Значення прав і свобод людини та громадянина зумовлюють головні напрями розвитку вітчизняного законодавства, зокрема, сутність конституційних норм, котрі не тільки проголошують цінність судової форми захисту права, а й визначають основні засади організації судової влади та здійснення правосуддя. Звісно, не варто думати, що цей процес був швидким і одномоментним.
Як зазначають дослідники, сучасні правові гарантії, що тепер стали для громадян деяких держав цілком звичними, пройшли у своєму нелегкому розвитку етапи тривалої гострої боротьби, а інколи й краху ідеалів, сподівань, ілюзій, які ще вчора здавалися непорушними і вивіреними емпіричним досвідом. Порівняно недавно вважалося, що держава залежно від заслуг перед нею «обдаровує» тих чи інших учасників відносин різноманітними свободами, пільгами і привілеями. Аж раптом на зміну цьому, здавалося б, непохитному переконанню прийшло протилежне: людині a priori, тобто за фактом її народження, належить безліч природних прав, серед них право на життя; свободу думки і совісті; недоторканність особи і власності; однакове застосування закону до всіх учасників суспільних і юридичних зв’язків. Але за цим «раптом» стояла напружена робота різних, часом антагоністично налаштованих, протиборчих соціальних сил. Вона спровокувала створення правової держави й остаточно сформувала доктрину панування (верховенства) права, а також ідею поділу влади та захисту порушеного права судом.
Безумовно, концепт прав і свобод людини з плином часу видозмінювався, модернізувався, поступово удосконалюючись за рахунок вилучення одних ціннісних положень, які втратили своє первісне призначення, і запровадження нових значущих орієнтирів, які створювалися під впливом різних уявлень про навколишню реальність, світоглядних, філософських, теологічних та інших поглядів. Проте мінімальний перелік прав і свобод, якими могла скористатися людина, залишався майже постійним, оскільки був не довільним, а похідним від природи, властивої всім людям незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового стану, тих чи інших переконань [1, C. 3].
Оцінюючи перетворення, що відбулися у сфері конституціоналізму, вчені-правознавці спробували по-новому переосмислити їхній вплив на різні сфери правової дійсності. Це привело дослідників до необхідності визначення сутності нового явища – фундаменталізації прав і свобод людини. Варто визнати, що для такої постановки питання є всі підстави. В обґрунтуванні такого підходу звернемося до новітньої цивільної процесуальної літератури.
Н. Ю. Сакара, розглядаючи «фундаменталізацію прав людини» як одну з сучасних тенденцій у правовій сфері, відмічає, що за допомогою цього словосполучення, підкреслюється досягнутий останніми рівень визнання, внаслідок якого вони не лише проголошуються на національному та наднаціональному рівнях, але й забезпечуються через створення механізмів судового захисту.
Під фундаменталізацією прав людини автор розуміє еволюцію прав людини, внаслідок якої відбулося визнання можливостей, що належать кожній людині від народження, як фундаментальних прав з міжнародним гарантуванням їх здійснення та судового захисту. Вона відбувалася поступово, у чотири етапи: концептуалізація прав людини; їх конституціоналізація на національному рівні; міжнародна та регіональна інституціоналізації, і призвела не лише до підтвердження цінності фундаментальних прав на наднаціональному рівні й універсального розуміння їхнього змісту, але й створення дієвих міжнародних механізмів, за допомогою яких ці права можуть захищатися не лише на рівні окремої країни, але й на наднаціональному рівні у разі ухилення якої-небудь держави від виконання взятих на себе міжнародних зобов’язань. Унаслідок фундаменталізації прав людини право на справедливий судовий розгляд поступово з права-привілеї, яке передбачало лише доступ до правосуддя та розгляд справи з дотриманням вимог належної судової процедури, перетворилося у фундаментальне право, яке становить універсальний стандарт прав людини, містить динамічну систему процесуальних гарантій і є складовим елементом принципу верховенства права, тобто фундаменталізація прав людини є методологічним концептом права на справедливий судовий розгляд [2].
В. В. Комаров зазначає, що інститути правосуддя і судочинства повинні вдосконалюватися відповідно до викликів сучасного суспільства, виходячи з такого очевидного цивілізаційного факту, як фундаменталізація прав людини. Фундаменталізація прав людини означає їх постійний розвиток як природних прав і як специфічних об’єктів правової охорони відповідно до Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та їх тлумачення Європейським судом з прав людини [3, C. 5, 63].
О. С. Ткачук, використовуючи системно-функціональний метод до вивчення судової влади, пропонує авторську теоретичну конструкцію концептуалізації її динамічних характеристик у сфері цивільного судочинства, та суміжній юстиціарній сфері (арбітраж, медіація тощо), і виконання судових рішень, передусім, в умовах фундаменталізації права на справедливий судовий розгляд, що забезпечує ефективність правосуддя, сприяє універсалізації принципу верховенства права у судовому правотлумаченні і правозастосуванні при реалізації судової юрисдикції, судового розсуду, легітимізації судових рішень та їх конституалізації. Така теоретична конструкція визначила не лише напрями наукового пошуку дослідника, але й дозволила виявити деякі принципові, наріжні проблеми розвитку цивільного судочинства у контексті очікуваних конституційних змін щодо правосуддя, виходячи з доктринальних положень щодо єдності судової влади та гармонізації законодавства у процесуальній сфері, модернізації статусу судді у цивільному судочинстві, тенденцій у розвитку досудових процедур у цивільному судочинстві, інстанційності та забезпечення єдності судової практики, інформаційних технологій та їх впливу на традиційні процесуальні цінності і розуміння сутнісних характеристик цивільного судочинства [4, C. 529].
В. А. Кройтор пише про поступову фундаменталізацію прав людини, зокрема, права на справедливий судовий розгляд та забезпечення не лише на наднаціональному, а й на національному рівні принципу верховенства права. Серед наслідків вказаних змін потрібно окремо виділити взятий Україною курс на гармонізацію її законодавства із законодавством Європейського Союзу. Нині почався новий етап розвитку процесуального законодавства та доктрини, що характеризується кількісними, а також глибокими якісними змінами [5, C. 24].
Аналізуючи запропоновану науковцями методологію дослідження, вважаємо за доцільне використання категорії «фундаменталізація», яка за своєю сутністю, означає безперервний позитивний вплив прав і свобод людини та громадянина на побудову й функціонування сучасної правової держави. На наш погляд, власне фундаменталізація прав і свобод людини та громадянина і є наслідком кардинальної зміни основоположних ідей розвитку конституційного та галузевого законодавства. Ширший контекст і часовий відрізок дає змогу аргументувати це припущення.
Не буде перебільшенням стверджувати, що впродовж тривалого, та здебільшого, еволюційного руху держави, права і суспільства відбувалася істотна зміна основоположних концептів їхнього розвитку. Природно, що кожна нова епоха під впливом різноманітних чинників, нерідко політичного та економічного характеру, привносила свої орієнтири в розвиток законодавства, змінюючи усталені правові конструкції та механізми. Більш пильне вивчення правосуддя у цивільних справах в історико-правовому річищі сприяє виявленню відмінностей у порядку здійснення цивільної процесуальної діяльності. За точку відліку можна взяти період, який ознаменував собою початок становлення вітчизняної науки цивільного процесуального права.
Прикметно, що перші концептуальні ідеї розвитку законодавства були обумовлені технічним та економічним прогресом, що закріпив панування товарно-грошових відносин і приватної власності на засоби виробництва, і стосувалися, насамперед, способів захисту права власності та інших цивільних прав. Цікаво відзначити, що в цей самий час у країнах Європи зароджується дискусія про нові моделі цивільного судочинства – ліберальну та соціальну (друга половина ХІХ століття). У цьому сенсі, дослідники обґрунтовано, з нашого погляду, говорять про реалізовані об’єктивні тенденції, що були притаманні соціокультурному розвитку тогочасного суспільства. Це рубіж усвідомлення значення процесуальної форми як найважливішої правової цінності, інструменту соціального регулювання. Паралельно приходить розуміння того, що суд є однією з інституційно-правових опор державності [6, C. 87, 88].
Наступну зміну основоположних ідей визначили історичні події, котрі мали місце в Європі в першій половині XX століття. За свідченням А. Г. Гулика, Перша світова війна і наступний за нею розпад Російської та Австро-Угорської імперій не тільки актуалізували питання європейських кордонів, а й обумовили значну модифікацію судової влади й законодавства. Для Лівобережної України це означало початок панування радянського законодавства. У перші роки радянської влади цивільного процесуального законодавства практично не було. Нечисленні правові норми, які визначали порядок провадження у цивільних справах, спочатку викладали в перших Декретах про суд [7, C. 48, 49].
Після Другої світової війни не могли не відбутися суттєві зміни. Правопорядок уже не міг бути колишнім. На зміну приватній власності як базису розвитку суспільства прийшло усвідомлення того, що права і свободи людини мають визначати напрями сучасного розвитку. З огляду на це, права і свободи людини отримали міжнародно-правове визнання, зокрема, право на справедливий судовий розгляд.
Як зазначає Я. В. Нестор, на сьогодні міжнародно-правові договори і документи визначають ключові міжнародно-правові стандарти здійснення судочинства. До числа таких міжнародно-правових актів цитована дослідниця відносить:
Загальну декларацію прав людини (схвалена резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 217 А (ІІІ) від 10 грудня 1948 року);
Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року;
Міжнародний Пакт про громадянські та політичні права 1966 року;
Основні принципи незалежності судових органів (схвалені резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року);
Монреальську універсальну декларацію щодо незалежності правосуддя 1983 року (Перша світова конференція щодо незалежності правосуддя, Монреаль);
Європейський статут судді (прийнятий Європейською асоціацією суддів у 1993 році);
Європейську хартію про статус суддів (Рада Європи, 1998 року);
Загальну (Універсальну) хартію судді (схвалену Центральною Радою Міжнародною Асоціацією Суддів 17 листопада 1999 року, Тайпей (Тайвань);
Велику хартію суддів. Консультативна рада європейських суддів. Основоположні принципи (прийнята у Страсбурзі 17 листопада 2010 року);
Спільний висновок щодо Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Венеціанської комісії та Дирекції з співпраці Генеральної дирекції з прав людини та правових питань Ради Європи (ухвалений Венеціанською комісією на 84-ій Пленарній сесії (Венеція, 15-16 жовтня 2010 року);
резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи;
Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи з питань правосуддя;
рішення Європейського суду з прав людини та інших міжнародних судових установ [8, C. 35, 157, 158].
Історичні події, що визначили необхідність кардинального перегляду ключових ідей та висунули на перший план права і свободи людини, зумовили основні напрями розвитку конституційного та галузевого законодавства. Забезпечення права на справедливий судовий розгляд – домінанта сучасного правопорядку. Для цивільного судочинства це стало можливістю вирішення накопичених проблем правозастосування, гарантувати всім незахищеним верствам населення безперешкодний доступ до правосуддя. Має рацію М. П. Курило, коли зазначає, що практичним результатом фундаментального значення прав і свобод людини та їх впливу на національне законодавство стало виникнення нового, унікального явища, яке уособлює їх змістовну сторону і є основою побудови відносин держава-суспільство-особистість – доступності правосуддя, що відображає оцінку дотримання прав і свобод людини, а також національних законодавств в аспекті їх відповідності ідеям верховенства права, які домінують сьогодні.
І далі, цей правознавець відмічає, що концепти доступності правосуддя, які подолали непростий шлях свого розвитку в межах трьох поколінь прав людини, вивели на якісно новий рівень проблему їх гарантованості з точки зору належних судових процедур і остаточно сформували доктрину рівності процесуальних можливостей («equality of arms») як визначальну характеристику моделі цивільного процесу [9, C. 27, 28].
Дійсно, «Всесвітній рух доступу до правосуддя» мав значний вплив на трансформацію цивільного судочинства. Нагадаємо ключові тези так званої теорії трьох хвиль М. Каппеллетті.
Перша хвиля, метою якої було забезпечення наданням правової допомоги малозабезпеченим громадянам, сфокусувала увагу на доступності юридичних послуг і судів при вирішенні проблеми судових витрат, судової тяганини й подоланні складностей законодавства й судової системи.
Друга хвиля, що мала місце в 70-х роках, стосувалася реформ, спрямованих на забезпечення правового представництва групових інтересів, особливо у сфері захисту прав споживачів та охорони навколишнього природного середовища.
Період третьої хвилі припав на 80-ті роки й пов’язувався безпосередньо з підходом до доступності правосуддя. Він виник як реакція на розчарування, викликане повільним вирішенням проблеми розширення можливостей доступу до права.
В 90-х роках розпочалася четверта хвиля, що пов’язувалася з превентивним правом і характеризувалася концентрацією уваги на створенні органів для альтернативного вирішення конфліктних ситуацій.
П’ята хвиля, період якої наразі незавершено, спрямована на сприяння доступу до всіх установ, де право створюється, систематизується, здійснюється, тлумачиться й застосовується [10, C. 212, 213, 214].
Вважаємо, що в сучасних умовах, поряд із фундаменталізацією прав і свобод людини й громадянина, правомірно ставити питання щодо уніфікації та гармонізації вітчизняного законодавства з правом Європейського Союзу. Для національної правової системи – це новий етап розвитку. У цьому сенсі, а також враховуючи конституційну реформу, вагоме значення мають положення Конституції України щодо правосуддя, що визначають конституційні підстави цивільного судочинства.
Література:
1. Афанасьев С. Ф. Право на справедливое судебное разбирательство: теоретико-практическое исследование влияния Европейской Конвенции о защите прав человека и основных свобод на российское гражданское судопроизводство: автореф. дисс. … д-ра юрид. наук. Саратов, 2010. С. 3. 56 с.
2. Сакара Н. Ю. Вплив фундаменталізації прав людини на становлення права на справедливий судовий розгляд. Проблеми законності. 2017. Вип. 138. С. 44, 45, 51. С. 43-54; Цивільне судочинство України: основні засади та інститути : монографія / В. В. Комаров, К. В. Гусаров, Н. Ю. Сакара та ін. ; за ред. В. В. Комарова. Х. : Право, 2016. С. 99-125. 848 с.
3. Комаров В. В. Цивільне процесуальне законодавство у динаміці розвитку та практиці Верховного Суду України. Харків: Право, 2012. С. 5, 63. 624 с.
4. Ткачук О. С. Проблеми реалізації судової влади у цивільному судочинстві. Харків: Право, 2016. С. 529. 600 с.
5. Кройтор В. А. Теоретико-методологічні основи формування та функціонування системи принципів цивільного судочинства: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. Харків, 2021. С. 24. 42 с.
6. Джавадов Х. А. Проблеми ефективності цивільного судочинства. Київ: Вид-во «Юридична думка», 2018. С. 87, 88. 334 с.
7. Гулик А. Г. Оптимізація цивільного судочинства в Україні. Дрогобич: Коло, 2020. С. 48, 49. 482 с.
8. Нестор Я. В. Конституційні принципи здійснення судочинства в Україні: Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата наук. К., 2018. С. 35, 157, 158. 221 с.
9. Курило М. П. Єдність цивілістичного процесу: проблеми теорії і практики: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. Київ, 2014. С. 27, 28. 35 с.
10. Ткач К. В. Рух «Доступ до правосуддя» – загальна передумова реформування цивільного судочинства в європейських країнах. Проблеми законності. 2010. № 109. С. 212, 213, 214. С. 212-222.
____________________
Науковий керівник: Тимченко Геннадій Петрович, доктор юридичних наук, Інститут держави і права імені В.М. Корецького Національної академії наук України
|