Вступ України до Європейського Союзу (далі – ЄС) вимагає належної та якісної імплементації положень права ЄС (acquis communautaire) у національне законодавство. Зокрема, це стосується і положень Директиви 2011/24/ЄС від 09.03.2011 р. про застосування прав пацієнтів на транскордонні послуги в галузі охорони здоров’я (далі – Директива 2011/24/ЄС від 09.03.2011 р.) [1]. Її норми містять низку вимог, яким має відповідати країна-член ЄС, що надає медичне обслуговування пацієнтам іншої країни-члена ЄС, які здійснюють медичний туризм.
Варто нагадати, що в Україні базовим документом, що регулює сферу охорони здоров'я в Україні є Основи законодавства України про охорону здоров'я (1992 р.). Незважаючи на значну кількість змін, внесених до цього Закону впродовж останніх років, його положення так і не утворили струнку систему норм, що регулюють професійну діяльність медичних працівників в Україні.
Перш за все, суттєвою прогалиною у сфері охорони здоров'я в Україні, є відсутність обов'язкового страхування професійної відповідальності медичних працівників. Варто зазначити, що ця вимога передбачена положеннями Директиви 2011/24/ЄС від 09.03.2011 р. На сьогодні діють положення Закону України “Про страхування” від 07.03.1996 р. № 85/96-ВР. Відповідно до п. 27 ч. 1 ст. 7 цього Закону, в Україні передбачено “обов'язкове страхування професійної відповідальності осіб, діяльність яких може заподіяти шкоду третім особам, за переліком, встановленим Кабінетом Міністрів України”. Надання ж медичних послуг є ризикованою діяльністю, адже можливі ситуації, коли неналежне виконання професійних обов'язків медичним працівником може заподіяти шкоду здоров'ю пацієнта, що передбачає обов’язок відшкодувати пацієнтові матеріальні і моральні збитки. Передусім йдеться про професійну діяльність лікарів акушерів-гінекологів, хірургів, анестезіологів, стоматологів. Тож, тлумачення положень п. 27 ч. 1 ст. 7 Закону України “Про страхування” свідчить, що в ній йдеться про обов'язок страхування професійної відповідальності, в тому числі, і медичних працівників. Вказана норма на практиці не діє, адже й досі відсутній ухвалений КМУ нормативно-правовий акт, в якому б встановлювався перелік осіб, чия професійна відповідальність підлягає обов'язковому страхуванню. На сьогодні у сфері охорони здоров'я страхування професійної відповідальності медичного працівника (на підставі норм Цивільного кодексу України (далі – ЦК) та відповідних положень Закону України “Про страхування”) відбувається виключно добровільно і здійснюється лише окремими приватними закладами охорони здоров'я та деякими лікарями, які здійснюють свою діяльність як фізичні особи-підприємці. Видається, що така ситуація потребує кардинальних змін, адже відсутність обов'язкового страхування професійної відповідальності медичного працівника, який працює у державній лікарні або лікарні, що належить до комунального некомерційного підприємства, доволі негативно позначається на можливості відшкодувати матеріальні та моральні збитки, завдані пацієнтам під час надання медичної послуги [Див: 2].
Доволі важливими є положення Директиви 2011/24/ЄС від 09.03.2011 р., відповідно до якого країна ЄС, яка надає лікування, має гарантувати, що пацієнти отримують всю інформацію, необхідну для прийняття інформованого рішення. Такі вимоги до держав висуває і Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ). Зокрема, в справі “Ксома проти Румунії” (Csoma v. Romania) ЄСПЛ зазначає, що “держава зобов'язана вжити необхідних регуляторних заходів, щоб гарантувати те, що лікарі розглядатимуть можливі наслідки запланованого медичного втручання у фізичну цілісність пацієнтів та повідомлятимуть пацієнтів про ці наслідки заздалегідь у спосіб, що дасть пацієнтам можливість надати інформовану згоду. Якщо передбачуваний ризик стає реальністю, а пацієнт не був належним чином поінформований лікарями, держава може бути безпосередньо притягнута до відповідальності згідно зі ст. 8 Конвенції” [3]. Незважаючи на те, що у ч. 1 ст. 285 “Право на інформацію про стан свого здоров'я” ЦК передбачено право повнолітньої фізичної особи на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров'я, а в ч. 3 ст. 39 Основ законодавства України про охорону здоров'я передбачено обов'язок медичного працівника надати пацієнтові в доступній формі інформацію про стан його здоров'я, мету проведення запланованих досліджень і лікувальних закладів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і здоров'я, на практиці отримання поінформованої згоди у пацієнта залишається суто формальністю. Таку ситуацію можна пояснити: а) усталеною практикою під час лікування, за якої надання пацієнту необхідної та повної інформації про заплановане медичне втручання медичним працівником зводиться до підсування пацієнту папірця, на якому потрібно швидко, і бажано без ознайомлення зі змістом, поставити свій підпис; б) тим, що зміст такої поінформованої згоди визначається не на рівні закону (як наприклад, у § 630d та § 630с ЦК Федеративної республіки Німеччини), а на рівні підзаконного нормативно-правового акту (йдеться про Форму первинної облікової документації N 003-6/о “Інформована добровільна згода пацієнта на проведення діагностики, лікування та на проведення операції та знеболення і на присутність або участь учасників освітнього процесу”, затверджена Наказом МОЗ України від 14.02.2012 р. № 110 (у ред. наказу МОЗ України від 09.12.2020 року № 2837)). Видається, що зміст поінформованої згоди, яку медичний працівник зобов'язаний доступно та зрозумілою мовою довести до пацієнта, має бути закріплений на рівні закону, а саме в ЦК України, де доцільно передбачити окремий розділ, який би містив положення про договір надання медичних послуг. В цьому розділі і мають бути розташовані норми, які б встановлювали обов'язок медичного працівника надати повну й вичерпну інформацію пацієнту про медичну послугу, що надається, а саме: діагноз, імовірний розвиток хвороби, терапію та заходи, як необхідно здійснити під час та після лікування; обставини, що дають підставу припускати помилку в лікуванні, а також про тип, обсяг, реалізацію, очікувані наслідки та ризики заходів, а також їхню необхідність, терміновість, придатність та перспективу успіху щодо діагнозу, про необхідність, терміновість та перспективи лікування.
Таким чином, підсумовуючи вищевикладене, можна прийти до висновку, що майбутнє надання Україні статусу члена ЄС, вимагає від нашої держави прийняття доволі рішучих кроків у всіх сферах державного життя. Винятком не стала і сфера охорони здоров'я, адже законодавство у цій сфері потребує імплементації відповідних положень Директиви 2011/24/ЄС від 09.03.2011 р. з урахуванням досягнень поточної реформи.
Література:
1. Про застосування прав пацієнтів на транскордонні послуги в галузі охорони здоров’я : Директива 2011/24/ЄС Європейського парламенту та ради від 9 березня 2011 року. URL: https://ips.ligazakon.net/document/EU110030 (дата звернення: 01.12.2023).
2. Забуга Ю. Ю. Проблемні питання цивільно-правової відповідальності медичних працівників в Україні. Вісник Маріупольського державного університету. Серія: Право, Вип. 23-24, 2022. С. 123-134.
3. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ксома проти Румунії» (15.01.2013; остаточне 15.04.2013, №. 8759/05. URL: http:// hudoc.echr.coe.int/app/conversion/ pdf/?library...id (дата звернення: 01.12.2023).
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
