Нещодавній подвійний кульбіт Верховної Ради України, що розпочався з визнання нею необхідності повернення до невідкладного відкритого декларування своїх статків можновладцями та чиновниками – повернувся за волею Українського парламенту відтермінуванням такого декларування хоча б на рік під приводом неминучих ризиків для таких осіб в умовах воєнного стану – а опісля під тиском міжнародних партнерів України й Українського суспільства знову повернувся все таки визнанням необхідності вищезазначеного декларування, викликав гучний резонанс як в Україні, так і за її межами. Зокрема, деякі зарубіжні експерти назвали це явище звичайним резоном держави. Що ж це таке?
Відповідно до семантики сучасної української мови, мов інших, передусім найбільш розвинутих соціумів світу термін резон тлумачиться як достатня підстава, розумний привід до чого-небудь; як переконливий доказ, розумне пояснення чогось (мати резон – П.П.). Проте увесь зміст та контекст вищезазначеного кульбіту Українського парламенту волав про протилежне загальнолюдському розумінню істинного резону.
В цьому проявився один з парадоксів держави. Не маючи власного буттєвого укорінення, а навпаки, будучи укоріненою у людині, існуючи як технологія людини, не маючи за визначенням власних потреб, держава в особі Верховної Ради України не тільки заявила про наявність свого власного інтересу, що кардинально відрізнявся від інтересу всього громадянського суспільства, але й наполегливо намагалася задовільнити цей інтерес.
Чому не співпав спершу інтерес держави в особі Верховної Ради України з інтересом громадянського суспільства у конкретно визначеному питанні? Чому таким глибоким – антиномічним – виявилося неспівпадіння резону держави із людським резоном? Результатами пошуку відповідей на вищеокресленні питання вважаємо за необхідне поділитися із спільнотою читачів.
Як переконує аналіз природи резону держави у його різноманітних проявах, він є по суті одвічним супутником держави, невичерпний у формах своїх проявів і являється соціумам щоразу несподівано.
Один з перших таких достеменно відомих резонів держави, який мав місце у пізньоантичну добу, скрупульозно проаналізувала відома українська дослідниця податкового права Руслана Гаврилюк. Вона переконливо довела, що внаслідок цього резону держави, який увійшов в анали історії під назвою давньоримського антропосоціокультурного і редистрибутивного переворотів, давньоримська держава трансформувалася з інструментальної держави республіканського періоду розвитку в субстанційну імперську державу, заволоділа податковим правом людини, докорінно змінила суб’єктність платників податків, в кінцевому рахунку стала однією з передумов падіння Давньоримської імперії [1, C. 127-222]. Це мало своїми наслідками глибокі якісні зміни у бутті не лише давньоримського, але й інших суспільств, що вельми образно і переконливо продемонстрував у своєму есе-бестселері «Омріяний Рим» Боріс Джонсон [2].
Ще один загальновідомий резон держави мав місце у середньовічній Англії та був пов'язаний з прийняттям у 2015 р. Magna Carta (Хартії Вольностей) [3]. Чим вона так збурила тодішніх англійських можновладців? Ось один із приписів її глави 39 первісної редакції: «Жодну вільну людину не може бути схоплено, ув’язнено, позбавлено власності чи вольностей, оголошено злочинцем, піддано вигнанню чи в будь-який інший спосіб позбавлено юридичних прав, а також жодне рішення не може бути винесено стосовно неї, ні жодне – стосовно засудження її, інакше, аніж на підставі правомірного судового рішення, ухваленого рівними їй перами, або на підставі закону, що діє в країні» [4, С. 83]. Наразі це загальновідома у всьому світі формула справедливої юридичної процедури, яка не могла не викликати жах у тодішніх англійських королівських можновладців.
Не менший жах серед них сіяла і ще коротша формула статті 40 Хартії Вольностей, яку повсталі британські дворяни спільно з вояками Уельсу і Шотландії та частиною озброєного духовенства, що також виступило проти короля Англії Джона, змусили останнього підписати неподалік Лондона, в логовині Рамінід: «Ми (йшлося про короля і його свиту. – П.П.) не продаватимемо жодній людині, ми не відмовимо жодній людині чи не відстрочимо для жодної людини – ні правосуддя, ні відновлення права (справедливості)» [5, Р. 117].
Нарешті, король по суті визнавався у Magna Carta підпорядкованим праву.
Оскільки повсталі проти короля англійські барони зазвичай були не достатньо освіченими і навіть нерідко взагалі малограмотними, щоб самостійно викласти письмово свої вимоги до короля Англії, вони залучили до цього клерикалів. Як повстання вляглося і настав мир, прихильники короля познаходили їх і тихо стратили, як і деяких найактивніших ватажків повстання. Так проявився резон королівської держави в Англії, пов'язаний з Великою Хартією вольностей 1215 р.
Із плином часу та зміною контексту історичного процесу модифікувалися і форми прояву резону держави та навіть цілих їх об’єднань. Промовистим прикладом останнього може бути процес підготовки до підписання і сам акт підписання демократичними (!) державами Європи – учасницями Європейської конвенції з прав людини і основоположних свобод (далі – ЄКПЛ). Зокрема, у проєкті ЄКПЛ, підготовленому Комітетом з юридичних та адміністративних питань на чолі з П’єром-Анрі Тейтженом, колишнім лідером Французького Руху Опору тодішньої Консультативної Асамблеї (нині – Парламентська Асамблея) Ради Європи в числі інших була стаття про захист права власності, у якій йшлося про наступне:
«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів» [6, P. 58].
Однак для керівників тодішніх держав-творців ЄКПЛ її частина 1 виявилася надто революційною, такою, що спроможна, на їх думку, підірвати державний устрій із середини, не збалансованою навіть другою частиною цієї статті, у якій йшлося про дуже широкі повноваження держави в даній сфері, одним словом – неприйнятною, а тому вона була вилучена із первісного офіційного тексту ЄКПЛ, остаточно ухваленого 4 листопада 1950 р.
П.-А.Тейтжен слушно зауважив по гарячих слідах вищезазначених подій, що в цьому проявився «вічний резон держави», який завжди несе «загрозу нашій свободі». «Позаду держави, - резюмував він, - байдуже, якої форми, нехай навіть демократичної, завжди криється постійна зваба, якою власне і є цей резон держави» [6, P. 58].
Дещо пізніше, 20 березня 1952 р. під тиском громадянських суспільств держав-підписантів ЄКПЛ попередньо вилучена із ЄКПЛ стаття про право власності все-таки була включена до Конвенції у формі ст. 1 Першого додаткового протоколу до неї (Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (з протоколами). В остаточному підсумку резон держави не пройшов.
Згодом ЄКПЛ виявилася тим лакмусом, який «засвітив» і резон Української держави. Мається на увазі відчайдушний опір різних її владних суб’єктів приєднанню України до ЄКПЛ та її ратифікації. Коли 17 липня 1997 р. це питання було винесено на пленарне засідання Верховної Ради України, то вітчизняні парламентарі двічі поспіль провалювали голосування за ратифікацію ЄКПЛ і тільки з третьої спроби це питання вирішилося позитивно. Вражають аргументи противників ратифікації ЄКПЛ Українським парламентом – їх квінтесенція полягала в тому, що ратифікація ЄКПЛ неодмінно стане на заваді становленню молодої Української держави, яку виборювали багато поколінь патріотів України.
Черговим «обороним рубежем» противників наданню чинності ЄКПЛ в Україні на найвищих щаблях державної влади стало її офіційне оприлюднення відповідно до Конституції України. Справжня битва прогресивних сил України за належне оприлюднення ЄКПЛ тривала три з половиною роки, до початку 2001 р., коли нарешті ЄКПЛ було оприлюднено в Україні відповідно до Конституції України і вона набрала чинності. Це стало насправді фундаментальним, постійно діючим чинником у розвитку Української держави, проте не негативним, а суто позитивним.
То в чому ж саме полягає природа резону держави та його джерела? Як слідує із попереднього викладу нами безперечних історичних фактів, квінтесенція резону держави полягає у зловживанні можновладцями та іншими чиновниками наданою їм владою у власних корисливих інтересах, у застосуванні цієї влади не в публічних інтересах, одним словом, у свавіллі можновладців та чиновників. Про це писав ще Шарль Луї Монтеск’є. Витоком такої їх поведінки є суперечлива природа самої людини, одвічне протистояння у ній індивідуального і суспільного начал. Тому остаточно викоренити резон держави неможливо, але мінімізувати його прояви за допомогою інструментів права можливо і необхідно.
Список літератури:
1. Гаврилюк Р.О. Природа податкового права: антропосоціокультурний підхід: монографія. Чернівці: Черн. нац. ун-т. 2014. 636 с.
2. Боріс Джонсон. Омріяний Рим. Київ: Vivat. 2020. 256 c.
3. Magna Carta, which is dated 15 June 1215. URL: https://www.nationalarchives.gov.uk/education/resources/magna-carta/british-library-magna-carta-1215-runnymede/
4. Головатий Сергій. Про людські права. Лекції. Київ: ДУХ і ЛІТЕРА. 2016. 760c.
5. Anne Pallister. Magna Carta: The Heritage of Liberty [Appendix. Magna Carta (1297)]. Oxford: Clarendon Press, 1971. 133 p.
6. Mowbray A. Cases, Materials, and Commentary on the European Convention on Human Rights. 3ed. Oxford, 2012. Collected Edition of the «Travaux Preparatoires», vol. 1. The Hague, 1975. 936 p.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
