Судова реформа 1864 року була важливим елементом реформування загальноімперського законодавства середини ХІХ століття. Серед інших реформ того часу вона характеризувалася найбільшою послідовністю та завершеністю. В основу судової реформи закладені демократичні принципи судочинства, побудовані на основі західноєвропейського законодавства з урахуванням місцевих особливостей того часу. Запровадження нових принципів судочинства дало можливість підняти цивільний процес на якісно новий рівень. Одним з основоположних принципів цивільного судочинства був принцип змагальності [2, с. 46], який у поєднанні з іншими принципами заклав основи розвитку цивільного процесу у наступні роки.
Слід зауважити, що розпорядження цивільними правами було надано приватним особам. Саме їм належала ініціатива цивільного процесу, форми якого визначалися головним чином їхніми діями. Суд виявляв свою ініціативу лише у виняткових випадках, у яких це потрібно при публічно-правовому характері процесу. Наголошувалось, що сфера приватних інтересів у теорії за загальним правилом має бути закритою для втручання публічної влади. Втручання могло остаточно розладнати відносини сторін і порушити процес там, де справа ймовірно могла б вирішитися без суду, без розголосу та судових витрат. Цивільні відносини певною мірою відображали життя особи: процес розкривав окремі приватні аспекти її діяльності.
Разом з тим існувала окрема позиція стосовно здатності сторін з'ясувати обставини справи. Мова йде про те, що така можливість не завжди зустрічається на практиці. Для з'ясування справи потрібні пізнання в юриспруденції, тому що для цього необхідно перш за все вміти правильно і точно побудувати позовні вимоги чи заперечення [3, с. 98]. Без цього сторона не зможе виграти справу, а суд з'ясувати обставини справи. Так само важливо було вміти підтвердити правильно побудовані вимоги чи встановити істину по справі.
З принципу змагальності випливало ряд особливостей. Не могло бути судового розгляду там, де немає позивача. Суд не провадить цивільних справ без прохання зацікавлених осіб [4, c. 343-344]. Вся ініціатива процесу належала приватним особам, а не суду. Суд зобов'язаний вирішити будь-яку суперечку, підвідомчу йому та заявлену в установленому порядку. Він не міг залишити позов без розгляду на тій підставі, що, на думку суду, предмет спору немає певної цінності. Навіть усунення після пред'явлення позову приводу, що викликав позов, не могло бути приводом до залишення позову без розгляду. У випадку, якщо виникала вимога про судові витрати, то для визначення ступеня правильності цих вимог суд мав розібрати, чи правильно було пред'явлено позов за тих обставин, які існували в момент його пред'явлення. Суд не повинен був виявляти та брати до уваги факти та докази, які не заявлені сторонами. Фактичний матеріал на вирішення надавався сторонами у законних формах процесу, а не виявлявся судом.
Характерно, що суд не повинен виходити за межі вимог сторін. Він не мав права присуджувати їм більше, ніж вони вимагали. Обумовлена на своєму початку та продовжена волею та дією сторін цивільна суперечка дозволялася на підставі дій не одного лише позивача і не одного лише відповідача, а на підставі сукупних дій того й іншого, оскільки односторонні пояснення кожного з них, взяті окремо, представляли б справу в хибному освітленні і не могли б бути належною підставою для остаточного рішення. Тому в усіх процесуальних діях передбачалась участь обидвох сторін («принцип взаємного вислуховування», тобто цивільний процес уможливлював участь обох сторін у процесуальних діях). Але це проголошувалось не обов'язком, а лише правом сторін. Використання або невикористання його стороною не зупиняло розгляд справи.
Для суду обидві сторони визнавались як рівноправні, а тому всі процесуальні дії проводились в присутності тих і інших [5, с. 39]. Без позивача не було й відповідача. Позивачем вважався той, хто ініціював позов шляхом пред'явлення позову, відповідачем ставав той, проти кого пред'явлено позов. Пред'явлення зустрічного позову розуміло участь сторін у якості двох ролей: позивача в одній справі та відповідача в іншій. На всіх стадіях процесу сторони мали право розпоряджатися своєю справою на власний розсуд з дуже незначними обмеженнями, вони могли за взаємною згодою вирішувати суперечку присягою, третейським судом, закінчити справу примиренням [1, с. 171-172]. Однак для припинення спору за взаємною чи односторонньою згодою були необхідні: а) здатність спірного права до вільного розпорядження ним; б) здатність сторін розпоряджатися своїми правами; в) здатність позивачів передавати свої позови третім особам. Незважаючи на процесуальну свободу учасників спору, суд не діяв на розсуд і за вказівкою сторін. Його діяльність мала узгоджуватися із законами, особистою совістю та поданими сторонами матеріалами.
Водночас цивільне законодавство передбачало певні винятки із змагального начала, зумовлені необхідністю врахування громадського інтересу (забезпечення правового порядку), який переважав приватний інтерес і мав вирішальне значення. На зміну приватному інтересу приходить так звана офіційна ініціатива, що надавала суду право та обов'язок порушувати справи у випадках, зазначених у законі, тобто з власної ініціативи, не чекаючи на це ініціативи сторін. Це відбувалося у ході цивільного процесу, який вже тривав.
Прикладами таких ситуацій могли бути встановлення недійсності шлюбу, викриття кримінальних обставин, що проявилося під час провадження цивільної справи і котрі зобов'язують суд передачі їх прокурору з метою порушення кримінального переслідування, порушення переслідування за образу посадової особи, дисциплінарне провадження щодо дій підлеглих, право суду зупиняти словесне змагання сторін, коли обставини досить повно з'ясовано, зупиняти свідка, якщо він говорить про обставини, які не мають відношення до справи. Суд мав також право пропонувати сторонам і свідкам питання, необхідні для пояснення справи, з цією ж метою він мав право призначати огляд на місці й вимагати висновків обізнаних людей. Таке поєднання змагального та офіційного основ забезпечувало суду широкий простір для діяльності у процесі як з управління формальним його ходом (призначення термінів засідань, спрямування усних змагань тощо), і з матеріального розгляду справи.
Таким чином, проголошена реформа судочинства хоча й за своєю природою суперечила основам самодержавства, однак вона заклала демократичні принципи судочинства, запровадила новий суд, який мав всестановий характер, і був покликаний забезпечити належні гарантії справедливого і неупередженого судового розгляду.
Література:
1. Ковалишин О. Особливості цивільного процесу за Статутом цивільного судочинства 1864 року. Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. 2017. Вип. 45. С. 166-175.
2. Нестерцова-Собакарь О. Вплив судової реформи 1864 року на розвиток цивільного судочинства в Україні. Порівняльно-аналітичне право. 2018. № 6. С. 44-47.
3. Нестерцова-Собакарь О. Статут цивільного судочинства 1864 року: історія прийняття, основні положення та його вплив на українські губернії. Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. 2020. № 4. С. 95-100.
4. Правова система України: історія, стан та перспективи: у 5 т. Т. 1: Методологічні та історико-теоретичні проблеми формування і розвитку правової системи України / за заг. ред М. В. Цвіка, О. В. Петришина. Х.: Право, 2008. 728 с.
5. Слинько Д. Особливості розвитку процесуального права на українських землях у складі Російської імперії (кінець XVIII – початок ХХ ст.). Юридичний науковий електронний журнал. 2019. № 2. С. 37-42.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
