Сприйняття жінки в середньовічному світському і церковному праві і правосудді різнилося. За звичаєвим правом жінка вкрай рідко могла діяти від свого імені в суді. Віднайдення римського права та введення його в систему цивільного і канонічного права представниками середньовічної університетської спільноти [1] також вплинуло на юридичне сприйняття жінки. Шлюбні норми, насамперед дискусійні супроводжувались посиланнями на Кодекс Юстиніана або Дигести. Треба визнати, що римське право мало багато обмежуючих норм щодо жінок. Середньовічне канонічне право надало жінці більше свобод і прав в царині сімейно-шлюбних відносин [2].
Базові принципи шлюбних відносин були сформульовані в «Декреті» Граціана [3]. При розгляді питання про «статеву свободу» жінки, Граціан звертається до римської традиції розуміння згвалтування, як викрадення чужої власності. Римський термін «raptus» характеризується такими елементами: насильницьке викрадення дівчини з дому її батька, осквернення її цноти, і мета – одружитися з нею. У концепції Граціана з'являється нова важлива складова – відсутність згоди жінки на статевий акт. Оскільки згвалтування не було самостійним злочином у канонічному праві, він став важливим компонентом складу «raptus». Граціан робить революційний для XII століття висновок: насильство над жінкою унеможливлює її перелюб (adulterium), пояснюючи це тим, що насильство наноситься тілу, а не душі. Злочин подружньої зради включає згоду на порушення (violentia) подружніх прав та обов'язків. На відміну від цього, зґвалтування є зовнішнім порушенням прав жінки, у якому цнотливість як внутрішня установка не знищується, а залишається недоторканою. Припущення про невинуватість захищає жінку, тому що обов’язок чоловіка – довести, що вона погодилася на перелюб.
Декретисти розвинули ідеї Граціана щодо «статевої свободи» жінки і запропонували розглядати насильницький фізичний примус жінки до статевої близькості не як тяжке діяння, а помірний примус, коли жертва змушена була поступитися проти її волі, але без фізичного примусу, як менш серйозний злочин. Однак і в першому, і в другому випадку жертва повинна чинити опір, щоб інцидент був розцінений як «raptus». Відсутність згоди жінки на інтимну близькість, насильницьтво і примус у відношенні до неї сприймалося каноністами як огидний злочин. Руфін у своєму коментарі зазначав, що «світське право карає таких злочинців смертю», але, канонічний закон таких заходів вжити не міг, обмежуючись суворими покутами. Провідні каноністи XII століття наголосили на важливості згоди як для шлюбу, але й встановлення меж «статевої свободи» особистості. Такий пріоритет та повага жіночої згоди не були широко поширені в досліджуваний період, проте очевидно, що сміливі формулювання каноністів XII століття мали серйозні наслідки для розвитку юридичної думки та практики в галузі канонічного права [4].
Середньовічне канонічне право започаткувало юридичні норми які наразі складають концепцію «жіночого притулку» [5, с. 529]. Вже за Граціана було відзначено, шо небажані дружини просто відкидалися їхніми чоловіками у великій кількості. Церковний акт реституції передбачав повернення жінки в сім’ю до проведення належного провадження щодо дійсності існування шлюбу. Але якщо чоловік вчиняє проти жінки неконтрольовані агресивні дії, відкрито виявляє ненависть, то дружина повинна бути довірена нагляду перевіреної і почесної жінки в місці, де чоловік та його родичі не зможуть вчинити над нею насильство. Жіночі монастирі, зокрема, могли приймати жінок, які були зґвалтовані. Чоловіки, чиї відкинуті дружини не повернулися до них згідно з приписами канонічного права, до кінця свого життя втрачали право на повторний офіційний шлюб, тобто мали вести безшлюбний спосіб життя.
У правових джерелах XII століття багато текстів і правових рішень дають описи насильства, і зокрема сексуального насильства щодо жінок. В цей час у канонічному праві набув чинності принцип шлюбної згоди, згідно з яким вільне бажання як чоловіка, так і жінки одружитися є невід’ємною складовою шлюбу. Статевий акт був згідно норми права лише підтвердженням того, що шлюб укладено законно на основі вільного волевиявлення обох партнерів одружитися. Ця норма врегулювала суперечку, що виникла в XII столітті в університетах Парижа та Болоньї про встановлення юридично дійсного шлюбу. Через церковний шлюб жінки отримали можливість звільнитися від небажаного шлюбу. Через визнання юридичною особою жінка отримала права, які захищали її від чоловіка та мали стати запобіжником від насильства в шлюбі.
Література:
1. Санжаров В.А., Павлюх О.А. Болонська правова школа у XII столітті. Внесок декретистів в створення системи західноєвропейського церковного права // Ірпінський юридичний часопис. Серія: право. 2022. Вип. 1 (8). С. 21–31. DOI 10.33244/2617-4154.1(8).2022.21-31.
2. Brundage J.A. Law, Sex and Christian Society in Medieval Europe. Chicago: University of Chicago Press, 1987. 698 p.
3. Санжаров В.А. Оформлення системи церковного права в Західній Європі у XII столітті. Декрет Граціана // Прикарпатський юридичний вісник. 2021. Вип. 6 (41). C. 18–21. DOI htps: //doi.org/10.32837/pyuv.v0i6(41).959.
4. Лощихін О.М., Санжарова Г.Ф., Бинюк Н.М. Середньовічний шлюб в гендерному вимірі: жінка і сім’я згідно з приписами канонічного права // Ірпінський юридичний часопис. Серія: право. 2023. Вип. 1 (10). С. 28–36. DOI https:// doi.org/10.33244/2617-4154.1(10).2023.28-36.
5. Landau P. Papst Innocenz III. und Wilhelmines Ehe. Studien zum possessorischen Verfahren im Eherecht // Studia Gratiana. 1998.Vol. 29. S. 521-542.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
