Зростання кількості розлучень в Україні, призводить до збільшення суперечок щодо поділу майна. Виникає необхідність справедливого та чіткого регулювання майнових відносин між подружжям, а також захист прав власності та особистих інтересів кожного з подружжя.
У статтях 60 та 61 Сімейного кодексу України встановлено, що: «майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту» [1].
Відповідно до статті 57 Сімейного кодексу України: «особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації …; земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації…» [1].
Однак, існують суперечності у судовій практиці щодо визнання приватної власності при поділі майна.
Щодо визначення особистої приватної власності подружжя, то в Постанові Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року йдеться, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання [2].
Зі змісту статті 62 Сімейного кодексу України вбачається, що «втручання у право власності може бути обґрунтованим, та дотримано балансу інтересів подружжя, у разі наявності у сукупності двох факторів: 1) істотність збільшення вартості майна; 2) таке збільшення вартості пов`язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником» [1].
Верховний Суд звертає увагу на загальні правила виникнення спільної сумісної власності подружжя, управління такою власністю та принцип її поділу.
Наприклад, якщо майно дружини чи чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості в наслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Дещо іншу позицію висловив Верховний Суд України у постанові від 12 травня 2020 року, де зазначено, що кошти, які були витрачені для ремонту та реконструкції житла, за час спільного проживання подружжя з метою поліпшення умов життя відбувались в інтересах сім`ї, отже здійснені ремонтні роботи є невід'ємною частиною квартири та не є окремим об'єктом спільної сумісної власності подружжя, тому розподілу не підлягають [3].
Щодо поділу між подружжям незавершеного будівництвом будинку, то в даному випадку за позовом одного з подружжя, які спільно будували будинок, суд може здійснити поділ об’єкта незавершеного будівництва, якщо, з врахуванням ступеня його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.
Вартою уваги є практика визнання об`єктами права спільної сумісної власності подружжя самочинно збудованих об`єктів нерухомості, визнання права власності на будівельні матеріали та поділ майна подружжя. В рішенні Постанови Пленуму Верховного Суду від 25 березня 2020 року йдеться про те, що не можливо визнати самочинно збудований об’єкт спільною сумісно власністю, оскільки він не підлягає реєстрації, але «будівельні матеріали, обладнання та конструкції, які були використані в процесі будівництва цих будинків, господарських будівель і споруд, є майном, набутим сторонами під час шлюбу. Оскільки вказані будівельні матеріали, обладнання та вироби неможливо поділити в натурі між подружжям та, виходячи із рівності часток дружини і чоловіка у спільному майні, кожний з них має право на частину цих матеріалів, виробів та обладнання» [4].
При визнанні права спільної сумісної власності на майно подружжя важливою є презумпція спільності майна подружжя в разі укладення договору в інтересах сім’ї. Як видно з Постанови Верховного Суду у справі № 185/3086/18 від 01 квітня 2021 року, суд першої інстанції визнав, що «спірне майно перейшло до відповідача у власність відповідно до договору довічного утримання, належить їй на праві особистої власності та не може бути визнано об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, з подальшим визначенням часток у праві спільної сумісної власності подружжя». Апеляційний суд встановив: «спірна квартир придбана подружжям за час шлюбу, договір довічного утримання укладений в інтересах сім`ї, дійшов висновку, що квартира є спільною сумісною власністю подружжя, частки дружини та чоловіка в ній є рівними», касаційний суд залишив рішення апеляційного суду без змін [5].
Якщо говорити про поділ бізнесу подружжя, то позиція судів щодо майна фізичної особи-підприємця (ФОП), яке використовується ним у професійній діяльності, формувалась не один рік. В даному випадку діє правило спільності майна подружжя. Проаналізувавши постанови Верховного Суду, то головним критерієм у розмежуванні статусу майна ФОП буде джерело походження коштів для купівлі такого майна. Якщо це особисті кошти, майно залишається у ФОП без права компенсації, якщо кошти спільні, але майно використовується ФОП у професійній діяльності, іншому з подружжя виплачується грошова компенсація половини вартості такого майна [6].
Сімейний кодекс України не завжди чітко визначає, яке майно вважається особистою власністю одного з подружжя. Існують суперечності у судовій практиці щодо визнання приватної власності при поділі майна. Тому відсутність чітких критеріїв для визначення приватної власності може призвести до зловживань та несправедливих рішень.
Для уникнення непорозумінь необхідно вивчати зарубіжний досвід регулювання майнових відносин між подружжям, та розробляти чіткі критеріїв для визначення приватної власності.
Література:
1. Сімейний кодекс України Відомості Верховної Ради України (ВВР). 2002. № 21-22. С.135. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2947-14#Text
2. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0011700-07#Text
3. Постанова Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 243/5477/15-ц. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/89251857
4. Постанова Верховного Суду від 25 березня 2020 року справа № 715/1347/14-ц. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/88570576
5. Постанова Верховного Суду від 01 квітня 2021 року справа № 185/3086/18. URL: https://reyestr.court.gov.ua/Review/96006116?fbclid=IwAR0eziQk5im705jWShPLD2hcEy5-EtSbicjmblWrG1J5fjFIsKueUUTa0Gg
6. Ілона Милостива//Поділ бізнесу подружжя: позиції судів// Юридична газета online. URL: https://yur-gazeta.com/publications/practice/simeyne-pravo/podil-biznesu-podruzhzhya-poziciyi-sudiv.html
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
