Протягом історично-складених взаємовідносин між українцями та поляками завжди піднімалися релігійні питання. У періоди захоплення Польщею українських етнічних земель римо-католицизм активно насаджувався. Аналогічна ситуація виникла починаючи з 1919 року, коли Польща захопила Східну Галичину, а в 1923 році Антанта повністю визнала Польщу володарем цієї території [1].
Територіальні претензії Польщі на розширення своїх кордонів в правовому полі великою мірою залежали від Антанти, яка не поспішала передавати Східну Галичину. Такий дозвіл Польща отримала 25 червня 1919 р., коли Рада послів Антанти визнала за нею право на окупацію згаданих земель. Проте Рада не погодилася на включення Східної Галичини до складу Польщі [7]. Польщі вдалось за підтримки Антанти витіснити корпуси УГА з Галичини, через що вони 16-18 липня 1919 року були вимушені переправитися на лівий берег річки Збруч та приєдналися до військ Директорії. Наступні спроби відвоювати Східну Галичину не привели до відновлення колишньої державності. З того часу Польща повністю окупувала Східну Галичину, а Рада послів Антанти 14 березня 1923 р. прийняла рішення признати вищезгадану територію як частину Польщі [1].
Новоутворена Польська держава містила найвищий відсоток національних меншин в усій Європі. У 1921 р. поляки становили 69,2%, українці – 14,3%, євреї – 7,8%, білоруси – 3,9%, німці – 3,9%. Разом меншини становили 29,8%, тобто близько третини населення Польщі.
В економічному відношенні Польща ще в 1920 році заселила Галичину колоністами, створюючи для них 18-моргові господарства з земельними ділянками під забудову.
В 30-х роках був прийнятий нормативно-правовий акт, який забороняв українцям купувати землю у поляків.
Економічне життя було виражене в приватній власності в сільському господарстві. Торгівля в містах належала євреям, а в селах – кооперативним крамницям, які об’єднувалися в повітові союзи з відповідними гуртовими складами.
Тогочасна преса ділилася на духовну і світську. Світська преса була рупором політичних партій. Партійне лідерство утримували дві партії: УНДО (Українське національно-демократичне об’єднання) і УСРП (Українська соціалістично-радикальна партія).
Вищі навчальні заклади в Польщі підлягали міністерству освіти, а початковими і середніми школами відала кураторія Львівської шкільної округи. У Львові гімназії, учительські семінарії, торгівельні і промислові школи ділилися на державні і приватні. Приватними завідувало “Товариство школи людової”. Оплата в державних вносилася по семестрах, а в приватних – щомісячно.
Державних гімназій з українською мовою навчання було всього сім, з них дві у Львові, по одній в Перемишлі, Станіславові, Коломиї та Тернополі.
Для тих небагатьох українців, які навчалися в польських гімназіях, релігійне навчання проводилося на рідній мові в національному обряді. Українська література, яка була факультативною дисципліною, викладалася кільком класам одночасно та поверхнево.
У Львові вищими навчальними закладами на той час були університет, політехніка, агрономічна і ветеринарна академія, академія закордонної торгівлі.
Для українців не було створено належних умов для розвитку своїх національних та духовних традицій. У Львівському університеті під владою Польщі не було жодної української кафедри, коли за часів Австрії було 7 кафедр. Українців набирали в університет в обмеженій кількості.
Кадри в державний апарат підбиралися з осіб, які за даними поліції байдуже ставилися по відношенню до існуючого політичного режиму в Польщі. Особи непольської національності та не римокатолицького віросповідання вважалися небайдужими і на державну службу не приймалися. Активно проводилася дискримінація в підборі кадрів для державного апарату таких національних меншин, як українці, білоруси та росіяни. Вони зовсім не допускалися в центральні органи державної влади і управління (на керівні посади). На 3 682 особи службовців центральних органів було 6 осіб непольської національності, а на 748 осіб допоміжного адмінперсоналу цих органів не було ні однієї особи непольської національності.
З 120 705 службовців всіх категорій (крім допоміжного адмінперсоналу) в Польщі станом на 1923 рік було 111 332 особи польської національності і 9 373 особи інших національностей, що становило майже 7,8% загального числа службовців, тоді як населення національних меншин Польщі складало майже 30% населення усієї країни.
За даними польської статистики із загальної кількості службовців Польщі було 104 792 римокатоликів, службовців грекокатолицького віросповідання було 6 583 чол., православного – 2 384 чол., які в основному за національністю були українцями, білорусами і росіянами. Тобто 90% римокатоликів, а всіх службовців інших віросповідань складало всього 10%. [2 с. 78; 8 с.2, 139].
Але офіційна статистика все таки не відображала дійсність. Ці дані були б набагато нижчими, бо велика кількість грекокатоликів і православних, зі страху перед втратою посади, приховували свою національність і визнавали себе поляками.
Таким чином, українці займали лише 7,4% посад службовців державного апарату.
____________________________
Науковий керівник: Куций Іван Петрович, доктор історичних наук, Тернопільський національний педагогічний університет
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
