У 1864 році на території російської імперії, до якої у той час входила значна частина українських земель, було запроваджено судову реформу. У колах імперського самодержавного режиму вже була усталена думка щодо необхідності реформування старої системи, оскільки вона була явно застарілою і не відповідала духу того часу. У зв’язку з цим створено спеціальну комісію, завданням якої стало напрацювання моделі судової реформи згідно найкращих західних зразків.
Безперечним результатом реформи стало те, що вона радикально змінила судоустрій, процесуальне і частково матеріальне право в державі. Вона проголосила принципи відділення судової влади від законодавчої, виконавчої і адміністративної. Водночас закріплювались принципи незмінності і незалежності суддів, змагальність судочинства, усність, гласність, презумпція невинуватості і рівність всіх перед законом. Хоча проголошені демократичні засади йшли в розріз із природою самодержавного режиму, вони наближали судову систему до системи судочинства європейських країн.
Зазначені трансформації суттєво посприяли забезпеченню правовладдя й, хоча б на певний час, заклали демократичні основи правосуддя в державі. Особливо це помітно на прикладі зменшення державного тотального контролю у судовій владі, розмежуванні сфер і компетенції суду й адміністрації. Фактично передбачалось створення громадянського суспільства з рівноправними громадянами, а засобом досягнення цієї мети мали стати нові принципи організації суду і судочинства.
З метою забезпечення об’єктивного правосуддя реформою запроваджувався всестановий суд та інститут присяжних засідателів у окружних судах (для розгляду кримінальних справ); реорганізована прокуратура, що звільнялась від функцій загального нагляду й зосереджувалася на роботі в суді; засновувалась адвокатура; створено виборний мировий суд для розгляду менш важливих справ; засновано інститут судових слідчих, незалежних від поліції. Результатом нововведень стало формування якісно нового світогляду на роль особистості в суді. В суспільстві поступово закладалося уявлення про правову особистість, а не особистість, що потребує опіки. Обвинувачений, позивач і відповідач стали активними учасниками судового процесу і були наділені самостійними правами, які суд зобов’язаний був поважати.
Ґрунтовні переміни в системі судоустрою знайшли відображення також у «Заснуванні судових установлень». Документом передбачалося створення двох судових систем: місцевих і загальних судів замість станових судових інституцій, що існували в попередні періоди. Слід зазначити, що до місцевих судів належали мирові судді і з'їзди мирових суддів у якості другої (апеляційної) інстанції. До загальних судів належали окружні суди і судові палати у якості апеляційної інстанції. Очолював всю цю систему Сенат, який проголошувався єдиною касаційною інстанцією для всіх судів імперії [1, с. 6].
Стаття 1 «Заснування судових установлень» офіційно проголосила принцип здійснення правосуддя тільки судом і закріпила відокремлення судової влади від адміністративної. Новостворені судові органи мали розглядати кримінальні і цивільні справи всіх підданих імперії, до якого б стану вони не відносились. Їхня діяльність будувалася на засадах колегіальності, при цьому виняток становили тільки мирові судді, які розглядали справи одноосібно. Характерно, що справи розглядалися не більш ніж у двох інстанціях, межі діяльності кожної із них визначалися доволі чітко. Судові інституції створювались, виходячи із значущості розглянутих ними справ. Так, мирова юстиція призначалася для малозначних справ, а загальні суди – для справ, не обмежених ні тяжкістю злочину, ні цивільним позовом. Відмітимо, що скорочення числа судових інстанцій та розмежування їх компетенції суттєво прискорювало процес тогочасного судочинства.
Мировий суд створювався у повітах і містах [3, с. 211]. Мирові суди були виборними органами. Їх обирали повітові земські збори, а в містах – міські думи. Після виборів склад мирових суддів затверджувався Сенатом. Так само, як судді у загальних судах, мирові судді користувалися правом незмінності впродовж трьохлітнього терміну, тобто не могли бути звільнені або переведені з однієї місцевості в іншу без особистої згоди; тимчасове відсторонення суддів від посади могло бути тільки у випадку передачі їх до суду за вчинення злочину встановленого вироком кримінального суду, що набрав законної сили. Апеляційною інстанцією для мирових судів був з’їзд суддів, який мав право повторно розглянути справу з винесенням рішення [2, с. 48].
З метою розгляду кримінальних і цивільних справ, що виходили за межі компетенції мирових судів, було засновано загальні судові інституції, які складалися з двох судових інстанцій: окружного суду та судової палати. Окружний суд діяв у межах судового округу, який включав кілька повітів. Судова палата функціонувала у межах однієї або кількох губерній і об’єднувала визначену кількість судових округів [3, с. 214].
Голови та члени окружних судів і судових палат призначались імператором на основі відповідного подання міністра юстиції. Окружні суди були судами першої станції з кримінальних і цивільних справ, що виходили за межі компетенції мирових судів. У випадку розгляду справи, що пов’язана із державними чи посадовими злочинами, їх обов’язки виконували судові палати. Водночас вони були другою інстанцією для окружних судів. Судові палати засновувались у кожному окрузі, до складу якого входили губернії і структурно уміщували два департаменти – з цивільних і кримінальних справ.
Голови і члени зазначених департаментів призначалися імператором за поданням міністра юстиції. Загальними зборами департаментів судової палати керував один з голів департаменту, який називався старшим головою. Судова палата стала апеляційною інстанцією по справах окружних судів, розглянутих без участі присяжних засідателів. Водночас вона була першою інстанцією для розгляду державних, а також посадових злочинів, коли розгляд справ відбувався за участі коронного суду і станових представників. Поділ на судові округи умисно не збігався з адміністративно-територіальним поділом, що вважалося однією із запорук незалежності судової влади від адміністративної [3, с. 214]. Верховним касаційним судом для всіх місцевих і загальних судів був Сенат.
Отже, проголошені судовою реформою 1864 р. принципи гласності, змагальності, презумпції невинності, права на захист почали функціонувати як окремі інститути і стали важливими основами правовладдя. Заснований новий всестановий суд мав на меті надати підданим, незалежно від їх станової приналежності, гарантії неупередженого, справедливого і юридично вірного розгляду й вирішення справи.
Література:
1. Кравчук В. М. Історико-правові аспекти основ правового статусу суддів на українських землях у складі Російської імперії (кінець XVIII – початок ХХ століття). Актуальні проблеми вітчизняної юриспруденції. 2016. № 4. С. 3-7.
2. Липитчук О. В., Лешкович Н. О. Суд і судочинство в Росії після судової реформи 1864 року. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2014. № 1. С. 44-54.
3. Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку / За редакцією І. Б. Усенка. Київ «Наукова думка». 2014. 502 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
