL: https://www.nato.int/cps/uk/natohq/official_texts_17120.htm
4. Після переговорів у Туреччині держсекретар США заявив про впевненість швидкого вступу Швеції до НАТО. Кореспондент.net. 6 листопада 2023 р. URL: https://ua.korrespondent.net/world/4638004-blinken-vpevnenyi-u-shvydkomu-vstupi-shvetsii-do-nato
5. Президент Туреччини Реджеп Тайїп Ердоган 23 жовтня погодив вступ Швеції до НАТО. Суспільне новини. URL: https://suspilne.media/600605-erdogan-pidpisav-protokol-pro-vstup-svecii-do-nato/
6. Путівник до саміту НАТО у Вашингтоні. 23-25 квітня 1999 року. URL: https://www.nato.int/docu/other/ukr/2000/wash-gde.pdf
7. Стратегічна концепція Альянсу 1999 року. URL: https://web.archive.org/web/20150530054427/http://nato.int/cps/uk/natohq/official_texts_27433.htm
8. Nato’s Open Door Policy. URL: https://www.nato.int/docu/comm/1999/9904-wsh/pres-eng/04open.pdf
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
