Земельна ділянка є об'єктом різних видів правовідносин, включаючи і ті, що виникають у контексті спадкового права. Специфіка визначення правового режиму земельної ділянки у спадкових відносинах не обмежується лише безпосереднім правозастосуванням норм речового або спадкового права, які містяться у Цивільному кодексі України, а і охоплюється сімейним та земельним правом, породжуючи таким чином правовідносини комплексного характеру.
Перспектива всіх шлюбно-сімейних відносин з точки зору приватної власності як щодо рухомого, так і нерухомого майна і зокрема, земельних ділянок, в кінці-кінців переходить у сферу спадкових правовідносин, які виникають у зв’язку зі смертю одного з подружжя. Чинне законодавство у всіх таких випадках передбачає два варіанти спадкування: за законом та за заповітом. При цьому, норма статті 1243 ЦК України передбачає спеціальний спадковий інститут – інститут спільного заповіту подружжя, дослідження якого не набуло значного поширення в науці цивільного права [1].
Так, відповідно до вказаної вище норми, подружжя може скласти спільний заповіт щодо земельних ділянок, які належать їм на праві спільної сумісної власності. З даного законодавчого положення вбачається, що реалізація права на спадкування шляхом складення спільного заповіту подружжя можлива лише щодо земельної ділянки, яка знаходиться у спільній сумісній власності і неможлива при частковій власності або ж особистій приватній власності. Це можна пояснити особливим правовим режимом спільної сумісної власності, за яким дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою (ч. 1 ст. 65 СК України), а договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя може бути укладений без виділу цієї частки (ч. 2 ст. 64 СК України) [2]. Відчуження своєї частики без її виділу притаманне виключно інституту спільної сумісної власності подружжя, оскільки в усіх інших випадках співвласник повинен спочатку виділити свою частку в порядку ст. 364 ЦК України.
Зокрема рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09.06.2023 р. у справі № 183/4256/21 було відмовлено у задоволенні позовних вимог про визнання спільного заповіту подружжя, складеного 30.01.2012 року, недійсним. Свою відмову суд мотивував тим, що починаючи з 08.02.2011 року діяла нова редакція статті 61 СК України, за частиною п’ятою якої об`єктом права спільної сумісної власності подружжя є земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації. Однак, Законом України «Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка», який набрав чинності 13.06.2012 р., частина 5 статті 61 СК України була виключена, натомість ч. 1 ст. 57 СК України доповнена пунктом 4, згідно із яким земельна ділянка, набута будь-ким із подружжя за час шлюбу внаслідок її приватизації є особистою приватною власністю кожного з них. За таких обставин, суд констатував, що земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації, в період із 08.02.2011 по 13.06.2012, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя [3].
Згідно ч. 2 ст. 1243 ЦК України, у разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті.
На перший погляд, інститут спільного заповіту, нібито базується на закріпленому у ч. 2 ст. 64 СК України інституті відчуження частики у спільній сумісній власності подружжя без її виділу та слугує додатковим спрощеним механізмом розпорядження своєю власністю між чоловіком та дружиною. Однак, даний висновок буде хибним, оскільки особливістю інституту спільного заповіту подружжя є майбутнє обмеження у розпорядженні майновими правами на спадкове майно для того із подружжя, хто отримав спадщину після смерті своєї (свого) дружини чи чоловіка, встановлене нормою ч. 4 ст. 1243 ЦПК України. Так, в рішенні Попільнянського районного суду Житомирської області, ухваленому 12.11.2019 року у справі № 288/1583/19 однією із підстав до задоволення позовних вимог про визнання спільного заповіту подружжя недійсним, було те, що нотаріус при складанні і посвідченні оспорюваного заповіту, не роз`яснив заповідачам норму ч. 4 ст. 1243 ЦПК України, а також включив до складу спадкового майна земельні ділянки, отримані позивачкою та її чоловіком, внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій [4].
В цій частині слід зауважити, що норма ч. 4 ст. 1243 ЦПК України не позбавляє права того з подружжя, хто лишився живий, оформити спадкові права на частку покійного члена сім’ї, а лише зобов’язує нотаріуса накласти заборону на будь-які дії, пов’язані із відчуженням майна. Однак, заборона розпоряджатись спадковим майном, на нашу думку, не може розцінюватись як той факт, що у другого з подружжя не виникло спадкових прав на це майно. В цій частині, не зовсім точним є висновок Верховного Суду, викладені у його постанові від 15.06.2022 р. у справі № 358/304/21, про те, що смерть одного з подружжя підставою для припинення режиму спільної сумісної власності майна подружжя, стосовно якого складено заповіт, але не породжує виникнення спадкових правовідносин до моменту смерті іншого з подружжя [5]. На нашу думку, даний висновок слід було б деталізувати наступним чином: смерть одного з подружжя не породжує виникнення спадкових правовідносин для спадкоємців за законом того з подружжя, який лишається живим, аж до моменту його смерті. В даному випадку, спадкові права виникають лише у вдови чи вдівця, які водночас обмежуються у розпорядженні ними. В цій частині Нововоронцовський районний суд Херсонської області у своєму рішенні від 30 січня 2020 року у справі № 954/1368/19 слушно зауважив, що спадкування майна в таких правовідносинах відбувається в декілька етапів: спершу успадковується частка в спільній сумісній власності одного з подружжя другим з подружжя, який його пережив, а після смерті останнього зазначене в заповіті майно успадковується спадкоємцями за заповітом [6].
Варто зауважити, визначена в ч. 4 ст. 1243 ЦК України заборона стосується лише правочинів щодо відчуження майна, що дає прийти до висновку про можливість передачі другим з подружжя спільної земельної ділянки в оренду після смерті свого чоловіка (дружини) та отримання від цього прибутку у виді орендної плати. Разом з тим, стаття 1243 ЦК України жодним чином не регламентує порядок виконання обов'язку другого з подружжя як спадкоємця, задовольнити вимоги кредиторів того з подружжя, яким помер. Загальні правила задоволення вимог кредиторів регламентовано у ст. 1282 ЦК України, частина друга якої встановлює обов’язок спадкоємців задовольнити вимоги кредитора шляхом одноразового платежу, а у разі відмови – наділяє кредитора правом звернення стягнення на майно, яке було передане спадкоємцям у натурі, у судовому порядку. Однак, у випадку наявності спільного заповіту подружжя, вказаний вище механізм реалізувати буде неможливо через відсутність етапу «прийняття спадщини» другим із подружжя та накладення заборони нотаріусом на відчуження майна. Таким чином, може виникнути ситуація, коли другий з подружжя, успадкувавши частку у спільній сумісній власності на земельну ділянку, надасть її в оренду та отримуватиме від цього дохід, а кредитор спадкодавця (померлого) не матиме будь-яких правових важелів щодо захисту своїх цивільних прав. З іншого боку, надання кредитору повноважень на задоволення своїх вимог за рахунок успадкованої частки буде суперечити принципу справедливості, оскільки другий з подружжя, що пережив першого, будучи номінальним спадкоємцем, позбавлений можливості вільно розпорядитись майном через його відчуження та задоволення за рахунок отриманих коштів вимог кредитора.
Аналогічно, наявність спільного заповіту подружжя нівелює інститут обов’язкової частки у спадщині, яку за інших рівних умов мають зокрема малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця. Тому, усунення вказаних правових прогалин потребує обдуманого і зваженого підходу з метою забезпечення справедливого балансу прав усіх сторін правовідносин.
Слід зауважити, що заповіт подружжя містить ознаки одночасно як одностороннього, так і двостороннього правочину. Даний висновок випливає із норми ч. 1 ст. 1243 ЦК України, яка визнає можливість укладення заповіту лише спільно, тобто за взаємною згодою обох сторін, що є невід’ємною складовою інститут цивільної угоди. В свою чергу, передбачена в ч. 3 ст. 1243 ЦК України можливість одного із подружжя відмовитися від спільного заповіту без згоди іншого, притаманна ознаці одностороннього правочину, закріпленій у ч. 1 ст. 214 ЦК України, за якою особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього, якщо інше не встановлено законом.
Водночас, слід погодитись із Ю. С. Сусь, що судовий захист потребує значних витрат часу та фінансових ресурсів з боку заінтересованих осіб, адже, наприклад, у випадку, коли мова йде про визнання спільного заповіту подружжя недійсним, паралельно повинна з’являтися вимога щодо застосування наслідків недійсного (нікчемного) правочину і зняття заборони відчуження майна (вимога майнового характеру) [7, с. 112].
Отже, серед основних фактичних передумов, що дають можливість реалізувати подружжю свої спадкові права на складання спільного заповіту відносно земельної ділянки, можна виділити наступні:
а) наявність зареєстрованого шлюбу, підтвердженого відповідним свідоцтвом;
б) наявність у обох з подружжя повної цивільної дієздатності;
в) наявність у спільній сумісній власності земельної ділянки, право власності на яку зареєстровано у визначеному законом порядку;
г) наявність спільного волевиявлення щодо посмертного розпорядження земельною ділянкою, а також обізнаність щодо законодавчого обмеження у розпорядженні успадкованим майном у разі смерті другого з подружжя.
Відсутність будь-якої із передумов унеможливлює розпорядження земельною ділянкою шляхом складення спільного заповіту подружжя.
Список літератури:
1. Цивільний кодекс України: Закон України від 16.01.2003 № 435-IV. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text (дата звернення: 20.02.2024).
2. Сімейний кодекс України від 10.01.2002 р. № 2947-III. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2947-14#Text (дата звернення: 27.11.2023).
3. Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09.06.2023 року у справі № 183/4256/21. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/111802726 (дата звернення: 28.11.2023).
4. Рішення Попільнянського районного суду Житомирської області від 12.11.2019 року у справі № 288/1583/19. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/85623012 (дата звернення: 28.11.2023)
5. Постанова Верховного Суду від 15 червня 2022 року у справі № 358/304/21. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/104813601 (дата звернення: 02.02.2024).
6. Рішення Нововоронцовського районного суду Херсонської області від 30 січня 2020 року у справі № 954/1368/19. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/87284480 (дата звернення: 02.02.2024).
7. Сусь Ю.С. Спадкові права подружжя: дис. … д-ра філософії: 12.00.03. Хмельницький, 2022. 267 с.
____________________
Науковий керівник: Ясинок Микола Михайлович, доктор юридичних наук, професор, Сумський національний аграрний університет
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
